Агенти імперії. Як Москва колонізувала Україну руками українців

"Правда ранить – мовчанка вбиває", – таке гасло використовували в Південній Африці після падіння режиму апартеїду в середині 1990-х.

Саме це гасло згадалося, коли в середині травня 2026-го невеликий есей історикині Дарії Маттінглі "Деколонізація без невинності" викликав неабиякий резонанс у фахівців, а також у широких колах небайдужих громадян, завжди готових з'їсти одне одного через розбіжності в поглядах на українську історію, виховання дітей і футбол.

У своєму тексті дослідниця нагадувала наче очевидне.

В минулому будь-якої країни й нації існують темні плями.

Ними складно пишатися, вони не мають шансів потрапити до експозиції виставки "Ukraine WOW", вони в сліпій зоні суспільного дискурсу, бо не вписуються в рамку "нація-жертва" – "нація-герой".

Україна справді довго існувала в парадигмі жертви – зовнішніх ворогів, внутрішніх чвар, обставин непереборної сили.

Що є правдою – на жаль, нікуди від того не подітися.

Згодом до цього додався дискурс героїчного опору всім тим обставинам.

Решта потрапляє або в розряд ворожих наративів, або в сіру зону замовчування – "не на часі".

Зокрема історії, коли колонізовані самі ставали інструментом у руках колонізаторів.

Питання, як ставитися до цієї сенситивної теми, складно назвати найнагальнішим під час великої війни.

З іншого боку, від того, наскільки чесною буде відповідь, залежатиме те, якою стане Україна в майбутньому.

Чи здатна вона відрефлексувати темні сторінки своєї історії та свідомо обрати "ніколи знову"?.

Призведе деколонізація до зміни способу мислення чи зупиниться на зміні знаків – все, що маркувалося як "плюс", механічно отримає "мінус", і навпаки?.

Чому чесна розмова не знецінює і не применшує трагедію і героїчний спротив українців, а лише додає глибини розумінню цього трагізму й героїзму?.

Як колонізовані Росією українці самі ставали інструментами колонізації Центральної Азії, Криму, Західної України?.

Що спільного та які засадничі відмінності між колонізацією України, Шотландії та Ірландії, зокрема руками місцевих?.

Що штовхає до співпраці з окупаційною владою – протягом століть і зараз?.

Чому не будь-яка взаємодія з ворогом на окупованій території є колабораціонізмом?.

Про це ми поспілкувалися з історикинею Дарією Маттінглі – дослідницею Голодомору, сталінізму та соціальної історії масового насильства, лекторкою в Університеті Чичестера (Велика Британія).

Також вона є співредакторкою збірника The Holodomor in Global Perspective у серії Ukrainian Voices.

Часто коментує українську історію, війну Росії проти України та політику деколонізації.

У 2019 році Дарія Маттінглі (в центрі) захистила в Кембриджі докторську дисертацію про рядових призвідців голоду в Україні 1930-х.

Хто стає колаборантами.

– Як говорять науковці, для початку давайте визначимося з термінами.

Чи коректно називати колаборантами українців, які виконували накази з Москви під час Голодомору?.

– У західній історіографії колаборантами зазвичай називають людей, які були частиною окупаційної влади або співпрацювали з її представниками.

Сам термін найчастіше асоціюється з подіями Другої світової війни.

На мою думку, в 1932–33 роках радянська влада в Україні не була окупаційною адміністрацією у формально-правовому сенсі, як, скажімо, нацисти під час Другої світової.

Україна була радянською республікою і місцеві виконавці – колгоспники, активісти, комсомольці ще до Голодомору були частиною саме цієї радянської України, визнаної світом як частина Союзу.

Але якщо вжити термін "колабораціонізм" ширше – як участь місцевих у здійсненні насильства проти власного суспільства, тоді він може бути коректним і в історії Голодомору.

Вони діяли як співучасники, і в цьому сенсі їх можна розглядати як колаборантів – не з іноземним окупантом, а з владним центром, який перетворив українське село на об'єкт покарання.

Що, звісно, жодним чином не знімає відповідальності з Москви, звідки йшли накази.

