Викопав землянку, підперезався, розтопив «буржуйку». Як українці переживали люті зими в давнину

У квартирі немає гарячої води, температура не піднімається вище +14, світло подають через 10 годин, а в магазині розібрали теплі устілки? Не журіться. Уявіть собі, як виживали в люті зими українці раніше, коли не існувало комунальних благ. І було це не в «сиву давнину»: серед нас живуть люди, які пам’ятають дитинство в хаті, обкладеній кукурудзинням, та з глиняною долівкою на кухні. 

Кутаймося в плед та пірнаймо в історію. Можливо, від порівняння стане трішки тепліше.

Трипілля: печі розміром з кухню «хрущовки»

6 тис. років тому також бували морозяні зими, і великі трипільські родини рятувалися від холоду біля власної печі. «Це були великі – площею в чотири квадратних метри і більше – купольні печі, тобто формою нагадували перевернутий горщик. Розташовувались вони зазвичай праворуч від входу. Червень такої печі (або черінь – нижня площина, де горять дрова і місце для приготування страв, – «Главком») формували прямо по підлозі, тобто порати біля неї потрібно було навпочіпки або навколішки», – розповідає «Главкому» директор історико-культурного заповідника «Трипільська культура» Владислав Чабанюк. 

Димарів, скоріше за все, не було, вважає науковець. Оскільки трипільські хати були високими, часто двоповерховими, то дим підіймався під стелю й не дуже виїдав очі, а коли люди починали чманіти, то – нескладно припустити – прочиняли хатні двері, запускаючи всередину трохи морозу і випускаючи назовні трохи чаду.

Помешкання трипільців були розумно побудовані. У сучасному розумінні, це екобудинки: дерев’яні стіни, утеплені очеретом та обмазані з обох боків шарами глини, влітку зберігали прохолоду, а взимку – тепло. Такий принцип утеплення стін, до речі, використовувався через віки і в традиційних українських хатах.

Раз ми вже заговорили про «трипільські зими», то гріх не згадати славетні сани – глиняну фігурку, що є прообразом найдавнішого гужового транспорту в Європі.

Навряд трипільці розважалися, катаючись у таких санях по снігах. Сани-волокуші, в які запрягали одного чи двох волів, використовували для перевезення вантажів як взимку, так і влітку, каже Чабанюк.

Анти топили по-чорному

Якщо трипільців заледве можна назвати прапращурами українців, то такими точно були давні слов’янські племена, зокрема, люди пеньківської культури (від назви села Пеньківка в гирлі Тясмина). Ймовірно, саме ці племена землеробів, що у V-VII ст. населяли лісостеп від Сіверського Дінця до Дунаю, візантійці називали антами. 

Хоч Грушевський і романтизував антів, але жили вони, прямо скажемо, незавидно – невеликими поселеннями в землянках та напівземлянках, не набагато більших за трипільську піч. Власне, сталу плюсову температуру гарантувало саме заземлення житла, адже в таку оселю не досягає мороз, під землею температура зазвичай тримається на рівні +5-7 градусів. 

Давні слов’яни топили свої маленькі печі по-чорному, тобто дим ішов у приміщення. Коли ставало нічим дихати – відкривали двері. Скільки родин отак учаділи – історія мовчить. 

До речі, анти спалювали своїх небіжчиків, попіл складали в горщик і закопували в землю. У глиняні «домовини» не клали ні прикрас, ні предметів побуту. Анти були економними. Аж настільки, що, за словами дослідника пеньківської культури Євгена Синиці, не вигадували спеціальних горщиків для поховань – брали той, що використовували для їжі, часто надщерблений.

Бовдур шевченкової хати

Ви здивуєтеся, але так само, по-чорному, українські хати опалювалися аж до ХVІІІ ст. А в окремих регіонах, віддалених від стовпових доріг цивілізації, наприклад на Поліссі, хати з так званими курними печами зустрічалися навіть на початку ХХ ст., розповідає «Главкому» науковий співробітник Музею ім. Гончара Михайло Матійчук. 

На думку дослідника, димарі масово з’явилися в центральній Україні, ймовірно, лише в другій половині ХІХ століття.

Проміжним варіантом були напівкурні печі, коли над припічком прибудовували велику прямокутну трубу, плетену з хмизу й обмазану глиною, яка виводила дим у сіни. На Полтавщині такий «протодимар» називали бовдуром. Отож коли чорт украв місяць та назирці за Солохою шугонув у димар до її хати, не вірте Гоголю – то радше був вхід у бовдур, бо димарів у Диканці в ті казкові часи, по ідеї, ще не було.

