Американці та український музей

Примітка редакції. Україна відкривається всьому світу, але вже крізь призму війни. Що розповість американцям наш музей? Обійдемося без політики.

Екран почорнів саме в той момент, коли мав розпочатися мій дзвінок у Zoom до Києва. Зі свого кабінету в Меріленді я чула голоси співробітників українського Музею війни, та зображення не було. В будівлі вимкнули електроенергію.

Менш ніж за хвилину з’явилася тьмяна картинка. Психолога Ірину Ужакову ледве було видно — її освітлював газовий туристичний ліхтар. Заступник директора Дмитро Гайнетдінов, який перебував у темнішому крилі музею, приєднався лише з аудіо.

Подібні ситуації стали для України буденністю. Відключення електроенергії, повітряні тривоги й нестабільний зв’язок — усе це нині частина повсякденного життя завдяки Росії. Відмінність цього моменту полягала в місці бесіди: всередині національної інституції, покликаної зберігати пам’ять та допомагати зцілювати від болю війни, яка досі триває.

Що британці пишуть?

Національний музей війни не має аналогів. Його робота є рідкісним прикладом масштабованого, малоресурсного психологічного втручання, вбудованого в національну установу, а не такого, що надається час від часу сторонніми організаціями. Ще більш унікальним цю модель робить те, що відбувається фіксація воєнних злочинів у режимі реального часу.

Перед нашим дзвінком я відвідала музей особисто. Бачила, як він направляє істориків, архівістів, фотографів, відеооператорів, психологів і місцевих фахівців у звільнені від ворога райони. Часто це відбувається вже за кілька годин після того, як там стихають останні постріли. Швидкість тут має вирішальне значення.

«За кілька днів докази зникають. Їх прибирають, закопують, спалюють або знищують вибухами», — пояснив Гайнетдінов під час мого візиту.

Свідки виступили. Та чи їх слухали?

Фахівці музею вже працювали більш ніж у 35 гарячих точках. Вони документують усе: зруйновані обстрілами будинки, знищені села та культові споруди, перетворені на руїни. Наприклад, пан Гайнетдінов описав мені дерев’яну церкву XIX століття, спалену аж до каркаса, від якої залишилися лише обвуглені хрести.

«Росіяни заявляють, що захищають релігію; насправді вони цілеспрямовано атакують церкви, — сказав він. — У нас є дані про тисячу знищених або пошкоджених храмів».

Музей також збирає свідчення постраждалих. Відвідувачі можуть побачити історії родин, які тижнями переховувалися в підвалах, і прочитати свідчення про голод, спрагу, страх і холод. В експозиціях є розповіді літніх мешканців, які відмовилися залишати зруйновані домівки. І цивільних, що вибиралися з окупації крізь мінні поля.

Ці свідчення не сприймаються просто як мемуари. Їх збирають як докази. Ці матеріали, ймовірно, матимуть значення для майбутніх розслідувань воєнних злочинів.

Однак перешкод вистачає. У певний момент під час нашого дзвінка Гайнетдінов зробив паузу. «Я хотів показати вам фотографії, — сказав він. — Але зараз вимкнення електроенергії позбавило мене доступу до цих файлів».

Національний музей війни вирізняє не лише документування війни. У його структурі працюють психологи, які надають адресну підтримку цивільним, ветеранам, неповнолітнім і людям, звільненим із полону.

Думали, балакали, сіли та й заплакали.

Із липня психологічна служба музею працювала із понад 700 людьми. Серед них були й діти, поранені військові та їхні родини. І колишні полонені, звільнені з Росії. А також ветерани або цивільні з прифронтових і наближених до фронту районів.

Це не тимчасовий пілотний проєкт, який веде стороння організація, а постійна робота державної установи. Психологічні послуги є скромними за масштабом, низькотехнологічними й обмеженими в ресурсах. Та важливо, що вони тривають безперервно. Ця відмінність має велике значення.

Одна з типових програм — курс для дітей віком від восьми до 13 років, у межах якого кожен учень створює коротке анімаційне відео. Він розрахований на п’ять сеансів. Спочатку малюнки разюче схожі між собою. Танки, дрони, вибухи й зруйновані будівлі домінують в образах, адже війна визначає уявний світ.

Кишеня гучніша за телевізор.

Утім, ближче до фінального заняття тон майже завжди змінюється. Там з’являються більш дитячі деталі: велосипеди, домашні тварини, ясне небо. В одній анімації, якою поділилася Ужакова, маленький паперовий кролик сідає в човен і пливе через море, зафарбоване синьою крейдою.

Йдеться не про те, що війна зникає з дитячої свідомості. Просто також до малих учнів повертається здатність уявляти моменти безпеки й тяглості життя. «Ця зміна і є зціленням», — каже пані Ужакова.

Безпосередньо перед завершенням розмови, коли ноутбук Ужакової вже розряджався, вона піднесла до екрана ще один малюнок. Паперовий кролик з’явився знову — цього разу під яскраво-жовтим сонцем.

Порівняйте з гучними заявами. Елегантно?

Для тих, хто зосереджений на документуванні воєнних злочинів, відбудові та інституційній стійкості, музей пропонує конкретне дослідження. Він показує, що допомога в подоланні травми не має чекати, доки запанує мир. І, водночас із цим, не має повністю залежати від сторонніх акторів.

Якщо вбудувати базову психологічну підтримку в роботу державних установ, це зменшить довгострокові соціальні витрати. На цьому переваги не закінчуються — саме так можна зміцнити довіру цивільного населення та покращити результати відновлення.

Україна мріє про свою відбудову. Інші держави вивчають, як готуватися до затяжних конфліктів. Та висновок очевидний уже зараз: збереження доказів і збереження людей — це пріоритети, які між собою не конкурують.

Робота з психологічними травмами під час війни є не лише гуманітарною необхідністю. Це стратегічна інвестиція у післявоєнну стабільність, яка з часом неодмінно настане.