Космос, війна та герої. Як пройшла церемонія нагородження «Кіноколо»

Якби іноземець з якоїсь далекої країни, який нічого не знає про нашу війну, вперше опинився би в Києві та потрапив на VIII церемонію нагородження премії «Кіноколо», він би відчув цю війну одразу. Вулиця Костянтинівська, де розташований «Жовтень»,  у цей вечір була темна, а сам кінотеатр працював на генераторі. На його центральному вході стояли металошукачі, кремезні хлопці у військовому камуфляжі перевіряли відвідувачів на наявність зброї та інших небажаних предметів – у залі на першому поверсі, паралельно з кіноподією, відбувався захід Фонду «Повернись живим». Нагородження «Кіноколо» проходило на другому поверсі, у залі «Кіноман», який не був заповнений повністю: частина учасників не мали сил відвідати подію після нічної повітряної атаки, якою росіяни тероризували столицю десять з половиною годин.

• Читайте також: Національна премія кінокритиків «Кіноколо» оголосила переможців 2025 року

Деякі з тих, хто є засновниками цієї Премії, стали до лав захисників і за свою мужність отримали відзнаку Спілки кінокритиків України. Це Олег Оліфер, Ярослав Підгора-Гвяздовський, Кирило Пищиков, Антон Філатов, Антон Фролов.  Отримуючи відзнаку, ветеран, капітан запасу ЗСУ Ярослав Підгора-Гвяздовський сказав: «Три з половиною роки займатись не тим, що хочеш і бути далеко від тих місць, де ти хочеш - це непросто. Але мушу сказати, що це вражаючий досвід.  Не те, що я раджу його  всім, але мені з цим досвідом дуже багато є що робити і надалі. Ти приміряєш на себе нову роль, і це цікава роль. Я не всім її пораджу, але думаю, що багатьом вона може піти на користь.  Я радий, що в тій чи іншій мірі допомагаю зараз країні. І хоч там як, але щось мені вдається писати про кіно і навіть вибиратись на такі світські заходи». 

• Читайте також: Ярослав Підгора-Гвяздовський: «Я відчував, що буде війна — велика, нелогічна, жорстока. І готувався до неї»

Тема війни стала головною у промові Анастасії Пустовіт, яку було оголошено найкращою акторкою за роль в українсько-американському фільмі «Наш дім у вогні», де вона зіграла молоду українську співачку Софію, яка роками будувала кар'єру в Лос-Анджелесі, а на початку повномасштабного вторгнення прибула до Києва.

Анастасія сказала, що не очікувала отримати нагороду, але думала про те, що б хотіла сказати сьогодні. «Так вже історично склалось, що всі дякують команді, тому що ця нагорода дійсно відбулася тільки завдяки команді, бо знімальний процес був непростий. Але я попрошу вибачення у своєї команди і скажу, на мою думку, важливі слова. Сьогодні ми всі переживаємо дуже складний період в Україні. Ми переживаємо внутрішню політичну кризу, ми переживаємо кризу на фронті. Росіяни наступають і, на жаль, їм це вдається. Окрім цього, на нас тиснуть, щоби ми прийняли мир, який просто з усіх сторін дзвонить капітуляцією, повною несправедливістю. Тож єдине, до чого я хотіла би закликати всіх і себе, - це до того, щоб ми розділили всі цю відповідальність, щоби кожен з нас розумів і усвідомлював, що він відповідальний за те, виживе ця країна чи ні. Я дуже хочу, щоби ми всі брали на себе відповідальність і знайшли своє місце у цій війні. Не знаю як ви, але я не уявляю своє життя в еміграції. Не уявляю своє життя десь в іншому місці, ніж у своїй країні. Я не виживу там - морально для мене це точно смерть. Я хочу і надалі створювати кіно в Україні, я хочу жити тут. Я хочу, щоб ми всі взяли цю відповідальність, продовжували боротьбу, допомагали війську, долучались до війська, були активними стосовно нашої держави. І також відповідально ставилися до того, яке кіно ми створюємо, який театр ми створюємо, що ми говоримо, як і що ми продукуємо і несли відповідальність за наші вчинки теж.  Я не знаю, як буде далі, сподіваюсь, що світ буде колись до нас справедливим. Я не знаю, як впливати на Захід, але із всієї цієї темряви ми можемо вибратися тільки одним чином -  взявши відповідальність за цю країну, продовжуючи боротися, не опускати руки. Я дякую всім і кожному, хто залишається в Україні та продовжує боротися. Дякую і слава Україні!». 

