Лист до незнайомої молодої людини про мову, Дніпро і котиків
Лист до незнайомої молодої людини про мову, Дніпро і котиків

Лист до незнайомої молодої людини про мову, Дніпро і котиків

Привіт! Звертаюсь на «ти», бо думаю, що ти — юна чи молода людина, живеш у великому місті з довгими автобусами, заводськими трубами, широкою річкою і частими повітряними тривогами. Я мало про тебе знаю й не дуже вірю результатам соцопитувань. Тому зроблю те, що в психологів називається «проєкція»: спробую вгадати, як ти почуваєшся, згадуючи себе.

Хочу поговорити про мову, українську і російську. Тільки не закочуй очі: якби тебе зовсім не цікавила ця тема, можна було б не клікати на заголовок. 

Ти завжди чи майже завжди говориш, пишеш, жартуєш, сумуєш, мрієш і бачиш сни російською. Це мова твоєї сім’ї, твоїх друзів, однокласників чи одногрупників, мова блогерів, за якими ти стежиш, і музики у твоїх навушниках. Це базова мова твого світу, в ній ти почуваєшся нормально і за її межі виходити не маєш потреби.  

Українська мова існує, але десь паралельно — у підручниках і зошитах, у фразах «пакет потрібен?» і «наступна зупинка», у бабусиному телевізорі, в оголошенні про хвилину мовчання, у виставі, на яку водили у школі. Ти знаєш — але неблизько — людей, які говорять і описують світ українською. Ти знаєш, що десь відбуваються злі суперечки про мову. Тебе це не стосується.

Але, можливо, іноді в тебе виникає дивне відчуття, що з цим усім щось не так. 

Якщо я не вгадав, і такого не буває, проскролюй текст у кінець — там будуть котики. А якщо я вгадав, то розкажу, коли таке відчуття вперше виникло в мене і що я з цим робив.

Я виріс у Дніпрі, але це було місто, якого ти не знаєш і вже не побачиш. Колись на місці теперішніх багатоповерхівок, бульварів і маркетів були роздовбані вулички з напівзруйнованими будиночками на два-три поверхи, які доживали своє понад сторічне життя. Не думаю, що тобі сподобалося б серед руїн, ям і алкоголіків, тому обійдуся без ностальгії. Інтернету ще не було, а по телевізору не показували нічого цікавого, тому діти весь час були надворі. 

В одному дворі, на місці якого тепер багатоповерхівка, в один із передостанніх років радянської влади я почув від сусідки Лєнки, старшої на пару років, своє перше українське слово. І слово було «миска». Я здивовано перепитав, чому вона каже «миска», а не як слід — «міска». Лєнка не змогла пояснити. Дивно, бо зазвичай вона могла пояснити будь-що; саме від неї я довідався про Ісуса Христа і звідки беруться діти. 

Знаки існування іншої мови десь поруч були: книжки з незрозумілими назвами, фраза «шановні телеглядачі» на одному з трьох каналів, уривки слів на вулиці. Мене це не стосувалось.  

Невдовзі українська з’явилась у моєму житті як шкільний предмет. Саме предмет, як математика. В нас уже були «родная речь» й іноземна мова — англійська, а укрмову викладали як ні те, ні се. Значення частини слів ми вгадували через співзвучність, решту повторювали без розуміння: ябито-набито, єдині-родині. Так, одним із перших текстів, який задали зазубрити, був гімн УРСР, який я відтоді — що за дивна штука пам’ять — не забув: 

Слава Союзу Радянському, слава!

Слава Вітчизні навіки віків!

Живи, Україно, радянська державо,

В єдиній родині народів-братів.

«Єдина родина» розпадалась; Україна стала незалежною. Навколишні дорослі реагували на це недовірливо, озираючись на Москву, де раніше відбувались усі великі події. 

Я перейшов у п’ятий клас, де чекало багато нового, зокрема уроки історії України. Вчителям, напевно, було дивно викладати історію країни, якої ще вчора не існувало. Підручників ще не написали: на уроках нам читали книжку Ореста Субтельного, українця з Канади, щойно видану українською. За рік ми галопом пробігли все, від князів до наших днів.

А, ще: тепер ми вчились українською. Поступово вона ставала зрозумілішою і менш чужою. 

Десь тоді, у перший навчальний рік незалежності, слухаючи про козаків і поляків, чи про козаків і московське військо, чи вже про армію УНР і більшовиків, я зловив себе на думці: а хто я? 

Це складне питання. Легше питати себе «хто ми?» і перекладати відповідальність за відповідь, хоча б частково, на інших. У дитсадку ми грались у «наших і німців»; нашими були «русские», це логічно, бо й говоримо ми «по-русски». Колись нас вчили, що ми — «советские». Але тепер ми не радянські, бо Союзу більше нема, думав я. Чи ми досі «русские»? Чи я — «русский»? Тоді чи маю я, слухаючи про бій гетьмана з московським воєводою, вболівати за воєводу? Козаки — це, виходить, мої вороги? Проголошення УНР — бунт проти моєї держави?

Щось тут було не так. 

Я багато про це думав, особливо коли тинявся містом. Дні ставали довшими, смеркалося пізно, вільного часу було багато. Якось мене занесло аж на місце фортеці Кодак, про яку ми вчили у школі. Туди, виявляється, недовго йти пішки з кінця Перемоги; фортеці вже нема, але панорама неймовірна. Було романтично сидіти на пагорбі, де колись був замок, дивитись на дніпровську широчінь і міркувати про історію. Там я все співвідніс і дійшов висновку, що я українець. 

