Підтримати тих, хто підтримує інших: тривала допомога для ветеранів та літніх людей

Що відбувається з людиною в Україні після інсульту, травми, ампутації або загострення хронічної хвороби? Дослідження "у полі" показують, що найбільші складнощі чекають не на етапі діагностики чи перебування в лікарні, а вдома.

Після гострого етапу хвороби або ж завершення лікування, людина опиняється сам на сам із побутовими викликами: допомогою у пересуванні, гігієні, харчуванні, прийманні ліків, реабілітації та психологічній підтримці. Очевидно, що суто медичної підтримки недостатньо, щоб якісно покрити всі потреби. Ба більше, постає питання, як скоординувати всі ці послуги та хто має їх надавати.

На сьогодні підтримка людей, які частково або повністю втрачають мобільність, значною мірою будується довкола соціальної складової. Про це, зокрема, свідчить дослідження "Послуга "догляд вдома" в громадах: доступність, потреби, прогалини". Реальні ж потреби майже завжди є одночасно медичними, психологічними, соціальними, функціональними й побутовими.

Людина не живе "по секторах", натомість має складну життєву ситуацію, і відповідь системи теж повинна бути цілісною.

За оцінками ВООЗ, якщо говорити про довготривалу підтримку як у форматі догляду вдома, так і в будинках догляду, потенційно йдеться про кожну десяту людину віком понад 65 років. Контекст України робить це питання ще гострішим: ми маємо старіння населення, високу поширеність хронічних захворювань, зростання кількості людей з інвалідністю та колосальний тягар війни.

У 2025 році ВООЗ повідомляла про зростання потреб у травматологічній допомозі, реабілітації, підтримці психічного здоров’я та тривалій допомозі після поранень.

Окремо зазначено оцінку МОЗ щодо кількості ампутацій – близько 100 000 до середини 2024 року. Тож розмова про довготривалу підтримку в Україні вже не обмежується питанням старіння населення. Йдеться про наслідки війни, відновлення функціональності, життя після травми і здатність громади підтримати людину не тільки в момент кризи, а й у довгій перспективі.

За даними дослідження, у 2024 році послугу "догляд вдома" отримували 291 567 осіб. Водночас оцінка реальної потреби сягає приблизно 2-3 млн осіб. Саме дослідження показує, що наявне охоплення не відображає масштаб потреби. У вибірці з 24 громад послугу догляду вдома отримували в середньому лише 1,4% від усього населення.

Для нас це важливий сигнал: ми бачимо лише ту частину потреби, яку система вже навчилася помічати і супроводжувати. Решта часто лишається в родині, у тіні, у невидимому щоденному навантаженні.

У Європейському регіоні ВООЗ прямо говорить про потребу будувати сильні системи long-term care – довготривалої підтримки людини,– якої в Україні, як і в багатьох інших країнах, поки що не існує в цілісному вигляді. Послуга медико-соціальної допомоги вдома є важливою частиною цього підходу, але не вичерпує його.

За визначенням ВООЗ, long-term care – це безперервна система підтримки, яка дозволяє людині жити у спосіб, сумісний з її базовими правами, свободами та гідністю, навіть коли вона втрачає частину самостійності. Йдеться не лише про лікування, реабілітацію чи паліатив, а й про щоденний догляд, допомогу в побуті, соціальний супровід і підтримку родини.

Умовно у цій системі виділяють три ключові компоненти: догляд вдома як найбільша і найважливіша частина, денний догляд та інституційний, роль якого зменшується останнім часом, особливо після важких уроків пандемії COVID-19.

Така система важлива і для суспільства: вона зменшує навантаження на лікарні, фінансовий тиск на родини і тягар, який часто лягає на жінок як основних доглядальниць.

Чи не центральним у цій розмові є питання координації. Соціальна й медична допомога у догляді вдома часто існують паралельно. Соціальна послуга не включає медичних втручань, але постійно перетинається з медичними потребами – ліками, контролем стану, паліативними випадками. Водночас спільного планування і командної роботи майже немає. Як результат, людині доводиться самій або через родичів шукати відповіді на питання, які мала б вирішувати система.