Багатьох кінематографістів війна змусила покинути Україну. Ми не знаємо, скільки з них повернеться, адже деякі вже змогли налагодити свою роботу в інших країнах. Тому зізнання молодої, талановитої та перспективної акторки про те, що вона не мислить себе поза межами своєї Батьківщини, дуже важливе. «Детектору медіа» Анастасія сказала, що бути сьогодні кінематографістом в Україні – це, знову ж таки, насамперед бути відповідальним. «За те, про що ти говориш з українським та закордонним глядачем, за те, що ти продукуєш у соцмережах як відома людина. Саме в контексті війни ти маєш бути максимально відповідальним з огляду на те, що відбувається всередині твоєї країни, що відбувається на фронті, яку комунікацію ти проводиш, тому що коли виїжджаєш за кордон на зйомки - це ї твій особистий внесок у культурну дипломатію: ти пояснюєш звичайним людям, працівникам кіноіндустрії що відбувається в Україні. Бути відомим - це не тільки преференції умовно якісь, це і величезна відповідальність, бо відомі люди формують суспільні меседжі, тому  дуже важливо розуміти, що і як ти говориш, що ти робиш і про що ти живеш в цій країні». 

Говорячи про роботу над роллю у такому драматичному фільмі як «Наш дім у вогні», Пустовіт зауважила, що під час війни взагалі складно знімати та  працювати. «На мою думку, це виклик. Тому що творчість твориться у спокійному стані, у сприятливих  обставинах, де тобі спокійно, дитина нагодована, ти в теплі, все добре. Але сьогодні ми всі опинилися в інших умовах - більшість з нас волонтерить, хтось з нас перебував ближче до лінії бойового зіткнення, хтось далі, але все відчував, у когось друзі воюють – тому ти постійно знаходишся в стресі… Тобто, ми робили кіно, але все рівно кожен з нас думками був десь в інших місцях. Ось в цьому і полягає складність – спробувати відділити себе від контексту реальності. А можливо, і не варто цього робити. Можливо, тепер наша робота саме так і має виглядати».

Під час окупації селища Немішаєве на Київщині, де живе акторка, вона допомагала місцевим жителям, доставляючи гуманітарну допомогу, та підтримувала українських захисників. Волонтерством Анастасія займається донині. 

Герої в кадрі і поза ним 

«Українські актори - це люди, які можуть з нами тут тусуватися на фестивальних подіях, ходити на покази, а потім йти на чергування і збивати дрони, наприклад. Або сьогодні зніматися у фільми, а завтра сидіти в окопі», -  з такої фрази ведучі почали оголошення переможця у номінації «Найкращий актор».

Актор Яків Ткаченко, номінант за роль у фільмі «Татова подряпинка», загинув на Донеччині 10 грудня 2024 року. 1 березня 2022-го він долучився до тероборони Дніпра, нікому не повідомивши, що він - актор. Згодом воював під Вугледаром у складі 128-ї бригади ТрО. У 2023 році, після серйозних поранень, був демобілізований, повернувся до цивільного життя, до того, що дуже любив - театру та кіно. Але восени 2024-го знову повернувся до війська і став до лав Третьої окремої штурмової бригади. Відбір туди був складний, Ткаченко атакував авторитетних кінематографістів, щоби вони допомогли йому влаштуватися в бригаду. І йому врешті-решті це вдалось. Про нього згадують як про талановиту, фактурну, яскраву, народжену для сцени і кіно людину, але він став воїном. Ткаченко знімався у фільмах «Дикий табун», «Червоний», «Припутні», «Ціна правди», «Безславні кріпаки», «Блуд і Кавун», «Довбуш», в серіалі «Перевізниця», а «Татова подряпинка» стала його останньою роботою. Режисерка Ольга Кушнірова зняла про нього документальний фільм «Позивний «Артист», прем’єра якого нещодавно відбулася у Будинку кіно. На церемонії «Кінокола» пам’ять про Яківа Ткаченка вшанували хвилиною мовчання. 

