Пам’яті молодшого сержанта Мирослава Бойка

Пішов на фронт, коли в родині підростали троє дітей  

Мирослав родом з Івано-Франківщині. Народився і жив у селі П’ядики, що у Коломийському районі. З дитинства любив працювати на землі, був цікавим до всього, захоплювався красою Карпатських гір та лісів. 

- До п’ятого класу син вчився на відмінно, любив географію. Ми часто разом писали твори, то він все собі мріяв про лісові пригоди та подорожі. Тримали город, то син ще маленьким возив картоплю велосипедом. Дуже жалів мене, - розповідає мама, пані Марія.

Додає, що син із дитинства ходив із батьком рибалити, а потім сам часто пропадав із вудочкою біля озера. 

- Якось пішов на рибу, а то дощ сильний почався. Я побігла за ним, усе кличу: «Миросько! Миросько!» А він потім знайшовся, то я питаю: «Де ж ти був? Чого не обізвався?» А він мені з усмішкою: «Ой, мамо, а ти не могла мене кликати «Миросю»? То ми обійнялись та й пішли додому. Він був дуже добрим, - пригадує пані Марія.  

- Брат умів підтримати і словом, і вчинком, усміхався навіть у найважчі хвилини… Він молодший за мене на три роки, але інколи здавалося, що я -  молодша сестра,  яка стоїть за «скелею» його впевненості та підтримки, - додає сестра Вікторія. 

Після школи Мирослав навчався у Коломийському політехнічному коледжі на факультеті «Технологія обробки деревини». Проходив військову службу в Миколаєві, в одній з льотних частин. Коли повернувся додому, працював на будівництві. Мріяв про власний дім, велику родину та горіховий сад біля ставка.  

- Ми познайомилися з ним на весіллі. Він був моїм дружбою. Сподобались одне одному, зустрічались більше трьох років, а потім побрались. Знаєте, він дуже любив ловити рибу. Його останній трофей – товстолобик на 15 кілограмів. Я з ним навіть під час вагітності рибалила. У всьому його підтримувала – разом і працювали, і гніздечко своє будували, і рибалити їздили, – ділиться дружина Уляна.  

Розповідає, що вона підтримала чоловіка і в 2014 році, коли він підписав контракт із ЗСУ та поїхав на Донеччину. Тоді у них уже було двоє дітей. Не зупиняла чоловіка й у 2022 році.

- Я знала, що він не стоятиме осторонь, бо відчував за собою обов’язок - захищати Україну. Коли чоловіка забрали на передову, він мені не сказав про це. Промовчав і поїхав. Я дізналась, коли він уже був в окопі. Не дивлячись на те, що у нас тоді було троє дітей, а найменшому Дем’яну лише рік і 6 місяців, чоловік таки пішов на фронт. Він був справжнім патріотом, не сидів вдома і не ховався, - розповідає жінка. 

Мирослав служив у 102-й бригаді 77-го батальйону ЗСУ. У родині пригадують, що він завше був бадьорим, підтягнутим, світлим і натхненним, з рум’янцем на щоках. На війні найбільше мріяв про перемогу, аби швидше повернутись до рідних. 

Із фронту чоловік нічого не просив, говорив небагато, часто лише фрагментами описував ситуацію, в якій перебуває.    

- На Великдень казав: «Нас теж покропили». Я вже збагнула, що йдеться про ворожі обстріли та ракети. Він ніколи не жалівся, завше питав за дітей, а про себе лише так: «У мене все добре», - каже Уляна. 

30 квітня 2022 року вранці її розмова з чоловіком нічим не вирізнялась від інших. Мирослав цікавився, чи не втомлюється Уляна доглядати за дітьми і обіцяв передзвонити їй ввечері. Натомість жінка отримала інше повідомлення. Їй сказали, що Мирослава більше немає.  

- Ми не вірили в його загибель, доки нам не принесли сповіщення. Ми всі дуже важко це пережили. Старша Діанка тоді повністю замкнулась, увесь час плакала, ні з ким не розмовляла. Есемески писала татові, - говорить Уляна.

- Того дня він мені подзвонив о 8.43 ранку. Ми говорили дві хвилини. Потім пообіцяв мені, що задзвонить ввечері, але я так і не дочекалась того дзвінка.  Він усе питався за моє здоров’я. Про себе мало говорив, казав лише, що все добре… Але я відчувала інше, - зізнається пані Марія.

Молодший сержант Мирослав Бойко загинув 30 квітня 2022 року під час бойового завдання в  Донецькій області. Відомо, що приблизно о 13:20 він отримав смертельні поранення внаслідок обстрілу реактивним осколочно-касетним боєприпасом РФ. 

Поховали воїна у рідному селі П’ядики.

- Для мене він назавжди залишиться Братом-Героєм, чия відвага стала прикладом для нашої родини й усієї країни. Його пам’ять живе в наших серцях, у тихих молитвах і в щоденних справах, які ми робимо заради майбутнього, про яке мріяв Мирослав. Він - неймовірний, просто найкращий, до останнього подиху мріяв про перемогу… У моєму телефоні досі записаний його номер «Найрідніший Братик», який ніколи рука не зможе видалити, - каже сестра загиблого. 

Мирослав Бойко нагороджений медаллю «За заслуги перед Прикарпаття», відзнакою «Лицар бойового чину», орденом «За мужність» III ступеню. Усі нагороди Мирослава Бойка його родина отримала після загибелі воїна. 

У пам’ять про чоловіка на будівлі школи, де він навчався, встановили інформаційний стенд. Нещодавно сім’я воїна ініціювала назвати вулицю Молодіжну, на якій проживав Мирослав, його іменем.  

- Сільська рада нам одразу пішла назустріч, але люди не підтримали. Казали, що в паспортах треба щось змінити…Але це ж не життя віддати. Я тепер йду цією вулицею і відчуваю лише біль. То є мука, яка не залишає, - зізнається пані Марія.

У Мирослава Бойка залишились мама, тато, сестра, дружина та троє дітей.

Честь і слава Герою! 

Фото з сімейного архіву