Після Гітлера — до NASA: як США рятували нацистських учених після війни

У цей день, 7 травня 1945 року о 2:41 ночі за центральноєвропейським часом у французькому Реймсі, у штаб-квартирі американського генерала Дуайта Ейзенхауера, був підписаний акт про безумовну капітуляцію Німеччини. Світ очікував масштабного полювання на нацистських злочинців і покарання для тих, хто будував машину Третього рейху. Але вже за кілька років стало зрозуміло: далеко не всі люди Гітлера опиняться на лаві підсудних. Частину колишніх нацистських учених, розвідників та військових США і західні союзники вирішили використати у власних інтересах — у ракетних програмах, спецслужбах та новій холодній війні. Фокус з'ясував, як після Другої світової колишні кадри рейху стали цінним ресурсом для держав-переможців.

Вернер фон Браун: нацистський інженер, який став символом американського космосу

Під час Другої світової війни Вернер фон Браун був одним із головних розробників ракет V-2 — першої у світі балістичної ракети далекого радіусу дії. Саме ці ракети Третій рейх використовував для ударів по Лондону та інших містах союзників. Водночас виробництво V-2 було тісно пов'язане з концтаборами: ракети збирали на підземному заводі Міттельверк, де працювали в'язні концтабору Дора-Міттельбау. За оцінками істориків, під час будівництва та роботи комплексу загинули десятки тисяч людей.

Попри це, після капітуляції Німеччини США вирішили не віддавати фон Брауна під трибунал. Американські військові чудово розуміли: у світі починається нове протистояння — вже не з Гітлером, а з СРСР. Саме тому Вашингтон запускає секретну програму Operation Paperclip (буквально "скріпка"), у межах якої до США вивозять сотні німецьких учених та інженерів.

Фон Браун разом із групою німецьких інженерів добровільно здався американським військам навесні 1945 року. Для США це була справжня знахідка: людина, яка створила найнебезпечнішу ракету Третього рейху, могла допомогти Вашингтону виграти майбутню технологічну війну проти СРСР. Уже невдовзі фон Брауна та його команду таємно перевезли до США.

Спочатку німецькі фахівці працювали на полігоні Форт-Блісс у штаті Техас, де американські військові вивчали технології V-2 та проводили перші випробування трофейних ракет. Частину компонентів і документації США буквально вивезли з Німеччини вагонами ще до того, як до них дісталися радянські війська. Американці чудово розуміли: якщо ці технології отримає Москва, баланс сил після війни може різко змінитися.

Згодом фон Брауна перевели до Гантсвілла, штат Алабама, де він став одним із ключових розробників американської ракетної програми. Саме там навколо його команди фактично виросла нова американська ракетна індустрія. Колишній інженер Третього рейху почав працювати вже не на Гітлера, а на армію США та майбутнє NASA.

Після запуску радянського супутника Sputnik у 1957 році Вашингтон охопила паніка: США почали програвати космічну гонку. І саме тоді фон Браун перетворився на одну з головних наукових зірок Америки. Його команда брала участь у створенні ракети Jupiter-C, яка вивела на орбіту перший американський супутник Explorer 1, а пізніше — у розробці надважкої ракети Saturn V. Саме вона у 1969 році доставила астронавтів місії Apollo 11 Moon Landing на Місяць.

У США фон Браун став майже медійною знаменитістю. Він давав інтерв'ю, з'являвся на телебаченні, співпрацював із Walt Disney над популяризацією космічної програми та фактично став одним із символів американської мрії про підкорення космосу. Для багатьох американців він був геніальним ученим, який допоміг перемогти СРСР у космічній гонці.

Втім, паралельно зростала й інша дискусія. Історики та правозахисники нагадували: ракети V-2, які зробили фон Брауна знаменитим, вироблялися за допомогою рабської праці в'язнів концтаборів. За різними оцінками, під час будівництва та роботи підземного комплексу Міттельверк загинули десятки тисяч людей — більше, ніж від самих ударів V-2 по Британії. Сам фон Браун після війни стверджував, що був зосереджений лише на технічній роботі, однак питання про те, наскільки добре він знав про масштаби злочинів, залишається предметом суперечок до сьогодні.