Найбільше тема війни, звісно, прозвучала у стрічках номінації «Найкращий документальний фільм» - «2000 метрів до Андріївки», «Дівія»,  «Пісні землі, що повільно горить» і «Простий солдат».  Перед тим, як назвати переможця, одна з ведучих церемонії Людмила Чиркова (вона ж - ведуча інформаційно-аналітичного проєкту «Культура на часі» на телеканалі «Суспільне Культура»), посилаючись на промову Мстислава Чернова на «Оскарі»-2024, сказала, що «всі ці фільми - такі, яких би краще не було». Але вони є, і той з них, що показує пекло війни очима її солдатів – воїнів 3-ї ОШБр - «2000 метрів до Андріївки» став найкращим кінодокументом цього року. Режисера стрічки, Мстислава Чернова, на нагородженні не було, тож отримувати нагороду вийшли його колеги з Associated Press - Єгор Коновалов (Ukraine News Producer, Associated Press) та Сьюзи Бланк (Ukraine News Director, Associated Press).

«Про цей фільм дійсно хотілося б сказати, щоби його не було, так само, як і нашого попереднього фільму «20 днів у Маріуполі», - почав свою промову Єгор Коновалов. -  Але він є. І в першу чергу, саме завдяки хлопцям з Третьої штурмової бригади. Хочу подякувати їм окремо. Це хлопці, які боронять нас, і завдяки ним можемо зараз стояти тут і отримувати нагороду. Як продюсер, я працюю на різних гарячих точках і вчора я був на артилерійських позиціях «Вовків Да Вінчі» у Дніпропетровської області - і кожен раз, як ми приїжджаємо до них, я бачу їхню радість. Вони дуже раді бачити нас. Дуже раді бути перед об'єктивами, хоча і всіляко намагаються цього уникати, кажуть: «Ні, ми не гарні, не треба», але вони раді. І так само, як ми надіємось на них, вони надіються на нас. Я хочу, щоб всі це пам'ятали. Слава Україні!».

Сьюзі Бланк додала, що Мстислав Чернов просив передати подяку від імені всієї команди, яка працювала над створенням фільму і також подякувала бійцям Третьої штурмової. «В нинішніх реаліях це дуже важливий фільм. І особисто для мене в ньому дуже багато надії», - сказала вона. Мстислав Чернов згодом також переміг у номінації «Найкраща режисура».

• Читайте також: Мстислав Чернов: «Війна не повинна бути поетичною»

Але якщо ви подумали, що церемонія нагородження мала ознаки трагізму, або ще гірше – нудьги, то дарма. Обидві ведучі сумлінно намагалися надати їй легкості, а іноді навіть й веселості. Особливо старалася Інна Гордєєва -  кінокритикиня, авторка Telegram-каналу «Нетфлікс головного мозку», ведуча подкасту «Додивитесь в кіно». Вона постійно заохочувала всіх присутніх плескати, і не втрачала бадьорості навіть коли глядачі, стомлені безсонною ніччю, реагували на її заклики стриманими оваціями. І навіть запропонувала схрестити пальці на ногах, аби фільм «2000 метрів до Андріївки», який увійшов до довгого списку премії «Оскар»-2026 у двох категоріях - «Документальний повнометражний фільм» та «Міжнародний повнометражний фільм» - опинився у шортлисті, який буде оголошено 16 грудня. «Всі пальці, які є. Всі. Всі шість», - уточнила Людмила Чиркова.

Як створити справжній космос за обмежений бюджет

Найбільш стійким до веселощів ведучих виявся режисер Павло Остріков, чий фільм «Ти – космос» (продюсери Анна та Володимир Яценки) переміг у трьох номінаціях – «Найкращий повнометражний ігровий фільм», «Найкращий актор», а сам Остріков став  «Відкриттям року».

«А можна я зауважу - а чому в тебе така сумна фотографія?», - поцікавилася Гордєєва у Острікова, коли той вийшов отримувати нагороду (під час оголошення кожної номінації на екрані демонстрували фото номінантів). «Тому що я сумний», - відповів Остріков. І з такими ж меланхолійними інтонаціями подякував команді, яка працювала над його дебютом. «Дебют затягнувся, - сказав режисер. - Я би з радістю зробив два-три замість одного, але сталося те, що сталося. Я радий, що цей фільм існує. Хотів подякувати також Юрію Мінзянову, який привів мене в цю індустрію. А також Володимиру Войтенку, який, напевно, перший, хто подивився мій фільм, який називався «Я – дурень», і сказав, що це не дуже кіно. І це золоті слова, тому що після того я створив свій перший дебютний фільм. Тому дякую за цей копняк. Він привів мене сюди».