Зазвичай піч розтоплювали рано вранці, ще затемна, і тепло трималося цілу добу. На печі й спали всією родиною. І так було фактично до 1960-х років.

Звикле українці укутували ззовні стіни своїх хат кукурудзинням або очеретом. Навесні це сухе бадилля спалювали в печі або кидали як підстилку худобі. Де-не-де по далеких селах такий спосіб утеплення зберігся донині. Принаймні про нього згадала авторка тексту радіодиктанту національної єдності 2022 року Катерина Калитко: «Барвисті гори гарбузів між ріллі, і кукурудзи до пізньої осені виструнчені на городах стійко, бо на зиму люди вкриють ними стіни домів».

Сто грамів «для сугріву»

Чи пили сто грамів «для сугріву»? Вочевидь, так. У тій же «Ночі перед Різдвом» усі багато чаркуються (бо свято ж), а козак Чуб їде додому, мріючи про склянку «варенухи чи горілки, настояної на шафрані». 

Міцну настоянку на ягодах чи горілку з пшениці в центральній Україні виготовляли ледь не в кожній родині, а загалом гуральні складали помітну частину економіки Гетьманщини: у другій половині XVIII ст. їх налічувалося понад 10 тисяч, винокуріння давало прибуток більший, ніж продаж хліба.

Проте прийнято було пити невеликими чарочками, і не чисту горілку, а настояну на травах, ягодах, спеціях. «Настоянки робляться просто, – писав історик, фольклорист Микола Маркевич у праці «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян», виданій 1860 року. – До 20-градусної горілки кладуть калган, аніс тощо. Кусака настоюється перцем, імбиром, кардамоном та іншими спеціями... Роблять також настоянку на молодому березовому листі. Настоянка за спеціями отримує ім'я». 

Міцних настоянок, за Маркевичем, було розмаїття: полинова, зубрівка, ганусівка (на анісі), кардамонівка, калганівка, шафранівка, перчиківка, горіхова, на молодих соснових шишках, чебреці, м'яті, звіробої. Більшість з цих напоїв вважали ще й лікувальними, і вживали при застуді, обмороженні та інших сезонних халепах зі здоров’ям.

Навіщо підперезували кожух

От що справді зігрівало українців у люті зими – це багатошаровий одяг, виготовлений власноруч і, звісно ж, з натурального матеріалу. 

У лісах було повно білок, лисиць та зайців, але наші прадіди не полювали за цією дрібнотою, щоб пошити одну шубу з кількох десятків тваринок, як це робили, скажімо, росіяни, – для виготовлення верхнього одягу українці використовували винятково овець, причому вирощених у власному господарстві. З шкурок білок та лисиць робили лише оздоблення для верхнього одягу.

«З вовняної нитки ткали сукно, валяли кілька разів і отримували дуже щільний матеріал, що добре тримає форму. З нього шили свити, кобеняки, киреї, чумарки, юпки тощо. Існує понад 50 різновидів традиційного одягу, пошитого з вовни», – розповідає Олександра Сторчай, старша наукова співробітниця Музею Івана Гончара.

З овечої шкури шили кожухи, кептарі – хутром досередини. Через 10-15 років, коли замша затиралася і жовтіла, такий одяг оновлювали – фарбували підручними барвниками зазвичай в коричневий, охряний колір (бурий, глиняний). Отож кожухи були, вважайте, «вічними». 

Власне, за таким принципом виготовляли дублянки, що стали модними в 1970-2000-х роках.

Кожуха жаліли. Коли пускався мокрий сніг чи крижаний дощ, вдягали зверху широкий і довгий, майже до п’ят, суконний кобеняк або кирею, адже кожух, якщо намокне, – задубіє і втратить вигляд, а кобеняк не швидко вбирає вологу.

Часто кожухи підперезували поясом – щоб холодне повітря не задувало під поли. Але не тільки через це. «Свити і кожухи були настільки важкими, що застібки не витримували ваги, тому іноді такий одяг не мав защіпок або мав лиш дві: біля коміра та на талії. Тож пояс для кожуха – функціональна річ», – пояснює Сторчай. 

А взагалі, наголошує науковиця, пояс був обов’язковим елементом традиційного вбрання, і не тільки з практичних міркувань – він мав функцію оберегу. 150 років тому в принципі не можна було показатися на люди без пояса – це начебто вийти на вулицю у спідній білизні.

