Санта мілітарний. Що ховає у тактичному "мішку" 31-річний командир екіпажу FPV, снайпер і пірат із різдвяним позивним

Якщо ви все ще думаєте, що Санта – це дідусь із білою бородою та мішком із подарунками з найближчого торгового центру, ви дещо заблукали в часі.

"Санта" – псевдонім Владислава, 31-річного командира екіпажу FPV в одній із бригад Збройних сил України.

"Питання командира про позивний застало мене зненацька.

Сказав перше, що спало на думку.

Що ви хотіли від тоді ще 20-річного хлопця?" – жартує під час розмови з УП військовий.

Він одесит.

Долучився до українського війська добровольцем у 20 років.

Воював на Донеччині з 2014-го по 2018-ий.

Після чотирирічної паузи у військовій службі повернувся на фронт у 2022-му.

Традиційний Санта приносить подарунки лише один раз на рік – у ніч на Різдво.

Мілітарний – працює впродовж усіх дванадцяти місяців.

Санта воєнного часу не вірить у дива.

Не має густої сивої бороди.

Оленя Рудольфа в його "резиденції" поблизу фронту заміщує кішка Кастрюлька.

Замість червоного костюму з білим хутром Санта носить камуфляжну форму.

У своєму величезному тактичному "мішку" ховає "подарунки" для росіян – дрони й "ніштяки" для їх застосування.

А ще – шеврон добровольчого батальйону ОУН на згадку про першого бойового командира Миколу "Буревія" Коханівського.

Окреме місце в "мішку" займають подарунки самому собі – бутерброди з червоною ікрою і рибою, хамон, суші.

Санта чергує на позиції.

Всі фото з особистого архіву Владислава.

"Змолоду я помилявся: чекав, коли війна закінчиться, відкладав усе на потім.

Але з часом зрозумів, що не варто чекати, треба будувати цивільне життя навколо себе навіть на фронті", – ділиться з УП Санта.

Під час повномасштабної війни він професійно зайнявся снайпінгом і зібрав снайперську команду "Surma".

Воював на Донеччині, Харківщині, Курщині.

Після курської операції разом із командою перейшов на сторону "безпілотних королів неба" – опанував FPV.

Зараз працює на Дніпропетровщині.

Санта розповідає "Українській правді", навіщо в 2014 році рвався в найгарячіші точки фронту – Донецький аеропорт і селище Піски.

Як у 2018-му звільнився зі служби через нудьгу.

Коли захопився снайпінгом.

Чому йому довелося переводитися з однієї бригади в іншу за допомогою СЗЧ.

Як воював на Курщині в статусі пірата.

І через що він ненавидить FPV.

Далі – пряма мова.

На прохання Санти УП не розкриває його прізвище і місце служби.

Піратські пригоди Санти.

В 2014 році мені було байдуже, в якому підрозділі воювати.

Головне, щоб у самому епіцентрі бойових дій.

Я був дуже молодий і хотів брати участь у боях.

Писав у різні волонтерські групи в соцмережах – просив "підвезти хорошого хлопчика до селища Піски або ближче до Донецького аеропорту".

Мені запропонували приєднатися до Добровольчого батальйону ОУН, який тоді воював у Пісках.

До цього я не мав жодного відношення до служби і не підлягав призову через проблеми зі спиною.

На той момент фронт рухався повільно.

Тоді заправляли артилеристи, мінометники, танкісти та РСЗВшники.

Подекуди були й піхотні вилазки.

Ми з побратимами підходили в зону прямої видимості до ворожого блокпосту, обстрілювали його і швиденько відходили до моменту, поки росіяни не відповідали артою.

Тоді це було можливо, бо ми з противником жили на відстані 600 метрів одне від одного.

В нас тоді не було конкретних посад.

Сьогодні з автоматом бігаєш, завтра з кулеметом, післязавтра допомагаєш побратиму на АГСі (автоматичному гранатометі – УП).

Завдяки цьому довелося опанувати чимало видів озброєння.

Поступово всьому вчилися.

Так само мені в руки потрапила снайперська гвинтівка Драгунова (СГД) – стартовий пакет починаючого високоточника.

В "комплекті" до СГД був досвідчений ветеран, який ділився зі мною досвідом – розповідав математичні фокуси, завдяки яким кулі починали тебе "слухатись".