Більш веселим, але не дуже багатослівним виявився найкращий актор, Володимир Кравчук, якого було номіновано одразу за два фільми – короткометражку «Життя починається» і «Ти – космос».  Переміг космічний далекобійник Андрій Мельник – і це дійсно потужна, філігранна роль Кравчука, адже протягом всього фільму він єдиний був присутній у кадрі фізично.  

З початку повномасштабної війни Володимир вступив до лав ЗСУ, півтора роки був кулеметником 87-го батальйону 106-ї окремої бригади ТрО, згодом перейшов на посаду військового кореспондента на каналі «Армія TV».  «Я, чесно кажучи, дуже радий отримати цю премію ще й тому, що я взагалі якось зайшов в акторство з чорного ходу, - сказав зі сцени Кравчук, який не має профільної освіти. - Тому я неймовірно щасливий. Я, насправді, не так влучно жонглюю словами у такі моменти, і думав - а раптом так станеться, що я щось отримаю, то що ж я скажу? Думав-думав, і завжди виходив якийсь тост. Ще раз спробував - і знову тост виходить. Тоді вирішив: хай це буде тост. За любов. Хай саме вона веде нас у нашій творчості, по життю і по мистецтву. Дякую. І до перемоги!». Космічного «товариша» Андрія Мельника, робота Максима, озвучив актор Леонід Попадько, який теж перебуває у лавах ЗСУ.

Першу за часів Незалежності українську науково-фантастичну стрічку «Ти – космос» вже можна вважати справжнім успіхом нашого кіно. Окрім захоплених глядацьких відгуків, він, стартувавши у прокаті 20 листопада, за перший вікенд зібрав 8,7 млн грн - при бюджеті у 20 млн грн.

• Читайте також: Ядерка і кохання. Чому всі у захваті від стрічки Павла Острікова «Ти — космос»?

«ДМ» запитав у Анни Яценко, чому вона та Володимир Яценко як продюсери звернули увагу на молодого режисера, в доробку якого на час їхнього знайомства були лише короткометражні фільми.  «Насправді ми працюємо з дебютантами, - сказала Анна.  - Якщо взяти нашу фільмографію, то, окрім Павла, це Наріман Алієв (фільм «Додому», 2019 рік – «ДМ») . З Антоніо Лукічем ми зробили його другий фільм, «Люксембург, Люксембург». І зараз ми працюємо з дебютантами, але поки не оголошуємо про цю співпрацю, бо наразі тільки розвиваємо сценарій. Ми - за відкриття нових талантів. Це по-перше. А по-друге, ми читаємо історію. І не важливо, скільки за плечима її автора фільмів. А у Павла Острікова була неймовірна історія, в яку неможливо було не закохатися. З цим проєктом ми пройшли десь 200 пітчингів, в Україні та за кордоном. Два рази вигравали пітчинг Держкіно. Перший раз через секвестр бюджету нас викинули з конкурсу, хоча ми були в номінантах. І нам прийшлося йти на другий раунд, який ми теж виграли». Продюсерка зауважила, що історія, вигадана Остріковим, не залишала байдужими нікого з тих, кому вони про неї розповідали, саме тому, на її думку, фільм викликає у глядача такі щемливі емоції. Найголовнішою якістю стрічки Анна  вважає доброту: «Це те, чого нам зараз так не вистачає - мені здається, ми дуже різкі зараз. Ми, звичайно, можемо прийти на допомогу один одному. Але бути добрим просто так - це важко. Тому що, дійсно, всі зараз і на межі виживання, і на межі психологічній, бо витримувати всі наші ночі з обстрілами, втрату близьких - це дуже важко. Тому, думаю, феномен єдності глядачів цього фільму саме в тому, що нам не потрібні якісь погані події для того, щоб об'єднатися: ми можемо об'єднуватися за рахунок тих вражень, того катарсису, які  пережили завдяки фільму».

Анна розповіла, що актора на головну роль вони шукали три роки. «Три роки проводився кастинг, декілька кастинг-директорів просто зламалися, шукаючи актора, який без перерви міг би тримати увагу глядача 90 хвилин. Було декілька претендентів, перебрали, здається, всіх українських акторів у віці від 35 до 60 років. І коли прекрасна кастинг-директорка Алла Самойленко запропонувала Кравчука, ми погодилися - і закохалися у нього прямо на пробах. Подумали – якщо ми у захваті від нього зараз, коли він у робочому кабінеті лише читає текст, то що ж буде із глядачами, коли вони побачать його в наших чудових декораціях, в тому сеттингу, в тій історії, яку ми запропонуємо? Я ще не можу впевнено говорити про успіх картини, але мені здається, ми вже багато досягли з точки зору того, наскільки багато глядачів нам віддали своє серце».

