Мобілізація і криза справедливості

Тривалий час спостерігаю за тим, як за умов небажання президента, уряду та парламенту брати на себе відповідальність не лише за проблеми з мобілізацією, але й з пошуку системних рішень для розв'язання цієї критичної проблеми, яка з кожним місяцем стає щораз драматичнішою. І як її відали на поталу популістам, пройдисвітам, ворожій пропаганді, корисним ідіотам, просто ідіотами, переляканим людям. Щойно нещодавно призначений новий міністр оборони та керівник Офісу президента вперше публічно та відкрито почав не лише помічати проблему, але задекларував намір шукати способів її вирішення.

Пам'ятаю, як з кінця 2023 року у публічно у просторі спершу обережно лунали слова критики у сторону ТЦК, коли щойно почали набирати обертів кампанії примусової мобілізації і як з кожним наступним місяцем усе просто перетворилось на шабаш популістів, пройдисвітів, ворожої пропаганди, корисних ідіотів, просто ідіотів, переляканих українців, яким легше та безпечніше "воювати" із власною державою, аніж з державою агресором.

Читайте також: Мовчання влади про проблеми мобілізації — крок до "другого фронту"

Усе дійшло до того, щоб кожен допис в українських медіа про так звану бусифікацію миттєво набирав тисячі та десятки тисяч реакцій, коментарів та поширень. Я вже не кажу про мережу координованих інформаційних помий у соціальних медіа, які розганятись ворожими ботофермами як частина російського ІПСО. В якийсь момент навіть складно було відрізнити, де ця межа між органічним охопленням, а де це результат штучної накрутки. Звичайно, завдяки моніторинговим інструментам це можна встановити, проте у даному разі йдеться про звичайних користувачів соціальних мереж, які переважно не вдаються до серйозного аналізу контенту, рівень інформаційної гігієни яких часто недостатній, і які часто залишаються наодинці з власними страхами, питаннями та фрустрацією.

Для порівняння я також стежу, як у тій самій інформаційній стрічці, часто відразу після дописів про бусифікацію з їхніми шаленими охопленням, практично непомітними та практично без жодних реакцій залишаються дописи про те, як правоохоронні органи викрили чергову схему ухилення від мобілізації, про арешт осіб (адвокатів, суддів, лікарів, працівників ТЦК, директорів підприємств тощо), які допомагали отримати інвалідність, бронювання від мобілізації або виїзду за кордон тощо, які мають десятки, вкрай рідко сотню реакцій, коментарів та поширень. А це, здавалося б, інша сторона тієї ж медалі, що й порушення в умовах примусової мобілізації? Інший прояв несправедливості? Проте чомусь це не викликає у тих самих користувачів соціальних мереж та українського суспільства аналогічного масового обурення та заслуженої реакції.

Звичайно, можна стверджувати, що таке порівняння не релевантне, оскільки у випадку контенту з бусифікацію його розганяють російські ботоферми, а у випадку викриття схем з ухиленням від мобілізації такому контенту ніхто штучно не збільшує охоплення. Це слушно, та цього слона у кімнаті неможливо не помічати. Проте навіть якщо відсіяти усе штучне охоплення таких дописів, у сухому підсумку у нас залишиться тисячі, десятки тисяч реальних українців, які розділяють та підтримують рух протидії мобілізації, достатнім виправданням для яких є факти зловживання військовослужбовцями ТЦК своїми повноваженнями, а також переконання у порушенні прав людини та відсутності справедливості у процесі таких мобілізаційних заходів. Але мені це видається лицемірним для виправдання правильності власної сумнівної з погляду теорії справедливості позиції, оскільки людина ніколи не любить бути неправою.

Як мені видається, не відсутність справедливості у процесі мобілізації є основним виправданням того, чому значна частина українців часто виступає проти них. Проблема, звичайно, пов'язана з кризою справедливості в українському суспільстві, але вже не так у її вибірковості, як у її непридатності.

Читайте також: Яким може бути крах України

Проблема негативної оцінки суспільством мобілізаційних заходів вже є не результатом відсутності справедливості, а руйнування суспільного консенсусу (договору) щодо того, що таке справедливість. Уявлення про те, що таке справедливість полягає в обов'язкових для усіх громадян принципах, які визначають основні права та обов'язки, а також принципах розподілу спільно виробленого багатства (благ) і соціальних переваг. А ці принципи визначаються на основі суспільного договору, згідно з яким члени суспільства, як раціональні особистості, що переслідують свої власні інтереси, самі визначають принципи справедливості як фундаментальну угоду щодо свого об'єднання. І беруть на себе зобов'язання дотримуватися їх незалежно від того, чи сприяє їх виконання особистій вигоді кожного в тій чи іншій ситуації, чи ні.

І в цьому моменті я розумію, що дискусія з цілком конкретної та назагал зрозумілої для більшості користувачів проблематики мобілізації переходить в абстрактну філософську площину дискусію про теоретичні та невидимі ідеї про те, що ми усі отримуємо у спадок від попередніх поколінь як колективний досвід, практику та ціннісну систему. Хоча переважна більшість її носіїв часто не спроможна пояснити собі та іншим, як працює цей механізм. 

Російсько-українська війна з кожним наступним роком щоразу більше підточує засади суспільного договору українського суспільства, який сформувався після 1991 року та був редагований у 2004 та 2013 роках, а "завіса незнання" українського уявлення про справедливість щоразу більше перетворюється на "залізну завісу", яка не об'єднує українське суспільство, а розділяє його формуванням колективного уявлення про несправедливість. Про це вже тема для окремого допису.

Джерело

Про автора. Тарас Радь, координатор спостереження за виборами Громадянської мережі ОПОРА

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.