Райнгард Гелен: розвідник Гітлера, який став союзником США

Під час Другої світової війни Райнгард Гелен очолював один із найважливіших напрямків німецької військової розвідки — Fremde Heere Ost ("Іноземні армії Сходу"), структуру, яка відповідала за збір інформації про Совети. Його аналітики вивчали чисельність Червоної армії, пересування військ, радянську промисловість та потенціал СРСР у майбутній війні. Фактично Гелен був одним із головних експертів Третього рейху по Радянському Союзу.

Наприкінці війни, коли поразка Німеччини вже була очевидною, Гелен зрозумів: головним ворогом Заходу незабаром стане не нацизм, а Москва. Саме тому він почав готувати собі "страховку" на післявоєнний період. Перед капітуляцією Гелен наказав сховати архіви німецької розвідки в контейнерах у Баварських Альпах. У цих документах містилися роки спостережень за СРСР, агентурні дані та аналітика щодо радянської армії.

У травні 1945 року Гелен добровільно здався американським військам. Під час допитів він запропонував США угоду: доступ до всієї німецької розвідувальної мережі та архівів в обмін на співпрацю й захист. Для Вашингтона це стало надзвичайно цінною пропозицією. На той момент американська розвідка мала дуже обмежене розуміння того, що відбувається всередині СРСР, а холодна війна вже починала набирати обертів.

Американці погодилися. Уже в 1946 році за підтримки США була створена так звана "Організація Гелена" — напівтаємна спецслужба, яка фінансувалася американцями та працювала фактично в інтересах майбутнього протистояння із СРСР. До структури увійшли десятки колишніх офіцерів німецької розвідки, а подекуди — люди з нацистським минулим та зв'язками із СС.

"Організація Гелена" стала одним із головних джерел інформації Заходу про Радянський Союз у перші роки холодної війни. Сам Гелен активно переконував американців, що СРСР готується до масштабної експансії в Європі, а тому Захід має терміново посилювати розвідку та оборону.

У 1956 році структура Гелена офіційно перетворилася на Федеральну розвідувальну службу Західної Німеччини — BND, яку він і очолив. Фактично колишній генерал розвідки Гітлера став керівником нової спецслужби союзника НАТО.

Втім, діяльність Гелена роками залишалася предметом скандалів. Критики звинувачували США у тому, що в боротьбі проти комунізму вони закрили очі на минуле багатьох співробітників його організації. Історики також зазначали, що радянська розвідка змогла глибоко проникнути в структури Гелена, через що частина операцій Заходу виявилася проваленою.

Клаус Барбі: "м'ясник Ліона", якого приховували після війни

Клаус Барбі був одним із найжорстокіших офіцерів СС в окупованій Франції. Під час Другої світової війни він очолював гестапо у місті Ліон та відповідав за боротьбу з французьким спротивом. Саме Барбі організовував арешти, катування та депортації учасників підпілля, єврейських родин і цивільних, яких підозрювали у допомозі руху опору. Через особливу жорстокість він отримав прізвисько "м'ясник Ліона".

Одним із найвідоміших злочинів Барбі стало переслідування лідера французького спротиву Жана Мулена. У 1943 році Мулена заарештували люди Барбі, після чого його жорстоко катували. Незабаром він помер від отриманих травм. Для Франції Жан Мулен став символом спротиву нацизму, а ім'я Барбі — символом окупаційного терору.

Крім цього, Барбі був причетний до депортації єврейських дітей із сиротинця в Ізьє. У 1944 році за його наказом 44 дитини та кількох дорослих вивезли до концтаборів, де більшість із них були вбиті. Саме цей епізод згодом стане одним із ключових під час суду над Барбі.

Після капітуляції Німеччини Франція вимагала арешту Барбі як воєнного злочинця. Але початок холодної війни змінив правила гри. Американська контррозвідка CIC (Counter Intelligence Corps) вирішила використати Барбі як інформатора та спеціаліста у боротьбі проти комуністичних мереж у післявоєнній Європі. Американців цікавили його контакти, агентура та знання про антикомуністичне підпілля.

Коли французька влада почала наполягати на його видачі, американці допомогли Барбі уникнути арешту. Через так звані "щурячі стежки" — мережу маршрутів для втечі колишніх нацистів — його переправили до Південної Америки. У 1951 році Барбі опинився у Болівії під новим ім'ям — Клаус Альтман.