Але всі ті накази потребували величезної кількості низових виконавців.

І не завжди вони були лише жертвами примусу.

– Якщо спробувати систематизувати, що штовхає людину на співпрацю з окупаційною владою – століття тому і зараз?.

– Соціальні історики та психологи вирізняють 6 основних типів учасників масового насильства.

Перший – люди, які навчені владою виконувати будь-які накази.

Це і міліція, і армія, і каральні органи.

Другий – фанатики.

Серед українців – призвідців Голодомору були ті, хто щиро вірив у комунізм і цілком себе асоціював з владою.

Але таких – абсолютна меншість.

За дослідженнями, тих, хто бере участь у політичному насильстві з ідеологічних міркувань, не більше 5%.

Третій тип – люди, які отримують користь, тобто вони співпрацюють з окупантами з меркантильних міркувань.

В будь-яких формах – чи то отримати кар'єрний ріст, чи то кожух свого сусіда поцупити, чи то звести з кимось рахунки.

Четвертий – садисти або кримінальний елемент, які люблять насильство, і під час геноцидів бачать для себе можливість це робити безкарно.

П'ятий – так звані скомпрометовані учасники насильства, яких влада змушувала до участі.

В Анатолія Дімарова є яскравий опис цього досвіду.

В нього мати була вчителькою, яку змушували до обшуку колгоспників або індивідуальних господарств, все це описувати, скільки курок, скільки яєць має знестися, вилучати, розкуркулювати.

Вона плакала після цього, але розуміла, що якщо цього не зробить, то прирече свою родину на голодну смерть.

Шостий тип – найбільша група – це конформісти.

Їхня логіка – з владою не посперечаєшся, краще не створювати собі проблем і робити так, як робить решта групи.

Пристосування здається безпечнішим, ніж опір.

Що є не виправданням, а поясненням того, як працює конформізм у системах насильства.

Одна людина може належати до кількох типів одночасно: бути ідеологічно переконаною, мати кар'єрний інтерес, боятися покарання або водночас користатися можливістю здійснювати насильство безкарно.

Озброєний комсомолець охороняє комору зі збіжжям посівного та страхового фондів сільгоспартілі імені Григорія Петровського, село Вільшани, теперішнього Дергачівського району Харківської області.

– Ви вивчали архівні документи часів Голодомору, спілкувалися з очевидцями подій.

Це дозволяє побачити деталі, які складно розгледіти з підручників, зокрема про українців, чиїми руками діяла Москва.

Які мікроісторії запам'яталися найбільше?.

– Шекспір відпочиває у сторонці, настільки карколомними були деякі з сюжетів.

Вони не змінюють загальні рамки трагедії, але додають деталі, що змальовують картину села під час колективізації та Голодомору.

Один із таких сюжетів – історія молодого вчителя з Новомиргородського району, який поїхав на Житомирщину працювати у сільській школі.

Під час колективізації він був залучений до розкуркулення селян і створення колгоспу, а згодом – до обшуків часів Голодомору.

Але ніхто з тих свідків і дітей свідків, яких я опитувала в цьому селі на Житомирщині, не відгукувався про нього негативно.

Це мене здивувало, адже він був співтворцем голоду на місцевому рівні, виконуючи накази.

Люди згадували його не лише як виконавця радянської політики, а як батька багатьох дітей у цьому селі від різних жінок.

Саме це мене й вразило: архів дозволяє побачити його участь у насильницькій політиці, а локальна пам'ять показує, як такі люди могли залишатися частиною соціального світу села, не бувши однозначно запам'ятаними як "монстри".

Під час Другої світової війни він уже був у Червоній армії, у піхоті, і отримав серйозне поранення.

Його відправили до Ленінграда на операцію.

Оперувала хірург-жінка, яка згодом від нього завагітніла.

І ось він пише назад у село, що не повертатиметься, адже в нього вже народився син.

І тут все село загуло – почали писати в усі інстанції, і його силою повернули до цього села.

І він там уже залишився, в нього знову народилися діти.

Ця історія важлива для мене не через її побутову драматичність, а тому, що вона показує: пам'ять про виконавців не завжди працює як пам'ять про злочинців.