І все стало просто, а потім ще простіше — знаєш, як буває, коли довго не складається, а потім клац і є. Бо раз я українець і живу в Україні, то в наборі бракує однієї детальки: говорити українською. Тоді можна буде почуватися цілісним. 

Всі ці пертурбації стались у мене в голові: зовні все лишалось як раніше. Я й далі жив у світі, де нормальною мовою була російська, а українську сприймали скептично. Я не був готовий до повного переходу, та й не поспішав. Але вирішив дещо для себе — ось що: 

Гигикання про тупих хохлів-селюків мене більше не веселять. Я не буду підморгувати і підгигикувати українофобським жартам,  бо це тепер і мене стосується. І не буду погоджуватись із баченням, що російська — елітарніша, вища і крутіша за українську. 

Мені не все одно, якою мовою. Я не міг обмежитись тільки українськомовними книжками, фільмами, музикою, бо тоді контенту, цікавого підліткам, було мало. Але завжди, коли був вибір з українськомовною опцією, обирав її — і докладав трохи зусиль, щоб її шукати.

Буду цікавитись українським — літературою (не тільки шкільною програмою), музикою, пресою, історією, політикою. Не тільки сучасним і молодіжним, а всяким. Це допоможе розширити словниковий запас і глибше зрозуміти, хто такі українці і чим вони особливі. 

Буду думати українською. Розмова з самим собою соціально безпечна, тому почати перевчатися варто саме з неї. Не знаю, як це влаштовано в тебе — одні люди думають картинками, інші словами. Я змінив мову внутрішнього діалогу, а якщо забувався, то виправляв себе. Не повіриш, як скоро почали снитись українськомовні сни. 

Знайду людей, які хочуть спілкуватись українською. Таких людей виявилось більше, ніж я думав, і невдовзі ми сформували компанію, де українська мова була нормою. У всіх нас вона була не ідеальна, тож можна було не комплексувати.

Познайомлюсь із українськомовним середовищем. Нагода випала, коли мені було чотирнадцять — поїздка на Різдво в підкарпатське село. Побути серед людей, для яких українська мова органічна і повсякденна, було корисно і додало впевненості в собі. 

Перейду на українську повністю, коли буду готовий. Таким моментом став вступ в університет: зміна оточення, самостійніше життя. Було страшно, що й казати. Я готувався до найгіршого: здавалось, що мова створить навколо мене зону відчуження. 

У перший день навчання я ходив, не виймаючи навушників із вух, і уникав людей. Виступ декана, перші пари, розмови студентів довкола, цінники в їдальні — все було російською, і я відчував, що сам-один кидаю виклик великій, недружній і монолітній суспільній нормі.  

В кінці дня до мене наблизились двоє хлопців. Вони привітались — «привет, как тебя зовут…»; я зняв навушники й викличним (смішно тепер згадувати) тоном сказав: «Я говорю українською». 

Це були мої перші слова в новому житті.  Вони здивовано перезирнулися: 

— Тю… Так і я говорю українською…

— О! Ти теж?! 

Так виявилось, що я і тут не сам.

Усе це було нелегко, і я, чесно кажучи, трохи заздрю своїм дітям, яким не потрібно шукати і  змінювати себе, а можна просто бути собою. Зараз, напевно, багато в чому простіше. Є купа якісного контенту українською на будь-який смак; менше людей, які не те що не говорять, а просто її не розуміють; у кафе можна замовити каву без «что-что?» і неприязних поглядів. А ще тепер простіше визначитись, що ти — українець і точно не «русский»: Росія про це подбала.

З іншого боку — постійна небезпека, стрес, невизначеність, тому хочеться триматися за звичне, безпечне, своє. Бути в себе вдома, бачити своїх, думати і говорити мовою, звичною з дитинства. Це нормальна захисна реакція. У своєму маленькому домі (один філософ назвав мову «домом буття») є надія пересидіти паскудний час, коли великий дім — місто, країну, світ — розносять на шматки великі страшні події. Уявляючи, що ці події тебе не стосуються. 

Але, можливо, тобі не хочеться пересиджувати і чекати, і ти розмірковуєш про зміни. Тоді просто май на увазі три речі: 

  • це не так страшно і важко, як здається: треба просто почати; 
  • важливі тобі люди відреагують спокійніше, ніж ти думаєш: ти не втратиш своє життя;
  • це — не іспит і не змагання: можна рухатись у комфортному темп: головне — не зупинятись.

P.S. Я обіцяв котиків, і це знов історія з дитинства. У тринадцять я провів довгий тиждень літа в Росії (тоді це було нормально), у місті Санкт-Петербург. Це гарне місто — архітектура, річка, білі ночі і все таке, але я весь час відчував, що довкола не просто інша країна, а зовсім чужа культура. І почувався, вибач за пафос, на чужині. 

Щоб розвіятись, я став говорити українською з котами, яких було чимало на вулицях. Коти не заперечували, а для мене це було приємним нагадуванням самому собі, звідки я і хто.

Тож якщо ти думаєш, що самі з собою говорять тільки психи, можна практикувати українську з котиками.

Вони завжди приємні співрозмовники. 

LIKED THE ARTICLE?
СПОДОБАЛАСЯ СТАТТЯ?
Help us do more for you!
Допоможіть нам зробити для вас більше!
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
Долучитись
Теги за темою
Дніпро
Джерело матеріала
loader
loader