Херсон: Триматись – не означає жити

Ситуація в Херсоні реально ускладнюється. І не тільки через обстріли.

Зараз на місяць по Правобережній Херсонщині прилітає близько 2000 дронів, а Правобережна Херсонщина – це лише 30% усієї території області. Плюс ще 2500 артилерійських, ракетних і мінометних снарядів.

Разом – більше ніж 4500 ударів по крихітній території щомісяця. Щодня.

Тільки за одну добу квітня росіяни випустили по Херсонщині 743 FPV-дрони. Те, що відбувається з цивільними, американська режисерка Заріна Забріскі назвала полюванням на людей і зробила про це фільм Human Safari, який зараз показують у всьому світі. Його важко дивитися, але точно треба знати всім, про що він. Бо це не "кіно", це – мої сусіди.

Водночас кількість мешканців не змінилася – ані після підриву Каховської ГЕС у 2023 році, ані після всіх наступних криз. Ті самі 120 000 – 130 000. Через усі зими, всі обстріли, зруйновану інфраструктуру, знищений міст на Острів.

Люди залишаються. Чому? Відповідь – далі. І вона болюча.

Хто тримає місто

Якщо чесно, основних гравців двоє: влада і неурядовий сектор. Є ще бізнес – і його роль не треба недооцінювати, адже працюють магазини, ресторани, пошта. Бізнес дає нам всім те відчуття, що життя триває – це важливий фактор психологічної підтримки містян.

Але системно місто тримається на громадських організаціях та локальній владі. Саме вони працюють для людей і серед людей, саме їм довіряють міжнародні донори. Локальні НУО та благодійні фонди залучають чималі ресурси з-за кордону, створюють можливості для заробітку, фактично підтримують регіональну економіку.

Я скажу без хибної скромності: без підтримки іноземних урядів та гуманітарних фондів ГО "Місто сили" не змогла б виплатити понад 24 млн грн екстреної та зимової грошової підтримки 1865 мешканцям. Ці гроші повертаються в регіональну економіку через той самий бізнес. Це не благодійність заради звіту – це кровообіг нашої громади.

Чому люди не їдуть

Щомісяця з Херсона евакуюються 50-60 людей (з них 44,5% – люди похилого віку, 10,4% – діти та 7,7% – люди з інвалідністю). З десятків тисяч. І приблизно така ж кількість повертається. Навіть на тиждень, хоча б просто побути у себе вдома. І потім знову назад. Чому не їдуть? Бо вже їхали.

Херсонці мають найбільший досвід внутрішнього переміщення в Україні. Вони пройшли через окупацію, евакуацію і повернення назад, додому – тому що "там не склалося". Вони повернулися з негативним досвідом: за дев'ять місяців від початку повномасштабного вторгнення до деокупації в листопаді 2022 року ніхто так і не спромігся створити системи реінтеграції ВПО в громадах, що дають прихисток. Люди почувалися там нікому не потрібними – чужими у себе в Україні (нехай і в іншому місті).

Тепер, коли пропонуєш виїхати навіть хворим, які лежать, відповідь одна: "Там нас не чекають. Там ми ніхто".

Покинуті батьки й переповнені лікарні

У Херсоні зараз непропорційно багато літніх людей. Їхні діти виїхали. Частина телефонує до лікарень і просить: "Візьміть батьків, догляньте". Завідувачка однієї з лікарень розповідала мені: "Ми виконуємо функцію хоспісу. В нас немає показань до лікування цих людей, але вони лежать у коридорах і кабінетах, тому що більше нікуди". Геріатричних місць немає. Рук немає.

А запити надходять постійно. Половина мешканців області (майже 60 000) – люди старше за 60 років. Додайте ще 48 000 ВПО, 10 000 осіб з інвалідністю та понад 11 000 дітей – маємо дуже сумну демографічну мапу регіону.

Понад 48 000 ВПО без підтримки

Окремо хочеться поговорити про те, що в області зараз проживають понад 48 000 внутрішньо переміщених осіб з інших громад Херсонщини, зокрема з окупованих територій.

Живуть у сусідів, орендують житло, шукають роботу. Системної підтримки, розселення, працевлаштування, соціальних послуг майже немає. За нашими спостереженнями, 20-40% з них мають системну (регулярну) підтримку в Херсонській області. Це переважно визначені вразливі категорії населення, зокрема внутрішньо переміщені особи, люди похилого віку, особи з інвалідністю та сімʼї з дітьми.

Водночас значна частка населення залежить від стихійної допомоги, яка надається переважно у відповідь на надзвичайні події, зокрема обстріли, руйнування житла, екстрені евакуації та інші кризові ситуації.

Особлива тема – колективні центри (гуртожитки для ВПО, якщо по-простому). В Киселівському центрі, наприклад, живуть 250 людей. Місяцями. Хоча процедура передбачає три дні. Немає роботи, немає зайнятості. Шириться алкоголізм, спалахує насильство.

Керівник центру сказав мені прямо: "Як ми можемо допомогти самотужки людям, які пережили таке, після чого взагалі важко жити?" Це не риторичне запитання, це – крик.

Приїжджали психологи-"одноденки", ставили галочки у звіти – і їхали. Стабільної, тривалої роботи з мешканцями шелтерів немає. Є дах, гігієна, де-не-де – харчування. А реабілітації немає. І люди щодня втрачають сенс.

На це місце приходять залежність і агресія. Карати за це – безглуздо. Це не вибір – це реакція на травму. Але й виселити не можна. Бо нікуди.

Це – системна пастка без системного виходу.

Чого не вистачає і чому треба назвати це вголос

Українські громадські організації навчились реалізовувати складні проєкти. Відремонтувати 25 шелтерів за $3 млн – можемо. Розподілити 200 000 продуктових наборів – можемо. А розробити й впровадити комплексну програму евакуації, плюс реінтеграції, плюс психологічної реабілітації, плюс працевлаштування для людей, які пережили жахливі події, – поки що ні.

Не тому, що немає бажання. А тому, що немає ресурсу на розробку. Щоб написати багатокомпонентний мультисекторальний проєкт, потрібна команда – проєктний менеджер, грантрайтер, фахівець з моніторингу, фінансист, галузеві експерти. І оплата їхньої роботи протягом мінімум 6-12 місяців до того, як з'являться будь-які гроші. Жодна організація, що живе від проєкту до проєкту, не може собі цього дозволити. Це структурна проблема, і вона не вирішується старанністю чи експертизою виконавців.

А саме такі проєкти – багатокомпонентні, мультисекторальні, з інфраструктурним, соціальним, психологічним і економічним компонентами – є єдиною відповіддю на те, що реально відбувається в Херсоні та інших складних регіонах.

На п'ятому році війни херсонці не просять жалю і ніколи не попросять. Вони просять системного підходу.

Місто тримається. Але триматись – не означає жити. І поки ми не зрозуміємо різницю між цими двома словами, ми лише відкладатимемо кризу – не вирішуватимемо її.

Я вірю, що повернусь у живий Херсон. Не в руїни, не в музей стійкості, а в місто, де можна посадити калину і знати, що вона проросте.

Але для цього нам потрібно більше, ніж мужність. Нам потрібна система.