Людина могла брати участь у насильницькій політиці, але водночас залишатися в селі вчителем, сусідом, родичем, батьком, частиною місцевої тканини.

Польові дослідження також змінювали розуміння родинних історій, на яких я зростала.

У 1980-ті роки бабуся постійно розповідала про Голодомор.

І одним із повторюваних сюжетів був про "Божу кару" тим, хто забирав у селян хліб.

Нібито згодом всі вони якось трагічно загинули.

Мене завжди цікавило, що таке "Божа кара" і чи можна це якось пояснити раціонально.

Пізніше, вже досліджуючи Голодомор як історикиня, я з'ясувала, що "Божа кара" існувала виключно як фольклор, у формі міфопоетичних уявлень про справедливість.

А в житті все було інакше.

Якоїсь надзвичайної смертності або нещасних випадків, каліцтв і вбивств серед призвідців Голодомору ані в селі бабусі, ані в інших селах я не знайшла.

Вони жили поруч зі своїми жертвами, були директорами шкіл, головами сільрад, колгоспів, інколи навіть і одружувалися.

Деякі були звичайними колгоспниками.

Нікого не було покарано.

Рекрути імперії та сіра зона між героїзмом і зрадою.

– Хто був найбільш вразливим для того, щоб стати виконавцями репресивних політик "великого брата" часів Союзу? І які групи населення в зоні підвищеного ризику колаборації з росіянами сьогодні на окупованих росіянами територіях України?.

– В тому і проблема, що радянська влада могла дістати будь-кого – ніхто із соціальних верств або національних груп не був застрахований від цього.

Після революції та громадянської війни особливо вразливими до радянських обіцянок соціальної мобільності були групи, які раніше зазнавали дискримінації, бідності або обмежень у правах.

Серед них були люди з дуже різних середовищ: євреї з містечок, українська біднота, молодь із селянських родин.

Радянська влада вміло використовувала цю вразливість: вона пропонувала освіту, кар'єру, статус і доступ до влади чи пільг в обмін на лояльність і участь у її політиках.

Це не означає колективної відповідальності жодної групи; йдеться про те, як імперська система рекрутувала людей із різних середовищ.

Мабуть, однією з найвразливіших категорій були колгоспники.

До середини 1970-х років, більшість колгоспників не мала паспортів і не могла подорожувати без дозволу.

Це фактично узаконене кріпацтво, бо люди були позбавлені навіть найменшої соціальної мобільності.Можна оспівувати, романтизувати українське село, але життя там було надзвичайно важким.

І якщо з'являлася можливість виїхати з села, нею намагалися скористатися.

Щодо того, хто сьогодні найбільш вразливий до колаборації з росіянами, тут можу лише припускати, бо я не є дослідницею саме цієї теми.

Хоча, звісно, постійно стежу за тим, що відбувається на окупованих територіях.

Найвразливішими до різних форм колаборації є всі, хто не може виїхати: люди з інвалідністю, літні люди, бюджетники, ті, хто залежить від роздачі гуманітарної допомоги.

Для них це вибір без вибору.

Як Україна карає за колабораціонізм і чому потрібні зміни.

– Де закінчується тактика виживання в окупації і починається добровільне співробітництво з ворогом, тобто колабораціонізм?.

– Якщо коротко, колаборація починається не там, де людина намагається вижити, отримуючи пенсію рублями або погодившись на російську гуманітарну допомогу.

А там, де вона починає свідомо допомагати окупаційному режимові отримувати владу над іншими – доносити, брати участь в насильстві або уможливленні цього насильства.

Жити тривалий час на окупованій території і зовсім не взаємодіяти з тими, хто її контролює, неможливо.

Але з цього не випливає, що кожен, хто взаємодіє, є колаборантом у повному моральному чи кримінальному сенсі.

Між героїзмом і зрадою завжди лежить величезна зона страху, голоду, дітей, ліків, пенсії, доступу до роботи і навчання.

Історія і світова практика вчать Україну не пробачати колаборацію, але й не криміналізувати життя на окупованих територіях, як це відбувалося в Союзі після Другої світової, коли всі, хто залишалися "під німцями" за умовчанням вважалися зрадниками.