Там він прожив десятиліття. За даними істориків та журналістських розслідувань, Барбі співпрацював із місцевими військовими режимами, консультував спецслужби та міг брати участь у підготовці репресивних операцій проти опозиції. Його також пов'язували з торгівлею зброєю та підтримкою ультраправих антикомуністичних структур у Латинській Америці.

Упродовж багатьох років Барбі фактично жив відкрито, попри те що про його минуле знали журналісти, історики та спецслужби. Лише на початку 1980-х після зміни влади у Болівії його вдалося заарештувати та екстрадувати до Франції.

Суд над Барбі у 1987 році став одним із найгучніших процесів після Нюрнберга. Його визнали винним у злочинах проти людяності та засудили до довічного ув'язнення. Під час процесу Франція фактично заново пережила травму окупації, а справа Барбі стала символом того, як після Другої світової частина нацистських злочинців десятиліттями уникала покарання через інтереси спецслужб та політику холодної війни.

Отто Скорцені: диверсант Гітлера, який після війни працював на різні спецслужби

Отто Скорцені був одним із найвідоміших диверсантів та спецпризначенців Третього рейху. Високий, харизматичний офіцер СС зі шрамом на обличчі став справжньою "зіркою" нацистської пропаганди після серії гучних спецоперацій під час Другої світової війни. Саме Скорцені Адольф Гітлер довіряв найскладніші диверсійні місії.

Найбільшу популярність Скорцені отримав у 1943 році після операції зі звільнення італійського диктатора Беніто Муссоліні. Після того як Муссоліні усунули від влади та заарештували, німецький спецназ під командуванням Скорцені провів ризиковану операцію в горах Гран-Сассо в Італії. Десант на планерах без єдиного пострілу захопив готель, де утримували Муссоліні, після чого його евакуювали літаком. Ця операція зробила Скорцені міжнародно відомим та перетворила його на одного з головних героїв нацистської пропаганди.

Пізніше Скорцені керував диверсійними операціями проти союзників, зокрема під час Арденнської операції 1944 року. Тоді німецькі спецгрупи, переодягнені у форму американських солдатів, проникали в тил союзників, поширювали дезінформацію та намагалися викликати хаос серед військ США. Саме після цього на Заході Скорцені закріпилася репутація "найнебезпечнішого диверсанта Гітлера".

Після війни Скорцені потрапив до американського полону та постав перед судом за використання форми противника під час бойових операцій. Однак його виправдали, а вже у 1948 році він утік із табору для інтернованих. За однією з версій, втечі могли посприяти колишні офіцери СС або симпатики з-поміж західних спецслужб.

Після цього Скорцені оселився спочатку в Іспанії, де режим Франко став прихистком для багатьох колишніх нацистів, а потім активно працював як військовий консультант і посередник у міжнародній торгівлі зброєю. Його ім'я регулярно з'являлося у зв'язку з різними спецслужбами, ультраправими мережами та антикомуністичними структурами часів холодної війни.

Найбільш суперечливою частиною біографії Скорцені стали його можливі контакти з Моссадом. У 1960-х роках Ізраїль був серйозно стурбований тим, що в Єгипті над ракетною програмою працюють німецькі вчені, частина з яких раніше співпрацювала з Третім рейхом. За даними журналістських розслідувань та низки істориків, Моссад міг завербувати Скорцені для отримання інформації про цих спеціалістів і єгипетську військову програму.

За однією з версій, Скорцені навіть допомагав із ліквідацією або залякуванням німецьких учених, які працювали на Єгипет. Водночас частина істориків закликає обережно ставитися до окремих деталей цієї історії, оскільки значна частина інформації базується на мемуарах та непрямих свідченнях.

Історія післявоєнного використання колишніх нацистів досі залишається однією з найсуперечливіших сторінок 20 століття. Для США та союзників це часто пояснювали "необхідністю" — боротьбою з СРСР, гонкою озброєнь і страхом програти холодну війну. Саме завдяки німецьким спеціалістам Захід отримав нові ракети, розвіддані та технології. Але водночас це поставило світ перед складним моральним питанням: чи може держава закривати очі на воєнні злочини, якщо людина приносить стратегічну користь. І навіть через десятиліття однозначної відповіді на це питання так і не з'явилося.