Пояс, багато декорований, підкреслював статус людини. Як, власне, і багатошаровість одягу: чим більше елементів одягу – тим заможніша людина. 

Аби захиститися від найдошкульніших морозів, українці вдавалися до оригінальних ноу-хау. «Один із таких способів зафіксував більш як 100 років тому на Гуцульщині етнограф Володимир Шухевич, – розповідає дослідниця. – Чоловік одягав штани з полотна (порти), поверх них – дуже грубі штани із сукна, обливав їх водою і виходив на вулицю. Сукно не пропускає швидко вологу, тож вода на поверхні сукна миттєво замерзала, створюючи своєрідну термошкірку: мороз не проникав досередини, нижні полотняні штани залишалися сухими, і чоловік міг пів дня валити дерева в лісі, по коліна в снігу, і не змерзнути».

Литки ж його захищали вовняні онучі, на які взували постоли зі шкіри.

Нам може здаватися, що постоли носили винятково в Карпатському регіоні, але насправді це не так: за словами Олександри Сторчай, це було типове взуття скрізь по селах, просто центральна і південно-східна Україна значно раніше, до середини ХІХ ст., перейшли на чоботи.

А от валянки – головне зимове взуття першої половини ХХ ст. – на наші терени принесли совєти.

Жіноче щастя і тутовий шовкопряд

Цікаво, що в українському гардеробі весь верхній одяг запахувався однаково, без ґендерної різниці, – справа наліво, не робили поділу на чоловічу і жіночу сторону застібки, як у Європі, зазначає Сторчай. 

Свити і кожухи були двобортними з дуже широкими полами, так що права пола накладалася на ліву майже до бокового шва. У верхній полі, немов у теплому конверті, переносили малих дітей, і не лише немовлят. 

На малечі економили матеріал. А крім того, одяг із сукна був настільки важким, що мала дитина не змогла б у ньому ходити. Для пошиття дитячої свитки могли використовувати портюх (портюшок) – тканину, в якій до лляної нитки додавали вовняну, і завдяки цьому вона не була такою важкою. Але не була й такою теплою. З портюшка також шили свити бідніші люди.

Дуже часто верхній одяг декорували аплікацією чи вишивкою – хай зима буде хоч скільки-небудь барвистою.

Жіноча радість у холодну пору – велетенська, майже два на два метри, хустка-опиначка. Нею й дитя можна було укутати, і самій вкритися від голови фактично до колін. Красиво і корисно. 

Зима для українського жіноцтва не була періодом похмурого сірого вбрання. І тут Олександра Сторчай згадує про юпки. Саме так, через «п», бо то не спідниця, а верхній плечевий одяг з рукавами, із густими складочками по спині, схожий на сучасний коротке пальто. 

«У народі не говорили «утеплений одяг», говорили: «підбитий». Отже, юпки підбивали ватою: між верхньою тканиною і підкладкою вкладали шар вати, а для того, щоб вона не збивалася грудками, її прошивали.

П’єр-Домінік де ля Фліз (український етнограф французького походження, був лікарем у Київській губернії, – «Главком») у 1870 році писав, що жінки центральної України носять верхній одяг, підбитий шовковою ватою. Тобто в нас розводили тутового шовкопряда, – розповідає науковиця. – Шовкова вата, якою підбивали верхній одяг, прекрасно тримала форму. Такий одяг був вишуканим, теплим і при цьому не був важким». 

Уся центральна Україна потопала в шовковичних садах, які налічували десятки тисяч дерев, каже співрозмовниця «Главкома». У кінці ХІХ ст. розведення тутового шовкопряда як промисел почало зникати – не витримало конкуренції з мануфактурами.

Кахляні грубки: тепло і мистецтво

А що ж місто? Як містяни грілися в кількаповерхових будинках?

У кам’яницях існувала система димовідведення, в кожному помешканні стояла грубка з закритим вогнем, яку топили дровами. «Розвиток науково-технічного прогресу рухався з заходу на схід, тож спершу така система опалення з’явилася на заході України, в тій частині, що перебувала у складі Австро-Угорської імперії, а в центральну Україну ця культура прийшла в ХІХ столітті», – констатує Михайло Матійчук.

Красиві кахлі ручної роботи для грубок, які можна побачити в музеях, – привіт нам з тієї епохи.

Кахляні печі – то міська культура, а проте з початку ХІХ ст. навіть декотрі заможні селяни у Карпатському регіоні могли собі дозволити такий декор, зауважує Матійчук.