Має бути градація відповідальності за конкретні вчинки.

Перша категорія – це ті, хто вчинили тяжкі злочини, катування, доноси.

Вони мать нести кримінальну відповідальність.

Потім іде політична й адміністративна колаборація.

Людина, яка очолила окупаційний відділ освіти, вела пропаганду, організовувала вибори, легітимізувала окупантів, також має понести відповідальність.

Кримінальну або через позбавлення прав обіймати державні, освітні, медійні чи адміністративні посади.

Але кожний такий випадок треба ретельно розслідувати: ми маємо приклади, коли люди втрачали життя через відмову брати участь у роботі окупаційних адміністрацій.

І потім уже третя категорія – професійна співпраця в сірій зоні, тобто бюджетники – лікарі, комунальники, вчителі, соцзабезпечення і т.

Тут треба встановлювати, чи завдавала їхня робота шкоду іншим, чи обслуговували вони окупаційні війська.

Як вербування українців перетворилося на масмаркет.

Як руками українців розширювалася імперія.

– Давайте повернемося до вашої тези про "деколонізацію без невинності", яка викликала обурення частини читачів.

Яку роль українці відігравали в колонізації російською і радянською імперіями Центральної Азії, Далекого Сходу, Криму?.

– Українці не були архітекторами Російської імперії в тому сенсі, в якому ними були еліти Петербурга або Москви.

Але українці були серед тих, через кого імперія рухалася, розширювалася, змінювала демографію і витісняла корінні місцеві народи.

В Казахстані, Сибіру, на Далекому Сході, в Криму українські переселенці здебільшого були учасниками колонізаційних процесів не за наміром, а за наслідками їхньої діяльності.

Вони не їхали з тим, щоб витіснити місцевих і будувати велику імперію.

Через примус або добровільно вони їхали з дуже практичних міркувань – наприклад, обробляти землю.

Частина українців потрапила в Центральну Азію примусово як засланці, депортовані, спецпоселенці, розкуркулені, жертви радянської репресивної системи.

Але були й добровільні або напівдобровільні хвилі переселення.

Наприклад, колонізація степу, участь у радянських кампаніях з освоєння цілини.

В 1950-х роках сотні тисяч людей були мобілізовані комсомолом для освоєння цілинних земель у Казахстані.

Це було не порожнє місце: воно раніше використовувалося казахами як пасовисько під час міграції тощо.

Це не робить кожного українського переселенця винним.

Тут не йдеться про моральну відповідальність, але це означає, що українська присутність була частиною ширшої імперської трансформації казахського простору.

Лише в 1954–1955 роках з України відправили на цілину понад 26 тисяч сільськогосподарських машин і більше як 80 тисяч працівників.

Щодо Криму, тут важливо не плутати різні речі.

Українська присутність у Криму не тотожна російській колонізації.

Але після завоювання Кримського ханства Російською імперією і особливо після депортації кримських татар у 1944 році півострів був демографічно переформатований.

До Криму переселяли людей з різних регіонів СРСР і України зокрема.

І в цьому сенсі частина українців опинилася в ролі поселенців на землях, з яких примусово були усунуті корінні мешканці.

Повторюся, казати, що українці були колонізаторами, некоректно.

Бо це звучить так, ніби вони як нація мали власний імперський проєкт.

Це не так.

Тому краще сказати про українців як учасників колонізаційних процесів або українців як колонізованих, які ставали інструментами колонізації інших.

– У чому специфіка тих самих процесів у Західній Україні в середині ХХ століття?.

– Після 1939 року, а надто після 1944-го, люди зі сходу України приходили сюди не просто як українці до українців.

Вони приходили як провідники радянської держави.

Партійні працівники, НКВСники, прокурори, міліціонери, управлінці, вчителі, агрономи.

Це могли бути етнічні українці, але політично вони були радянськими людьми.

Вони представляли не українську національну солідарність, а радянський центр.

Саме тому для багатьох галичан, волинян "східняк" був не просто людиною зі східної України.

Він уособлював саме радянську владу – русифікацію, колективізацію, закриття церков або репресивний апарат, бюрократію, нову радянську мораль.

