Невідома історія: як боєць ЗСУ 2 тижні виживав у бліндажі з росіянином

Наприкінці лютого, коли російські війська щоденно по 6-7 годин обстрілювали позицію дронами-камікадзе та мінометами, бліндаж 34-річного одесита Вадима Летунова було зруйновано. Йому пощастило вижити, тоді як його напарник загинув. Вадим, поранений, побіг у бік українських позицій, але замість своїх опинився у ворожому укріпленні. Зайшовши у бліндаж, він побачив бійця у формі, який цілився в нього з автомата. «Я сказав йому, що я з такої-то бригади і що мене розбомбили. Хлопець сказав: „Заходьте“. Ну, я зайшов. А потім я почув його акцент. Він був росіянином. Я сказав: „Ти не один з нас, чи не так? Будь ласка, не вбивайте мене“», — згадує Вадим.

Російський солдат, Нікіта, наказав Летунову спуститися в крихітну підземну камеру, запевнивши, що не стрілятиме у беззбройного. Він показав на саморобний хрест із написом «Спаси и сохрани» та обіцяв відпустити українця наступного ранку, але слово не дотримав. Вадим швидко зрозумів, що його єдиний шанс — маніпулювати своїм викрадачем. Завдяки знанням психології він виявив, що Нікіта був колишнім наркоманом та дрібним злочинцем, який пішов на війну, щоб уникнути в'язниці. Росіянин змусив Вадима роздягнутися та обшукав його одяг у пошуках наркотиків, вірячи пропаганді, що українські військові їх вживають.

Протягом наступних днів Нікіта, сидячи у холодному бліндажі майже без їжі, розповідав українцеві про «велич» російської армії. При цьому у нього спостерігалися різкі перепади настрою. «Він перетворювався на маніяка, приставляв пістолет до мого чола і казав: „Я зараз тебе вб’ю“. Я почав молитися […], а потім настала тиша. Я чув, як він відклав пістолет убік. Він просто миттєво передумав. Як це пояснити?» — поділився Вадим.

У цей же час командування 118-ї бригади, де служив Летунов, вважало його загиблим. Його матері та дружині повідомили, що він найімовірніше не повернеться додому. Тим часом, раз на день дрон Mavic доставляв до бліндажа 250 грамів пайка: переважно кашу, варення та невелику пляшку води. Нікіта давав Вадиму один шматочок шоколаду на день і трохи води у кришці від пляшки. Згодом окупант почав скаржитися на свої жалюгідні умови: брак їжі, необхідність збирати дощову воду та «пити власну сечу».

Одного ранку Нікіта запитав: «Може, це мені варто тобі здатися?». Вадим відповів: «Не потрібно», але розповів про хороші умови в українському полоні: триразове харчування, сигарети, дотримання Женевської конвенції. Ця розмова повторилася п’ять разів. Коли у бліндажі закінчилася вода, і Нікіта не витримував спраги, вони вирушили на пошуки. «Ми вийшли в туман і почули, як над нами гуде дрон. Це був український. Ми повісили табличку біля дерева. На ній був мій позивний – Картман – і номер бригади. Я став на коліна, показав на табличку і вигукнув, що я українець», — розповідає Вадим.

Проте оператори дрона вирішили, що обидва є росіянами, і спробували атакувати їх дроном-камікадзе, який розбився. Другу спробу атаки скасували, коли командир Летунова впізнав свого підлеглого. Український дрон доставив їм їжу, але полон для Вадима тривав. Через деякий час поруч із позицією з'явився український бронетранспортер. «Я не вірив до останнього моменту, що мені вдасться звідти вибратися», — згадує Вадим Летунов. Після цього Вадим і Нікіта помінялися ролями: росіянин опинився в українському полоні, де умови виявилися значно кращими за ті, в яких два тижні перебував українець.

Ця надзвичайна історія, описана британським виданням The Guardian, демонструє не лише жорстокість війни, а й непередбачувані ситуації, що виникають на передовій. Вона підкреслює психологічний аспект виживання та людську дилему в умовах конфлікту, коли вороги вимушені співіснувати.

Ситуації, коли військовослужбовці потрапляють у надзвичайні обставини, не є поодинокими. Раніше у МВС розповідали про ДНК-експертизу, яка помилково «поховала» живого військового Назара Далецького, що повернувся з російського полону. При цьому, фахівці міністерства заявили, що під час експертизи жодної помилки допущено не було.

«Я не вірив до останнього моменту, що мені вдасться звідти вибратися», — згадує 34-річний одесит Вадим Летунов, розмірковуючи про два тижні, проведені у ворожому бліндажі.

Історія Вадима Летунова стала свідченням неймовірної сили духу та боротьби за життя в нелюдських умовах. Перебуваючи в полоні, Вадим втратив палець на нозі через гангрену і зараз проходить лікування в реабілітаційному центрі в Одесі, пересуваючись на милицях. Нікіту, ймовірно, обміняють на українських бранців, після чого він, імовірно, знову опиниться на фронті. Ця подія залишає питання про людяність на війні та цінність кожного життя.