Вперше я застосував снайперську гвинтівку ще в Пісках.

Мав вільний час, тож вирішив початувати за ворожою позицією.

Тоді мені усміхнулася удача: двоє ворожих піхотинців почали нахабно переносити БК.

Я вистрілив.

Не знаю, чи влучив.

Зараз дуже сумніваюся.

У мене був майже нульовий настріл.

Але тоді всім розказував, що вцілив (сміється).

Як мінімум, ящик з боєкомплектом ворогу все ж довелося кинути.

Професійно я почав займатися високоточкою вже під час "повномасштабки".

Санта: Під час АТО росіяни регулярно порушували так званий “режим тиші”.

Конкретно ми не могли дати “отвєтку” ворожій арті, бо мали лише стрілецьке озброєння та гранатомети.

З часом в Україні почали кампанію з легалізації добровольчих "двіжух" в підрозділи ЗСУ, НГУ тощо.

Добровольчий батальйон ОУН "легалізували" майже в повному складі до Збройних сил України.

Я не хотів долучатися до ЗСУ.

В мене батько прослужив майже 30 років.

Він часто розповідав історії про радянську спадщину в наших Збройних силах, про любов носити кругле і котити квадратне.

Зараз батько воює.

Дуже ним пишаюсь.

Я перейшов у інший добровольчий підрозділ – батальйон "Свята Марія".

Але хвиля "легалізації" згодом наздогнала мене і там.

Підрозділ, об'єднаний з іншими добробатами, став полком особливого призначення.

Ми служили на Донбасі.

Були прифронтові скучні задачі в Слов'янську / Краматорську, були і фронтові в Авдіївці.

В 2018 році я вирішив звільнитися зі служби.

По-перше, втомився.

Війна тоді пішла на спад, стала більш контрольованою.

Не було можливості робити піратські рейди, почалася "бумажна" історія – все "згідно-відповідно".

Не знаю, чи взагалі адекватно таке казати, але мені, затятому авантюристу, стало нудно і нецікаво.

По-друге, після ротацій на Донбасі нас почали ставити в наряди в тилових містах.

Я хотів воювати добровольцем, а не працювати охоронцем.

Тому і звільнився.

Санта-снайпер.

Незадовго до початку "повномасштабки" мені зателефонували побратими Емка і Гуцул, з якими починали службу ще в 2014 році.

Під час розмови мені стало соромно за те, що вони їдять тушняк без мене в Авдіївці.

Подумав: чим я взагалі займаюся? Люди зараз на війні, а я сиджу в Одесі, життя живу.

А як же "шлях воїна"? Тож вирішив, що варто повертатися на службу.

Тим більше, росіяни нарощували сили на кордоні з Україною.

Усім "старогвардійцям" було зрозуміло, що повномасштабне вторгнення неминуче.

Ми планували повертатися на службу разом із друзями – Богданом "Шульгою" Піцом та Єнотом.

Єнотом цей мужній воїн став згодом.

Тоді ж він був просто Кірюхою – моїм цивільним другом.

Ми хотіли приєднатися до добровольчого підрозділу "Вовків Да Вінчі" без оформлень і зарплат.

Оновили все спорядження – форму, взуття, шолом, зброю.

Планували бути в строю ще 1 грудня 2021 року.

Однак не встигли перевести цивільні заробітки на дистанційку і дуже "любили" воювати взимку, тому вирішили перенести дату повернення на 1 березня 2022-го.

Але в долі були на це інші плани.

В перші дні повномасштабного вторгнення ми чекали ворожого десанту в Одесі.

Не дочекалися.

В ніч на 26 лютого 2022 року ми з Кирилом мчали по Києву, де нас уже чекав Шульга.

Ми їхали порожніми дорогами столиці і відчували себе одними в цілому всесвіті.

Однак це було недовго: звідкись з'явився "кортеж" із чотирьох машин.

Одна з них нас "обережно" підрізала.

Відкрилися двері, вилетіли екіпіровані мужики з автоматами.

Згодом я розгледів у них на формі шеврони "Альфи" (центр спеціальних операцій СБУ "А" – УП).

Прийняли нас "як має бути" – вивернули всю машину.

Коли ми пояснили, що добровольці, вони подякували і відпустили.