Звісно, не всі вони були репресивними агентами.

Дехто допомагав місцевим, одружувався, залишався, навіть українізувався.

Історія складається з людських доль, а це завжди строката картина.

Тому й недоречне твердження про те, що за совєтів "східняки колонізували Західну України".

Вони були посередниками – кадрами радянізації з інших регіонів.

Жертви імперії чи її будівники: досвід Шотландії та Ірландії.

– Як любить повторювати історик Ярослав Грицак, "є одна добра порада: якщо не знаєш відповіді, спробуй розширити контекст".

Колонізація України росіянами руками українців і, скажімо, колонізація Шотландії англійцями: що спільного і які засадничі відмінності?.

– Спільне те, що Україну, Ірландію і частково Шотландію можна розглядати через категорії нерівноправної інтеграції в імперський простір, внутрішньої колонізації й участі підпорядкованих народів у розбудові імперії.

Але механізми в кожному випадку були різними.

І так само, коли відбувалася колонізація Індії, шотландців активно залучали до цього процесу.

Те саме можемо сказати про українців, які представляли Російську імперію в Центральній Азії, коли йшла її колонізація – не лише про селян-поселенців, а й про адміністрацію.

А відмінністю є те, що шотландці зберігали хоч символічну автономію в союзі з Англією, тобто Великою Британією, але вона була.

В українців цього не було.

І це було досить принизливо.

Ти мав стати великоросом, позбутися своєї українськості, якщо хотів стати повноправним агентом імперії.

Або ти міг практикувати свою українськість настільки, наскільки це дозволяла тобі держава, тобто центр, але це позначилося б на твоїй соціальній мобільності.

Якщо ти хотів досягнути якихось висот, ти політично мав стати агентом імперії.

Полки колонізованих шотландців Seaforth Highlanders та Gordon Highlanders були елітою британської армії і відігравали суттєву роль у колонізації Індії.

– Як сьогодні ставляться в Шотландії або Ірландії до колонізації цих країн руками самих шотландців або ірландців? Чи існує консенсус серед істориків щодо цієї проблеми?.

– Знали б ви, які дискусії навколо цього точаться досі в Британській академії!.

В шотландській публічній пам'яті довго існувала спокуса говорити про Шотландію як про жертву Англії або про молодшого партнера у британській державі.

Наразі в історичних дослідженнях відчутний зсув від старої моделі Шотландії як колонії до визнання шотландців як учасників імперського ядра.

Сучасна історіографія дедалі більше підкреслює, що шотландці були не просто підлеглими, вони були солдатами, адміністраторами, плантаторами, місіонерами, купцями, рабовласниками і т.

Багато досліджень говорять про те, що Шотландія була і підпорядкованою в межах Британської імперії, і її співучасницею.

Але їхні очікування від участі в імперському проєкті виправдалися значно менше, ніж вони на те сподівалися.

Позиція більшості істориків і офіційний наратив, який відображається в сучасних музейних дискусіях у Шотландії – "ми були підлеглі, але й ми будували імперію".

Це найближче до формули, яку я запропонувала щодо України – деколонізація без невинності.

Ірландська родина на руїнах свого будинку в Кілларні, 1888 рік.

Досвід Ірландії, на мою думку, це найближча аналогія до України з усіх колонізованих країн, що служили Британській імперії.

Україна має багато спільного з цією моделлю.

Ірландія була включена в імперську історію від ранньомодерного стану до сучасності так само, як і Україна.

Ірландці служили в британській армії, поліції, колоніальній адміністрації, місіонерських структурах, вони були поселенцями, управлінцями, солдатами і інколи репресивними агентами імперії.

Але це не означає, що ірландці не були колонізовані.

Це означає насамперед, що колонізований народ може бути одночасно об'єктом імперського насильства і кадровим ресурсом імперії так само, як і у випадку України.

Меморіал в ірландському Дубліні, встановлений на згадку про Великий голод (1845–1849), створений англійцями.

Деколонізація без невинності і питання на мільйон доларів.