Водночас медична складова підтримки вдома в Україні не є "нульовою". За даними ЕСОЗ (Електронна система охорони здоров'я. – Ред.), масштаб медичних взаємодій за місцем перебування пацієнта є значним, водночас вони переважно концентруються у двох напрямках – мобільна паліативна допомога та первинна медична допомога. Отож, проблема не в тому, що медицина "не приходить" додому, а в тому, що ця присутність ще не перетворена на передбачувану та інтегровану екосистему підтримки.

Що має змінитися, щоб система працювала для людини?

На рівні держави потрібно чітко визнати довготривалу підтримку як окремий стратегічний напрям, а не суму розрізнених інструментів. Спільна рамка для соціальної та медичної складових, зрозумілі правила взаємодії, визнання нових ролей – координатора допомоги, медсестри догляду вдома, кейс-менеджера – і фінансування, яке підтримує цю взаємодію, а не розділяє її. Європейська обсерваторія ВООЗ слушно застерігає, що інтегровану допомогу не варто зводити до обіцянки швидкої економії: її сильні сторони насамперед як допомога, кращі результати для здоров’я та задоволеність пацієнтів.

На рівні громади важлива не формальна наявність послуги, а реальна організація підтримки: раннє виявлення потреб, зрозумілий маршрут для людини, координація між соціальною службою, "первинкою", медичними командами лікарень та іншими сервісами. Громада має працювати не лише з формальними заявами, але з реальними потребами – інакше частина людей просто не потрапляє в систему.

На рівні окремої людини це означає просту річ: не потрібно самостійно "збирати" допомогу частинами. Людина має мати план дій, зрозумілий маршрут, узгоджену підтримку вдома та в громаді з урахуванням усіх потреб: щоденного догляду, контролю стану, адаптації середовища чи відновлення після складних станів.

Окрема і принципово важлива частина цієї системи – неформальні доглядальники. Реальність така, що сьогодні в Україні саме родини дуже часто несуть на собі те навантаження, яке ще не взяла на себе система. Дослідження показують, що підтримка неформальних доглядальників у нас є фрагментованою і недостатньою. За даними Нацсоцслужби, у 2023 році компенсацію отримували близько 37 000 осіб у країні, що є незначною часткою від реальної кількості сімей, які здійснюють догляд. Розмір компенсацій низький, а навчання, супровід і психосоціальна підтримка практично відсутні. Ми фактично делегуємо догляд сім’ям, але майже не інвестуємо в якість цього догляду, в профілактику вигорання і в збереження здоров’я самих доглядальників.

Україні потрібна не просто краща послуга "догляд вдома", а цілісна система довготривалої підтримки, де медико-соціальна допомога вдома є основою і поєднується з іншими формами допомоги, як-от денний догляд та інституційна підтримка.

Ця система має виходити за межі лише соціальної сфери – включати "загальну" медичну підтримку, реабілітацію, паліатив та підтримку доглядальників. Ключ до змін – не так у ресурсах, як у підході: допомога має будуватися навколо людини та її потреб, вдома і в громаді, а не навколо розділених систем та їх бюрократії. І взаємодія між медичною та соціальною сферами має стати нормою, а не винятком.

Людська гідність не закінчується там, де завершується гостра фаза хвороби та лікування. Якщо ми справді хочемо будувати систему, орієнтовану на людину, ми повинні забезпечити не лише доступ до медичної допомоги, а й можливість жити з підтримкою тоді, коли самостійність зменшується або втрачається.

Саме в цьому полягає сенс розвитку медико-соціальної допомоги вдома як фундаменту для системи довготривалої підтримки. 

Системи, у якій людина не просто виживає після хвороби, травми чи вікового погіршення стану, але живе гідно й максимально самостійно якомога довше.