Найдавніша зі збережених сільських кахляних печей із косівським розписом – з роботами відомого майстра Олекси Бахматюка – зберігається в музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття, що в Коломиї. Виготовлена вона в 1880-ті.

Історикам складно визначитися, коли в нас житлові будинки почали опалювати централізовано, через системи спалювання газу. Ймовірно, це був інженерний експеримент для окремих заможних кам’яниць на межі ХІХ–ХХ ст. в Одесі та Львові – містах, де з’явилися перші станції з переробки імпортованого вугілля на газ. Утім, газові станції були призначені насамперед для електричного освітлення міст.

Припускають, що серед перших будівель на теренах України, які мали газове опалення, був і «хмарочос Гінзбурга» – легендарний 10-поверховий будинок у Києві, зведений 1912 року з використанням найновіших інженерних рішень (скажімо, у висотці працювали британські електричні ліфти). На той час «хмарочос» був найвищою житловою будівлею в Російській імперії і, поза сумнівом, однією з найрозкішніших.

Та скоро настали страшні часи, і мешканці елітного велета, який радянська влада націоналізувала та перетворила на комуналки, були пограбовані й виселені або розстріляні, а нові поселенці обзавелися пічками-«буржуйками». 

«Буржуйка» і жах змерзлого міста

Велика проблема для мешканців усіх міст у 1918-1920 роках: де брати дрова? У міжчасся революції і громадянської війни більшовики та самосели, які захоплювали полишені квартири, палили в грубках та «буржуйках» паркет і меблі та взагалі все, що могло горіти. 

«Буржуйка» в ті роки стала одним з найважливіших засобів виживання. Ось як описує холодний листопад у Києві 2022 року головний герой роману Віктора Домонтовича «Дівчинка з ведмедиком»: «Бляшана «буржуйка» палала, і на вогні кипів чайник… Ложкою я мішав у сковороді ячмінні зерна. У мене вийшов запас ячмінної кави, і треба було приготувати новий… У кімнаті було темно, холодно і вогко. На шворці, простягненій од шафи до стіни, сохли коло грубки випрані сорочки й ганчір’я».

Металеві діжки-печі, бляшана труба від яких виводилася у вікно, викидаючи клуби сизого диму, використовувалися фактично до 1960-х років і стали символом холодних нужденних років «побудови соціалізму». Сама назва саркастично натякала, що «буржуєм», тобто людиною з достатком, є той, хто має таку пічку, а значить, сякий-такий обігрів.

Масово тепломережі почали з’являтися в середмісті та на підприємствах Києва в 1948 році, коли було прокладено газогін з-під карпатського містечка Дашава до української столиці. А наприкінці 1960-х централізоване газове опалення дотягнулося до інших міст республіки. 

Щодо сіл, то їхня газифікація і, відповідно, встановлення системи теплопостачання, розтягнулися на пів століття і не були остаточно завершені до розпаду СРСР.

Повернення в землянки

Хто б міг подумати, що через півтора тисячоліття після пеньківської культури українці повертатимуться в землянки. 

Україна зазнала найбільших руйнувань у Другу світову: було зруйновано 28 тисяч сіл і 700 міст, тож мільйони людей опинилися просто неба і більшість з них змушені були копати собі землянки, як давні слов’яни. У 1944 році в одному лише Києві в землянках жило близько 50 тисяч осіб.

Землянки в Україні – це ще й історії воєн та повстань. Воювати з ворогом і з морозом одночасно – надскладна задача.

«Повстанці Холодноярської республіки в 1919-1921 роках вигадували різні способи, щоб дим від багаття стелився землею, а потім мережею маленьких отворів виходив зі сховку назовні і не демаскував його. Про це писав Юрій Горліс-Горський у документальному романі «Холодний Яр», – розповідає Олександр Хоменко, сержант батальйону «Свобода», а до великої війни завідувач Музею Української революції 1917-1920 рр. (що входить до Національного музею історії України). 

Хоменкові нескладно уявити, як воно, зимувати в землянці-бліндажі, адже минулого року він сам з побратимами 76 днів безперервно провів на позиціях, частину цього часу – в лютому. 

Перевага сьогоднішніх захисників України перед холодноярцями – в тому, що побратими скидають їм з дрона на позиції устілки для берців, теплі шкарпетки і грілки.

Історія повертається…

Олена Зварич, для «Главкома»