Національна музична академія: спроба «хакінгу» зсередини чи практики опору

Не встигли ми порадіти новині про перейменування Міністерством культури Національної музичної академії (нагадаємо,про це стало офіційно відомо 30 грудня), як буквально за лічені дні почала з’являтись інформація про дуже дивні внутрішні процеси в установі. Так, за словами деяких викладачів Національної музичної академії, від адміністрації почали надходити «рекомендації» трудовому колективу ініціювати надання академії ім’я Олега Тимошенка (колишнього її ректора, батька ректора нинішнього — Максима Тимошенка).

Хоча про те, що з вилученням із назви Національної музичної академії України імені Петра Чайковського внутрішній опір адміністрації закладу цьому рішенню не припиниться, в музичній сфері заговорили одразу ж, щойно Міністерство культури поширило цю новину. Попри те, що міністерка культури Тетяна Бережна назвала це рішення «продовженням деколонізації», виглядає на те, що цей процес в академії все ще далекий від завершення. Адже протягом останнього тижня, за словами викладачів НМАУ, від адміністрації почали надходити «рекомендації» трудовому колективу ініціювати пропозицію надати академії ім’я Олега Тимошенка, що керував нею з 1983 по 2004 роки та має в музичній сфері репутацію радянського функціонера, а аж ніяк не визначного музиканта.

6 січня музикознавиця Олена Корчова, що довгий час викладала в НМАУ і була однією з ініціаторів вилучення імені Чайковського з назви закладу ще у 2022 році, написала у своїх соцмережах, що «суперечки навколо неймінгу НМАУ — це війна в тилу».

«Якщо попередні чотири роки ректор Тимошенко обстоював ім’я Чайковського в назві академії, то тепер він тягне свій колектив у обійми пізньорадянської сірості, яку уособлює ім’я нового кандидата — його власного батька. За черговою пропозицією до колективу, “від якої неможливо відмовитися”, прозоро зчитується послання: “Ви не отримаєте ані української НМАУ, ані визнання справжніх її достойників”. Задум увічнити чиновника від музики — це дискредитація українських геніїв, свідоме знецінення української музичної культури», — вважає Олена Корчова.

За словами кількох викладачів академії, спершу колектив отримав «прохання» підтримати на внутрішньому голосуванні щодо перейменування закладу кандидатуру Олега Тимошенка. Згодом — іще одну пропозицію, що, крім Тимошенка, містила вже й інші імена (зокрема Бориса Лятошинського та Володимира Сліпака) або запропонувати власний варіант. Вочевидь це свідчить про те, що в колективі висловлювали незгоду з кандидатурою Тимошенка-старшого, а також самою «ручною» процедурою, за якою все відбувалося.

Тривожні внутрішні процеси в НМАУ помічає й академічна та музична спільнота поза закладом. І йдеться не лише про ім’я, що матиме сама академія, але й про дещо інше. «Щойно дізнався, що кафедра хорового диригування в НМАУ вже якийсь час має ім’я Олега Тимошенка. Не дійсно видатних хормейстерів, легенд, що працювали на цій кафедрі — Елеонори Скрипчинської, Павла Муравського, Левка Венедиктова, Михайла Кречка, — а радянського функціонера, пересічного хормейстера, міф про велич якого зараз активно генерується», — написав у своїх соцмережах музикознавець Юрій Чекан, що викладав у НМАУ та кандидував на посаду її ректора у 2018 році.

До слова, за нинішнього ректора НМАУ Максима Тимошенка, окрім кафедри хорового диригування, іменем його батька Олега Тимошенка також було названо малу залу академії.

«На мою думку, нинішня адміністрація академії загралася в ручне управління, — говорить композиторка та лауреатка Шевченківської премії Алла Загайкевич, яка близько 30 років викладала в НМАУ та звільнилася на хвилі протестів у 2023 році. — Особливо це стало відчутно після початку повномасштабної війни: весь цей час колектив перебуває у постійному відчутті загрози та несвободи. У 2023 році, коли ми боролися за те, щоби НМАУ перестала називатися іменем Чайковського, ми отримали підтримку і багатьох викладачів, і студентів, і спільноти, проте, на жаль, її виявилося недостатньо. Наразі мені відомо, що студенти, які тоді брали участь у протестах, згодом мали проблеми як з оцінками, так і загалом з адміністрацією. І сьогодні студенти у неформальних розмовах кажуть, що почуваються в академії дуже невільно, атмосфера складна».

На думку Загайкевич, «ситуація зі спробою назвати Національну музичну академію іменем Олега Тимошенка, а головне — сам спосіб, у який це відбувається, свідчить про відсутність будь-якої професійної та культурної етики. І погоджуватися з такими феодальними практиками управління, або ж замовчувати їх дуже небезпечно. Важливо розуміти, що Олег Тимошенко був не видатним музикантом чи композитором, а радянським функціонером. Усім відомі справді великі імена в історії української музики. Те ж, що відбувається нині — просто підміна понять».

У середу, 7 січня, стало відомо, що в цей день у Національній музичній академії відбулися засідання всіх кафедр. Результатом стало рішення наразі не рекомендувати надавати Національній музичній академії жодного імені. Звісно, таке рішення має лише рекомендаційний характер (фінальне слово у будь-якому разі залишається за Міністерством культури як керівною інституцією), проте наразі його можна назвати проміжним успіхом — не лише в контексті того, що зопалу не було ухвалено жодних необдуманих рішень, а й на рівні сигналу від колективу до адміністрації, що проти будь-яких авторитарних ідей завжди знайдеться законний запобіжник.

Думку про це рішення колективу як позитивне поділяє і музикознавиця, голова ГО Liatoshynsky Foundation Тетяна Гомон. «Я згодна з думкою команди Національної музичної академії, це виважене і правильне рішення, — говорить вона. — Залишити академію на цьому етапі без жодного імені — найкраще рішення в умовах, що склалися. Чиє ім’я згодом буде обране для академії — покаже час. Але я б тут взорувалася на міжнародний досвід: приміром, поляки обрали своєю міжнародною музичною візитівкою постать Шопена, а фіни — Сібеліуса, й це хороші приклади, що демонструють переваги такого зваженого та консолідованого підходу».

Вочевидь, історія з перейменуванням Національної музичної академії, що починалася як демонстрація Міністерством культури політичної волі до змін (що, звісно, заслуговує на підтримку), на наших очах перетворюється на серіал, крізь основну сюжетну лінію якого — «на чию ж честь назвуть?» — починає проглядатися шанс на деколонізацію академії зсередини.

Цей процес може бути непростий і нешвидкий, але відмовитися жити за рудиментарними феодальними підходами ніколи не пізно. Адже досвід НМАУ останніх років чітко показав, до чого веде відсутність спротиву їм — до кадрових і репутаційних втрат, і далі — до інституційної кризи.

У цій ситуації усім причетним варто пам’ятати дві прості речі. Перше: «хакнути» інституцію зсередини можливо лише, якщо її команда, а також спільнота не опираються (і тут навичка культурної спільноти захищати свої інституції вчергове стане у пригоді). І друге: справжня деколонізація завжди починається зсередини, а саме з відмови визнавати власну меншовартість та безсилля.