Помста капітана Кідда

9 травня 1701 року суд англійського адміралтейства визнав капітана Вільяма Кідда винним в морському розбої та вбивстві. І засудив до смертної кари

Вирок був демонстративним і — як би сказали сьогодні — політично вмотивованим. Англійська влада таким чином "доводила" – й іншим державам, і своїм власним підданим, що нещадно бореться проти піратства. А життя розбійників неодмінно має завершуватися шибеницею.

Вільям Кідд у гавані Нью-Йорка

От тільки Кідд не був піратом у звичному розумінні цього слова – тобто професійним морським грабіжником. В останнє своє плавання, за події під час якого його, власне, й судили, він взагалі вирушив як "мисливець за піратами". 

Що ж до першого плавання — зі згаданих в документах, то відомий лише його фінал, троща біля берегів Гаїті. Кідд був одним з тих, кому пощастило вижити.

"Щасливчиків" і справді підібрав піратський корабель. Але французький. Врятованих зарахували до його команди, навіть не питаючи – тоді так робили всі.

Але Кідд лише чекав слушної нагоди, щоб втекти. І коли пірати долучилися до облоги англійського Сент-Крістофера, підбурив співвітчизників перебити французів та разом з кораблем втекти до "своїх". 

Кідда обрали капітаном і він довів судно до острова Невіс. Оцінкою сміливого вчинку стало свідоцтво капера – тобто його офіційно прийняли на службу англійській короні.

До нових обов’язків Кідд ставився сумлінно — вже невдовзі він брав участь в боях за Сен-Мартен. А ось команда капітана не розуміла. І вже на першій стоянці – на Антигуа втекла. Разом з кораблем.

В пошуках втікачів Кідд дістався до Нью-Йорка. Де дізнався, що "Благословенний Вільям" вирушив до Індійського океану. Піратствувати. Але без Кідда. 

Читайте також: Зубодер-підпільник, або Як стати героєм через сторіччя після страти

Чи сумував він, що його "не взяли"? Знаємо лише, що капітан вирішив оселитися в новому місці. Завів знайомства, одружився, в нього народилися діти (одна, а може й дві доньки). Не схоже, що життя на суходолі його не влаштовувало.

І якби в Індійському океані, пірат Генрі Евері (оце був справжній флібустьєр – під прапором зі схрещеними кістками та кількома прізвиськами на кшталт "Архіпірат" та "Довгий Бен") не захопив корабель, що належав Аурангзебу, падишаху Імперії Великих Моголів, який повертався з прощі до Мекки… 

Генрі Евері

Здобич, яку оцінювали у 600 тисяч фунтів, була просто неймовірною навіть для тих часів. Проте ще більшою була образа Аурангзеба. В англійської Ост-Індської компанії він одразу відібрав чотири факторії та пообіцяв взагалі вигнати її зі своїх володінь.

Перелякані комерсанти кинулися до англійського короля Вільгельма III та уряду з проханнями "зробити хоч щось". А тут ще й французький володар Людовік XIV призначив премію за голову Евері. Підлещувався, звісно, хитрун до падишаха – але в Лондоні побачили в цьому реальну загрозу. Тому англійська влада і вирішила терміново "довести" свою рішучість в боротьбі з піратством. 

"Полювання" на розбійників було частиною цієї кампанії, від самого початку радше демонстративної. Король доручив знайти "мисливця" новому губернатору Нью-Йорка Річарду Куту. А той згадав про Кідда. 

Більшу частину витрат на організацію експедиції брала на себе влада, точніше її представники як приватні особи — припускають навіть, що якусь частку вніс і сам монарх, хоч і непублічно. Одну п’яту мав вкласти Кідд і залучені вже ним "інвестори". 

Отримані каперські свідоцтва дозволяли йому атакувати піратські та французькі кораблі — знову ж таки, від імені держави.

Втім, за кілька місяців плавання в Індійському океані жодного піратського судна Кідд навіть не зустрів. Можливо, втім, давалася взнаки обережність капітана, який підсвідомо відчував підступ. 

З торгівельних кораблів Кідд міг чіпати лише французькі, але, остерігаючись помилки, просто утримувався від нападів. Чим відверто дратував власну команду, яка розраховувала на здобич. Доходило до сварок. Під час однієї він і справді вбив залізним відром, що потрапило під руку, гармаша, який вимагав атакувати голландський (!) корабель.

Читайте також: Гра з вогнем, або Розвага "господарів життя", що ледь не коштувала Франції незалежності

Невдоволені моряки невдовзі почали просто розбігатися. Щоб хоч якось їх заспокоїти, Кідд таки захопив спочатку французький, а потім й індійський корабель — із французькими паперами про захист. Щоправда, перед тим як конфіскувати товар "індійця", обережний капітан виніс питання на голосування команди. 

Команда відповіла "так". І тим самим по суті підписала смертний вирок Кідду. Бо про захоплення ще одного індійського корабля вже невдовзі доповіли Ауранзгебу. І цього разу представники Ост-Індської компанії опинилися просто у в’язниці.

Коли Кідд дістався першого на його шляху англійського порту, він дізнався, що каперське свідоцтво анульоване, а його самого оголошено в розшук, як пірата. Знаючи, що його експедиція санкціонована "згори", капітан вирішив здатися добровільно. Зрештою, Кідд ретельно зберігав усі папери із захоплених кораблів – і вони мали підтвердити, що він тримався інструкцій.

Не врахував Кідд одного – з нього вже вирішили зробити цапа-відбувайла. Звинуваченого по суті позбавили адвокатського захисту, жодний з посадовців не став свідчити на його користь, навіть зібрані ним папери несподівано "зникли" (знайшли їх випадково, аж у 1910 році) – процес був "запрограмований" на смертний вирок.

Але навіть стратити "по-людськи" Кідда не змогли. Мотузка обірвалася, й вішати довелося вдруге. Його труп в залізній клітці ще три роки гойдався над Темзою, наганяючи жах на всіх, хто прибував до Лондона морем. 

Шибениця з тілом Вільяма Кідда

Але Кідда запам’ятали не завдяки цій "гойдалці". Легенда розповідала, що перед стратою, він розірвав на шматки якийсь папір і він кинув їх у натовп зі словами "ось мої скарби". 

Що було в цих паперах – бозна. Можливо, документ, який судді не взяли до уваги, звинувативши Кідда у привласненні трофеїв. Але й витріщаки, і ті, хто дізналися про страту з переказів, вирішили, що йшлося про карту з позначенням місця, де "призначений піратом" нібито сховав награбоване. 

"Скарби Кідда" шукали сторіччями. І шукають досі. Невдало. Тому й закрадається думка, а чи не помстився таким чином Кідд своїм співвітчизникам? За байдужість до його долі. За жадібність. Та заздрість.

Спеціально для Еспресо

Про автора. Олексій Мустафін, український журналіст, телевізійний менеджер, політик, автор книжок науково-популярного спрямування

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.