Запланований кошторис фільму складав 24 млн грн, але оскільки у 2020 році після 14-го пітчингу, на якому проєкт здобув підтримку,  Держкіно урізало бюджети всім переможцям, незалежно від жанрів стрічок, заявивши граничну суму у 20 млн, «Ти – космос» знімався за наявності бюджету, м’яко кажучи, дещо обмеженого як для жанру фантастики.   

«Все інше фінансування ми шукали потім, - сказала Анна. - Нам необхідно було закінчувати фільм,  і ми шукали і приватне фінансування, і свої кошти додали».

До оголошення переможців у номінації «За досягнення» Інна Гордєєва підійшла теж креативно. Почала з аналізу матеріалів, з яких вироблено нагородну статуетку – металеве коло на кам’яному квадраті: «На мій погляд металеве коло символізує залізну міць українського кіно. А бетонна частина знизу - це фундамент, це основа. Так от, це якраз і є кінознавство, кінокритика, кіножурналістика. Додам сюди кіноблогерство, нехай буде. І ця номінація у нас якраз присвячена людям, які працюють у цій галузі і формують фундамент українського кіно».

Залізну міць з бетонною основою отримали Володимир Прилуцький та Алік Дарман за дослідження кіноархіву студентських фільмів КНУТКіТ імені Івана Карпенка-Карого та віднайдення архівних фільмів 1930-х, за відеоінсталяцію «Архів у війні». Для вітального слова переможцям на сцену запросили відому кінознавицю, професорку кафедри кінознавства університету Карпенка Карого Оксану Мусієнко. «Я вдячна за те, що мені випала така честь привітати моїх молодих колег, - сказала пані Оксана, - І хочу сказати: дійсно, те, що зробили Алік Дарман і Володимир Прилуцький - це дуже серйозна робота. Вони додають нові сторінки в українську історію кіно. Вони, наприклад, шукають фільми школи Фелікса Соболева – і це розкриє цього чудесного кінематографіста ще й як педагога. І багато інших серйозних речей ці хлопці знаходять. Тож я цю роботу вітаю і вважаю її і творчою, і науковою».

Гордєєва розповіла, що у номінації «За досягнення» кінокритики та кіножурналісти оцінили 228 кінотворів та 11 робіт – це проєкти українських і зарубіжних авторів, присвячені українському чи іноземному кіно. І додала, що комітет Премії щороку поповнюється: зараз до нього входить 60 представників Спілки кінокритиків України, а також українські члени Міжнародної Федерації кінопреси ФІПРЕССІ.

«Наші короткометражні фільми - як фільтр тривожних новин», - сказала ведуча, анонсуючи відповідну номінацію. Перемогу в ній здобув ігровий фільм із промовистою назвою «Життя починається». Стрічка розповідає про ветерана, який намагається адаптуватися до мирного життя після повернення з війни і бореться зі спогадами, фізичними та емоційними травмами, які його переслідують вдома. Герой Володимира Кравчука сповнений внутрішньої боротьби, а його життя - спроба знайти своє місце у мирному середовищі, у якому навіть звичне оточення здається чужим. Сценарій фільму, який потрапив до номінації «Найкращий сценарій», написав військовослужбовець Павло «Паштет» Белянський за власним оповіданням зі своєї книги «Битися не можна відступити».

Режисер Олексій Тараненко та продюсер Андрій Корнієнко, які вийшли отримувати нагороду, сказали, що пишаються  командою, яка працювала над фільмом. Андрій Корнієнко додав, що ця стрічка – його продюсерський дебют в короткометражному кіно. «Хочу сказати, що якби не книжка Павла Паштета Білянського, військового, письменника, цього фільму б не було. Тож, дякуючи йому, ми зробили, я сподіваюсь, гарний фільм. Дякуємо Вові Кравчуку за увагу до деталей, до цієї історії. До Вова, ти крутий. Дякуємо за неймовірну роботу за кадром Віталія Селія, який зробив фінал».

Фото надані організаторами премії. Фотограф – Вел Крей