Санта згадує побратимів: Єнот загинув у Серебрянському лісі від кулі російського снайпера.

Шульга воював із 16-ти років.

В грудні 2024-го загинув, спинивши ворожий штурм.

Тіло Шульги досі не вдалося евакуювати.

На момент загибелі його дочці було всього два роки.

Одного разу ми з нею стрибали на батуті.

Вона показала пальцем у небо і сказала: "Високо, аж до хмар.

Тато там".

Мене взяли в 7-ий тактичний центр Сил спеціальних операцій (ССО).

Після кількох "БРок" (бойових розпоряджень – УП) цей підрозділ розформували.

Одного "прекрасного" ранку я прокинувся вже не в ССО, а в звичайній "ЗСУшній" бригаді.

Згодом зібрав невелику команду з восьми бійців у цій військовій частині – хтось служив із часів АТО, дехто новобранці.

Нам обіцяли бойові розпорядження, а по факту катали з полігона на полігон по Миколаївській області.

Нам, канєшно, класно жилося – окремі кімнати з плазмами, трьохразове харчування – аll inclusive.

Але в той час Херсон, Харківщину звільняли.

Ми рвалися в бій, а не охороняти майно на полігонах.

Посварилися з командуванням.

Навіть просили знайомого з Міністерства оборони, щоб звідти подзвонили і вставили пістон за нас.

Ми намагалися перевестися з тієї бригади і в Головне управління розвідки, і в Нацгвардію.

Всюди успішно пройшли співбесіди, але командування нас не відпускало.

Коли вийшли зі штабу після чергового конфлікту, випадково зустрілися з дуже класним дядьком – командиром окремого взводу снайперів цієї бригади.

В цивільному житті він був вітровим тренером Національної збірної України з високоточної стрільби на чемпіонаті світу в Канаді.

Це була любов з першого погляду.

Всією групою зайшли в його взвод.

Санта зі своєю снайперською командою "Surma".

Найкраще, що може бути для командира – голодний до війни особовий склад.

Наш так і казав: "Мені потрібні голодні бійці".

Він дуже багато часу нам приділяв і багато чому нас навчив.

Ми поїхали в Серебрянський ліс.

Нарешті отримали те, що хотіли.

І я вважаю, досить непогано справилися.

За короткий строк вибилися в лідерство по кульових ураженнях у бригаді.

Історія пострілу, якого доти не робив ніхто в світі.

Відрядження на "північний полюс" України.

В 2024-му в нашій бригаді настали такі часи, коли командування збирало списки добровольців "Правого сектору" і розганяло по різних підрозділах.

Проти декого з бойових комбатів відкривалися кримінальні справи за надуманими звинуваченнями – за те, що берегли своїх бійців.

А ті невеликі добровольчі осередки, типу нашого, пресували – давали "задачі 200".

Коли дивом виконали одну з таких задач і повернулися на базу, командування звинуватило нас у тому, що "влаштували перестрілку".

Ми посміялись.

Після чергової невдалої спроби переводу в інший підрозділ, вирішили переводитися через СЗЧ.

На жаль, це був єдиний можливий для нас варіант.

До слова, майже всі з нашого тодішнього взводу, хто не скористався цим способом переведення, загинули.

Лише один військовий повернувся після чергової "задачі 200".

Він втратив верхню кінцівку.

Це були хороші і самовіддані бійці, які могли й досі бути корисними війську… Ми з командою узгодили плани переведення з іншою бригадою, проконсультувалися з юристами і перейшли до реалізації задуманого.

Цей бюрократичний процес потребував часу.

Спочатку треба було дочекатися відкриття кримінальних проваджень і оголошення нас у розшук.

В цей час якраз відкрився курський фронт.

Ми вирішили випробувати свої сили в цій операції.

Ми неофіційно працювали на Курському напрямку.

Так само неофіційно взаємодіяли з іншими підрозділами – через особисті знайомства з бійцями.

Санта: Завдяки допомозі небайдужих людей та старих побратимів ми мали все необхідне для роботи на Курщині: від екіпу до транспорту, зброї та дронів.

До речі, це був мій перший виїзд за кордон за все життя.

Коли ми заходили на Курщину, боялися, що в старій бригаді про це дізнаються і спробують повернути нас назад.

Тому нічого не публікували в соцмережах і не використовували свій шеврон.

