США не виграли жодної війни за 30 років: у Politico назвали причину

Сполучені Штати мають найпотужнішу армію в історії людства - і водночас не вигравали жодної війни вже понад 30 років. На цьому парадоксі будує свою колонку Іво Даалдер, колишній посол США в НАТО, нині старший науковий співробітник Гарвардського університету.

Як передає "Хвиля", про це пише Politico.

Від 1945 року США вели великі війни в Кореї, В'єтнамі, Афганістані, Іраку, а тепер і в Ірані. Справжнім успіхом, за словами Даалдера, можна вважати лише війну в Перській затоці 1991 року. Решта - від патової ситуації до поразки, а удар по Ірану автор називає чи не найгіршим стратегічним прорахунком Вашингтона після Другої світової.

Чому ж найсильніша армія світу програє війни, які сама починає? Відповідь, на думку автора, не у вогневій потужності, а у способі мислення. Прусський стратег Карл фон Клаузевіц визначав війну як продовження політики іншими засобами - армія є інструментом на службі чіткої політичної мети. Але США перевернули цю логіку: вони хапаються за військовий інструмент і сподіваються, що політика якось підлаштується.

Даалдер виокремлює три структурні вади американського підходу. Перша - переплутані цілі й засоби: замість визначити політичну мету й підібрати потрібний інструмент, Вашингтон робить навпаки. Друга - надмірні амбіції: війни обертаються навколо фантазій на кшталт зміни режиму чи побудови демократії. Третя й найголовніша - переконання, що переважна сила компенсує брак мотивації. "Америка може мати силу, але інша сторона має волю", - пише автор. В'єтконг, таліби, баасисти, ісламські революціонери - їм нікуди тікати й нічого втрачати.

Найяскравіше ця проблема, на думку Даалдера, проявилася за Дональда Трампа. В Ірані показову дипломатію вели посланці, які, як стверджує автор, не розуміли ні дипломатії, ні ядерної фізики, а потім почалася масштабна бомбардувальна кампанія. "Ми або отримаємо хорошу угоду, або рознесемо їх ущент", - так Трамп описав свій підхід. Але кінцевий результат, переконаний автор, не буде ні тим, ні іншим.

Війна в Перській затоці вдалася саме тому, що тодішній президент Джордж Буш-старший відкинув цю логіку. Його мета була вузькою: відкинути іракське вторгнення до Кувейту й відновити статус-кво, не більше. Він витримав величезний тиск і не пішов на Багдад - і це принесло коаліцію, легітимність та перемогу. Через роки його син Джордж Буш-молодший обрав інакше і отримав десятиліття війни та посилений Іран.

Даалдер нагадує і про інші провали. В Афганістані лише за кілька днів до початку бомбардувань Буш запитав, хто керуватиме країною після повалення талібів. В Іраку окупаційна влада розпустила іракську армію, виштовхнувши сотні тисяч озброєних і принижених чоловіків на вулиці. В Ірані ж стратегія зводилася до того, щоб убити верховного лідера й сподіватися на більш помірного наступника - без жодного плану на випадок невдачі.

Вихід автор бачить у поверненні до доктрини Вайнбергера-Пауелла: чіткі життєві інтереси, досяжні цілі, внутрішня й міжнародна підтримка, переважна сила для обмежених завдань і ясна стратегія виходу. "США програють не тому, що їхня армія слабка, а тому, що вони обирають інструменти ще до того, як визначать цілі", - підсумовує Даалдер.