Непростий шлях: як деколонізація змінила Україну за три роки

У 2022 році, після початку повномасштабного вторгнення, група народних депутатів на чолі з Федором Веніславським подала першу редакцію законопроєкту №7253 про деколонізацію. Цей крок став відправною точкою для масштабних перетворень, що мали на меті очистити український простір від імперського та радянського спадку.

Робоча група під керівництвом Романа Лозинського "Голос" суттєво доопрацювала документ, розширивши його текст у тридцять разів. Завдяки цій роботі, у другому читанні лише один депутат проголосував проти, хоча десятки утрималися, що свідчило про складність і дискусійність цього питання у стінах парламенту.

Протягом трьох років завдяки закону вдалося перейменувати 26 000 вулиць та інших топонімів, а також демонтувати понад 1300 пам'ятників російської та радянської символіки. Змінили назви 513 населених пунктів і 4 райони, реалізувавши закон на 95%, за словами Романа Лозинського.

Однак не все пройшло гладко. Народний депутат Володимир В'ятрович "Європейська солідарність" наголосив на значних проблемах з об'єктами культурної спадщини, де досі зберігається символіка російської імперії. Попри те, що Міністерство культури переглянуло статус понад 900 пам'яток, деякі рішення блокуються або рухаються надто повільно.

Прикладом такого блокування стало голосування за постанову 11188, яка передбачала перейменування 333 населених пунктів, зокрема зміну назв Павлограда на Матвіїв та Синельникового на Ріднопілля. Ця ініціатива не набрала достатньої кількості голосів через опір деяких депутатів, пов'язаних з РПЦ, зокрема Максима Бужанського.

Після провалу голосування, парламент прийняв іншу постанову 12043, яку підтримав 281 народний депутат, хоча окремі голосування за деколонізацію назв п'яти "проблемних" міст все одно закінчилися невдачею. Процес деколонізації досі триває, а питання перейменування Дніпропетровської та Кіровоградської областей залишається залежним від змін до Конституції, можливих лише після закінчення воєнного стану та за наявності 300 голосів у парламенті.

Паралельно з перейменуваннями, парламент прийняв закон про засади державної політики національної пам'яті. Цей закон, як зазначив директор Інституту національної пам'яті Олександр Алфьоров, є пріоритетним для національної безпеки в умовах війни з Росією, оскільки фіксує злочини проти України та формує єдину державну політику пам'яті щодо Голодомору, репресій та війни.

Також знаковим кроком стала трансформація пам'ятника Тарасу Шевченку, створеного на базі колишнього пам'ятника Леніну, який перевезли до Національного музею історії України у Другій світовій війні. Цей приклад показує, як Україна трансформує нав'язані сенси у власні, зміцнюючи національну стійкість і захищаючись від російських історичних маніпуляцій, про що детальніше можна прочитати на сайті Джерело.

Голова підкомітету Верховної Ради з деколонізації Роман Лозинський заявив громадській ініціативі «Голка», що закон про деколонізацію виконано на 95% та зазначив: «Залишається кількасот топонімів, які з тих чи інших причин забули перейменувати. Так само є кілька міст, де рішення про перейменування ухвалити поки не вдалось. Та важливо інше: багато поколінь виросло в просторі, повному ворожих символів. І саме стійкість українського народу проти російської агресії дала нам історичний шанс очиститись від імперського та радянського спадку».

Попри значні успіхи та очищення суспільного простору, процес деколонізації продовжує стикатися з опором, особливо у питаннях культурної спадщини та перейменування великих адміністративних одиниць. Це є свідченням того, що боротьба за власну ідентичність триває і вимагає часу, політичної волі та стійкості українського суспільства.