А заходили під піратським прапором із фразою царя Леоніда І "Come and take it".

Піратський прапор команди "Surma".

Ми працювали на Курщині близько двох місяців.

Якщо відверто, досі не розумію мети цієї операції, враховуючи її тривалість.

По суті, це перетворилося на операцію з відтягування наших сил.

Зараз основна проблема в армії – нестача особового складу.

Ми не можемо дозволити собі тримати довгу лінію фронту такий тривалий час.

Чи шкодую я про цю поїздку? Ні.

Чи сподобалося мені на Курщині? Не сподобалося.

Але якщо відмотати час назад, чи поїхав би я знову? Однозначно так.

Санта і екіпаж FPV.

Мені кортіло швидше легалізуватися в новій бригаді, але технічно це було непросто, бо в Державному бюро розслідувань (ДБР) чомусь не хотіли відкривати кримінальну справу.

Довелося самостійно розшукувати слідчого, просити про внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань (ЄРДР).

Поки тривав увесь цей цирк, ми з командою почали неофіційно допомагати своєму нинішньому підрозділу, зокрема паяли дрони.

Зараз ми спеціалізуємося на FPV, а не на снайпінгу.

В сферу FPV я прийшов як валіза без ручки.

В моє навчання треба було вкладати час і великі гроші.

В новій бригаді ні часу, ні грошей на мене не жаліли.

Робили все, аби опанував новий для себе засіб ураження.

Командування в цьому підрозділі – люди про війну.

Всі вони на своїх місцях і мають велику повагу серед особового складу.

Знаєте, що я вам скажу: мабуть, ще гірше мати хорошого командира, ніж поганого.

Якщо ти не згоден із поганим командиром, іноді можеш його, грубо кажучи, послати.

А от, якщо командир хороший, то йому неможливо відмовити.

Навіть якщо він під час моєї відпустки подзвонить і скаже: "Братан, треба", я слова проти не скажу.

Зараз у мене комфортні умови роботи: на позиції є інтернет, можна зварити чай, каву, "мівінку" і навіть нагріти бліндажик.

Загалом мені дуже подобається по цей бік монітору.

Але як пілот FPV офіційно заявляю, що ненавиджу пілотів FPV і взагалі безпілотники (жартує).

"Наламали" нам (снайперам – УП) роботу.

Ці засоби фактично витіснили мене з "нуля".

Якщо серйозно, вони вартують поваги, бо змінили війну як таку.

Багато разів нам із побратимами доводилося тікати машиною від російських FPV.

Але постійно вигравати в цю лотерею неможливо.

Одного разу втекти не вдалося.

Влітку 2025-го ворожий FPV розбив мій екіпаж під час заїзду на позицію.

Один із бійців загинув, не дочекався народження своєї першої дитини.

Інший втратив ногу.

Мені тоді пощастило.

Було легке поранення – осколок влучив у голову, але навіть не пробив череп.

Тільки шрам залишився на згадку про зустріч з "Рубіконом".

Так росіяни розбили мій перший екіпаж.

У командуванні бригади намагалися нас не напрягати, дали можливість відновитися.

Ми "зализали рани" і сколотили другий екіпаж.

Але, на жаль, ситуація повторилася – ворожий FPV відпрацював по нашій позиції.

Ми залишилися без вмотивованого бійця, а 13-річна дитина – без батька.

Зараз працюємо непостійним складом і формуємо новий екіпаж.

Санта: Всі військові рано чи пізно потрапляють в такі ситуації, де снаряд прилітає прямо до них "у гості".

Себе я вважаю везучим.

Мені двічі "прилітало" в бронік, і все окей.

Я страшенно сумую за снайпінгом.

Занадто багато зробив, щоб просто так відпустити цю справу.

Коли щось виходить, складно це кидати.

Одразу після переведення я часто себе обманював, що в мене буде можливість стріляти паралельно з пілотуванням.

Поки не склалося, але ще не вечір.

Я іноді відвідую полігон, щоб не втрачати навички.

Впевнений, що вони мені ще знадобляться.

З 20 років в мене лише війна і все.

Я не дивлюся різдвяні фільми і серіали, не відзначаю свята.

Ми самі живемо у цікавому фільмі, де є головними героями.

Ангеліна Страшкулич, УП.