Медикиня «Гострих картузів» загинула у Покровську. Згадаймо Марину Воронцову

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Марину Воронцову.

Під час бойової місії в районі Покровська на Донеччині героїчно загинула бойова медикиня Марина Воронцова на позивний Лагерта. Про це повідомляє «Главком» із посиланням на пресслужбу підрозділу Нацгвардії  «Гострі картузи».

Марина Воронцова родом з Луганщини, у 2014-му через російську окупацію виїхала до Харкова. Невдовзі почала волонтерити – спершу допомагала цивільним – таким же переселенцям, як сама – у складі ГО «Станція Харків», потім зосередилася на підтримці Сил оборони.

Займалася підприємництвом, зокрема, у 2019-му мала у місті млинцеву.

З початком повномасштабної війни Воронцова стала до лав оборонців – уже як бойовий медик.

Марина була добровольцем групи та тривалий час брала участь у бойових місіях. У підрозділі її називають перлиною та талісманом, людиною, яка надихала інших і несла світло навіть у найтемніші моменти війни. Тепер, кажуть побратими, вона стала їхнім янголом-охоронцем.

Останній рік життя «Лагерта» провела в строю поруч із «Гострими картузами». За численні бойові досягнення та самовіддану службу вона отримала бойовий шеврон підрозділу, який носила з гордістю.

У спецпризначенців кажуть: мати честь служити разом із Мариною – це назавжди частина їхньої історії. Втрата Лагерти стала болючим ударом для всього колективу.

На смерть Воронцової відреагували харківські волонтери, військовослужбовці з інших підрозділів, люди з різних сфер, які давно знали Лагерту.

«Ти би прискіпливо розглядала усі фоточки та слова, що написані. Не тому, що хотіла визнання, а через постійну боротьбу за себе та з собою. Ти була завжди чесною і справжньою. Якщо відбувалася х**ня – одразу казала про це без церемоній. Колись ти написала мені: «моя історія не підходить журналістам. Вона взагалі не тягне на успішну»". Сьогодні редакції обривають мій телефон, щоб розказати про тебе. А у мене ком у горлі другий день. Не памʼятаю, коли ми познайомились, але здається, що саме на вокзалі. Знаєш, пишуть, що ти стала воїном. А я завжди вважала тебе такою. Бо що б ти не робила, постійно треба було це виборювати та відвойовувати. Твої побратими пишуть, що ти – їхній талісман. Вокзальні волонтери пишуть, скільки добра і тепла ти принесла. Люди не можуть повірити, що ти так раптово пішла», – написала Юлія Піменова, яка разом із Воронцовою були волонтерами «Станції Харків».

Журналістка «Стб» Марія Малєвська опублікувала кадри з Воронцовою, відзняті кілька днів тому на Донеччині.

«Хай не вводить в оману, що Марина знята на кухні. Просто ми заскочили її саме за налисниками. Вона – бойова медикиня підрозділу, головна із забезпечення і головна за моральний стан хлопців. Марина брала участь у бойових місіях і мала певні успіхи, але про це краще розкажуть її командир та побратими. Вона – їхня душа, так мені здалося під час цього приїзду до них. Співзасновник «Гострих картузів» Олександр Спіцин з таким захопленням пояснював мені, як це важливо – у сирих і сірих посадках із мишами дістати раптом із наплічника тірамісу», – йдеться у дописі Малєвської.

Побратим, депутат Харківської райради Артем Фисун зауважив, що загибель Марини – втрата для всієї країни.

«Відчай! Біль та величезна втрата не тільки для нас, а й для усієї України! Жінка-воїн з незламним характером, яка знає ціну боротьби і свободи з початку війни 2014 року, коли орки ступили на Луганщину! Загострене відчуття справедливості заточило в тобі стрижень, і ти як жалом могла ужалити усіх, хто намагався з тобою сперечатися. Твоя винахідливість та оперативність іноді приємно шокувала побратимів, які були в шоці, як швидко і оперативно ти все вирішуєш і знаходиш. Твоє бажання робити все з любовʼю і відданістю своїй справі притягувало до тебе як магніт. Все, за що ти бралась, ти доводила до кінця», – написав доброволець «Гострих картузів».

«Всі пишуть, тебе поховали. Я бачила фото і відео. Стільки людей прийшло... Стільки коментарів незнайомців під репортажами про твою смерть. Вибач, я все одно не приймаю та не розумію. Знаєш, я сьогодні знов весь день листала нашу переписку (і ревіла, вибач, не без того). За 11 років набралося до хріна)) Дві години, і прикинь, до початку я не долистала – Facebook відмовився мені видавати щось раніше 2018 року, завис і повернув, собака, до того останнього повідомлення, де ти пишеш, що хочеш напекти штоленів, а ще запакувала котів, яких назбирала по всему розбитому російськими окупантами села, і передала в Харків. В дерев'яних ящиках, ретельно перев'язаних скотчем та підписаних. Ну Марино, я ж просила, повези їх сама. Я відчувала... Який сенс це тепер писати, якщо все одно вже нічого не зміниш. І коли ми останній раз бачились в Харкові, я теж це відчувала. Просто гнала від себе це відчуття. Якнайдалі. Бо це неможливо, ну Маринко, ну як. Ти була така жива, тепла, щира, неспокійна, класна, смішнюча. Посмішка ця твоя зі щілинкою між зубів)) А як ми ржали з тобою над всім, в першу чергу – над собою. Я читаю нашу переписку – чорт, крім безкінечних «треба це – передала – оплатили – знайшли – ось контакти – обіймаю, тримайся», ми постійно з тобою одна одній жалілися і постійно переконували одна одну, що ніхто не жаліється)) Я знайшла ті два моменти, коли ми двічі ледь не посварилися – слава богу, нам це не вдалося. Два рази я тебе трохи образила. Ти завжди була страшенно вразлива, а я, балда така, не завжди це ловила. Життя тебе лупило так, як мало кого, сонце(( І при цьому ти мала одночасно якийсь неймовірно високий рівень емпатії, внутрішньої гідності та фантастичний запас сил і бажання ділитися з іншими. Всім. В тебе виходило)) І незручною ти була саме тому, що очікувала такого ж від інших, а мало хто міг витримати такий же рівень. В тобі завжди було стільки любові. Це якась фантастика. Ти так любила життя, красу навколо, природу, міста, смаки, кольори, людей, тварин. Коти ці твої... Та й не тільки твої)) І головне, знаєш, ти прекрасно вміла цю красу створювати. Навіть не сумнівайся, в тебе чудово виходило. Ти майстер)) Я можу писати ще... Я перечитала майже всю нашу переписку – і воєнну, і в ті щасливі мирні часи, коли ти забігала до мене на каву з новоствореним кулінарним шедевром. Це все не вміститься в жоден лонгрід. Я буду все це пам'ятати, моя хороша. Мені тебе дико, страшно не вистачає. Наче з мене вирвали добрячий шматок. Я все одно рада, що ти була в моєму житті. І знаєш що. Я сьогодні роблю штолени. За твоїм рецептом. Обіймаю, подружко моя. Я буду продовжувати робити те ж, що й раніше», – написала про Воронцову Інна Роменська, подруга Лагерти.

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув у боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.