– Чому сьогодні важливо говорити не лише про українців як жертв колоніальних практик імперії, і не лише про українців, які чинили опір, а й про тих, хто ставав виконавцями імперського порядку?.

– Бо інакше ми не зрозуміємо, чому зараз на окупованих територіях люди колаборують із окупантами.

Було б небезпечно для історичної науки виходити з припущення, що будь-яка нація складається лише з жертв і героїв.

Українці не є винятком.

Саме тому історики мають говорити не про колективну провину, а про конкретні механізми участі, примусу, вигоди, страху і відповідальності.

У частині популярних оповідей про Голодомор участь місцевих часто етнізується: відповідальність покладають на "росіян", "євреїв" або на окремих "зрадників", які продали душу росіянам, але потім пошкодували.

Це той самий фольклор у дусі розповідей про "Божу кару", яка спіткала тих, хто забирав хліб.

Історики не виносять вироки.

Ми не цим маємо займатися.

Ми на основі документів і свідчень показуємо, як Голодомор став можливим, звідки йшли накази, хто їх виконував.

Мені здається, сучасна Україна не повинна наслідувати міф про невинну націю-жертву.

Наша зрілість полягає в іншому: розрізняти імперські центри і місцеву співучасть, виживання і злочин, службу системі під примусом й добровільну участь у насильстві.

Саме так можна говорити і про колаборацію частини українців з росіянами, і про колаборацію з німцями часів нацизму – без радянського тавра зрадників, без національного самовиправдання, без колективної вини.

– Перед розмовою побачив коментар до вашого есею "Деколонізація без невинності": "Поки українці воюють в екзистенційній війні з московськими нелюдами, нам у тилу з різних сторін у спину встромляють ножі".

Його можна було б не помітити, але маю підозру, що це доволі поширена думка.

Як повернути собі історичну пам'ять у всій її повноті, не завжди комплементарній, при цьому не нашкодивши здатності до спротиву, тобто не вистрілити собі в ногу?.

– Це питання на мільйон доларів.

Мені здається, я розумію, про що тут ідеться, і чому люди під час війни можуть так сприймати мої слова.

Маю бути чесною: я говорю це з позиції істотного привілею.

Майже двадцять років я живу і працюю на Заході – без повітряних тривог, без особистого ризику.

Це не знімає питання, але змінює умови, в яких я їх ставлю.

Але суть від того не змінюється.

Повернути історичну пам'ять без шкоди для спротиву можна лише тоді, коли ця пам'ять не перетворюється на самобичування або навпаки – некритичне ставлення до себе.

Ми достатньо зрілі, щоб бачити всю складність власної історії.

І від того наш спротив імперії є не слабшим, а усвідомленішим.

Ми можемо і маємо свободу проговорювати ці незручні моменти своєї історії саме тому, що ми не Росія, де контролюється, що, хто і як обговорює.

Разом із моїми колегами я в списку осіб, яким заборонено в'їзд до Російської Федерації довічно.

Не те щоб я шкодувала з цього.

Навпаки, для мене це як відзнака.

Я не думаю, що мене можна якось обґрунтовано звинувачувати в тому, що я працюю на ворога і встромляю ніж у спину.

Насправді я лише намагаюся додати до цієї розмови, яка вже ведеться дослідниками в Україні, про те, що треба бачити ширшу картину, а не звужувати її до бінарності.

Це незручна, але необхідна частина чесної української деколоніальної розмови.

Повернути історичну пам'ять без шкоди спротиву означає говорити правду без колективного тавра.

І це не применшує російську відповідальність.

Навпаки, це показує, як вона діяла і наскільки вона була підступною, бо вона діяла через місцевих людей.

Це показує, як глибоко вона проникала під корені суспільства.

Коли ми чесно дивимося на минуле, ми захищаємо майбутнє.

Бінарне трактування історії – ми нація виключно переможців і героїв – це те, що робиться в Росії.

Ми цим і відрізняємося від неї.

Українська пам'ять має бути не мертвим культом жертв і героїв і не судом над нацією, а судом над механізмами імперії – включно з тими моментами, коли імперія діяла через місцевих людей, зокрема й через самих українців.

Михайло Кригель, УП.