Український драйв для Брюсселя: як ми вмикаємо "Європу імпульсу"

Останнім часом, продовжуючи спілкуватись з європейськими чиновниками та оборонними компаніями, все частіше ловлю себе на думці, що Україна вже має те, чого Європі зараз критично бракує. І саме цим може говорити з Європою на рівних – не як прохач і "кандидат у черзі", а як партнер, який приносить у спільну систему відсутню функцію.

Європейський Союз часто нагадує складно сконструйований механізм. Він надійний, передбачуваний, він тримається на правилах і процедурах. Але він повільний. Він створений для часу, коли ризики можна було довго обговорювати, а рішення – шліфувати місяцями.

Проблема в тому, що цей час минув. І гостріше всіх це відчувають усі, хто працює у сфері безпеки та оборони.

На цьому тлі Україна має інакший вигляд. Не тому, що вона "краща", а тому, що війна змусила нас навчитися швидкості. Швидкості рішень. Швидкості зворотного зв’язку. Швидкості переходу від ідеї до серійного виробництва. Там, де звичний європейський цикл рухається кварталами та погодженнями, український часто вимірюється тижнями й ітераціями.

І це не про легковажність і не про зневагу до стандартів. Це про іншу культуру процесу, в якій головний критерій – результат, час і відповідальність за нього. Швидкість – це те, чому найбільше дивуються наші партнери, заглиблюючись в наш оборонний сектор.

Чому не зробити Україну "Європою імпульсу"? Йдеться не про "двошвидкісну Європу" і не про паралельний союз, а про додатковий швидкий шар, який можна вшити в більш важку інституційну архітектуру ЄС. Україна може стати таким прискорювачем, який прискорює цикл, не руйнуючи процедури, якість та правила.

Цей підхід змінив би саму мову нашої інтеграції, перевівши її з наративу "коли Україна буде готова" до "що саме Європа втрачає, відкладаючи включення українських можливостей".

Як це може виглядати практично. Спільні оборонні проєкти, де KPI – не лише ціна й обсяг, а час циклу від запиту до постачання. "Коридори швидкого виробництва", де українські компанії працюють у парі з європейськими: ми даємо темп і зворотний зв’язок, вони дають масштаб, гарантії, фінансування та інституційну рамку. Спільні полігони й сертифікація, де Європа забезпечує стандарти, а Україна – реальний фідбек із поля боя, а не симуляції на папері.

Що ще важливо, це дуже просто пояснювати публічно (а для європейських політиків це зараз головна перепона до більш відвертої інтеграції країни, що воює, у свій контур). В оборонній промисловості це очевидно проста, у R&D, у випробуваннях, у логістиці, у ремонті та модернізації – так само. Але швидкість – це не абстрактна цінність виробників зброї, а гуманітарна категорія. Швидше означає менше втрат, менше руйнувань, менше ціни за зволікання.

Європа звикла думати про розширення як про довгий процес. Ми можемо запропонувати думати про нього як про негайне посилення. І не замість процедур, а поверх них, не ламаючи систему, а додаючи їй імпульс. Якщо формальна інтеграція потребує часу, то цей час не має бути порожнім – ми вже можемо бути не в режимі очікування, а частиною європейської індустрії, на її території, з її можливостями та ризиками.

Питання лише в тому, чи готова Європа визнати, що її майбутнє сьогодні вимірюється не роками, а швидкістю реакції.

Оригінал