СЗЧ та дезертирство: як закон розмежовує ці поняття у воєнний час

Які різниця між СЗЧ та дезертирством?

У період воєнного стану українське законодавство чітко відрізняє самовільне залишення частини від дезертирства, хоча на практиці ці поняття часто плутають, пише 24 Канал.

Ключова різниця полягає не лише у факті відсутності військовослужбовця, а насамперед у його намірах, а також тривалості порушення служби.

Саме ці обставини визначають, за якою статтею Кримінального кодексу кваліфікуються дії та яке покарання може бути застосоване.

Що вважається дезертирством?

Дезертирством вважається умисне залишення частини або місця служби з метою повністю ухилитися від військового обов’язку. Така поведінка підпадає під статтю 408 ККУ і у воєнний час розглядається як особливо тяжке порушення.

Якщо слідство доводить, що військовий не планував повертатися до служби, йдеться вже не про дисциплінарний проступок, а про тяжкий злочин із реальними строками позбавлення волі.

Що вважається самовільним залишенням частини?

Самовільне залишення частини (СЗЧ), передбачене статтею 407 ККУ, має інший правовий зміст. У цьому випадку військовослужбовець залишає підрозділ без дозволу, але без наміру остаточно припинити службу.

Зверніть увагу! Відповідальність залежить від того, скільки триває відсутність: короткий термін тягне за собою м’якші санкції, тоді як тривала відсутність може призвести до кримінального покарання.

Таким чином, закон проводить межу між СЗЧ та дезертирством не формально, а через оцінку намірів й фактичних дій військового.

Яке міра покарання за СЗЧ?

• Під час воєнного стану самовільне залишення військової частини для мобілізованих має серйозні правові наслідки. За таке порушення передбачена сувора кримінальна відповідальність, яка може обернутися реальним позбавленням волі строком від п’яти до десяти років.

• Юристи звертають увагу, що це не теоретична норма. Судова практика вже містить чимало рішень, у яких мобілізованим призначали саме реальні строки ув’язнення за самовільне залишення служби. Тобто розраховувати на умовне покарання або м’яке ставлення автоматично не варто.

• Водночас кожна справа розглядається окремо. Суд може врахувати поважні причини відсутності, попередню службу, характеристики з місця служби та інші обставини. За наявності таких факторів можливе призначення більш м’якого покарання, однак на практиці подібні рішення ухвалюються рідко і не є правилом.