"Запізнілі" українці: постколоніальна критика модерності

Модерність, а також теорії розвитку, сформовані під впливом модернізаційної парадигми, спираються на давні бінарні конструкції людських суспільств, які були критично переосмислені в постколоніальній теорії (Edward Said, Homi Bhabha). Ці бінарності породжують ієрархічне протиставлення між "Заходом" та його сконструйованим "Іншим", позиціонуючи незахідні контексти як "тубільні", "примітивні" або недостатньо розвинені. У цій дискурсивній архітектурі Східна Європа, а особливо Україна, займає специфічне й гіпердетерміноване місце (Микола Рябчук). У цьому тексті пропонується постколоніальна критика модерності як такої - як системи, що позиціонує Захід як "цивілізовану" та "цивілізаторську" силу, водночас відтворюючи залежне становище українських еліт, які включені в цю систему через механізми символічного та матеріального відтворення (Pierre Bourdieu).

Від колоніально-рашистських наративів Російської імперії, які зображували українців як "малоросів", "хохлів" або "селюків", до сучасного репертуару російської пропагандистської образності - "недодержава", "бандерівці", "нацики" - а також філантропо-капіталістичних і селебритіс-гуманітарних ініціатив Заходу, що іноді відтворюють логіку "рятівництва білого європейця" ("просвітництво", "навчання демократії", "допомога бідним родичам"), Україна постійно зображується як архетипний "запізнілий" (Frantz Fanon) або "недорозвинений Інший" у самому серці Європи.

Нещодавні дискусії про "повернення до Європи" або "європейський вибір" лише підтверджують стійкість цього колоніального уявлення, у межах якого українці знову і знову редукуються до ролі "учнів" або "асимілянтів". Так відтворюється євроцентрична фікція української "запізнілості" - уявлення, що історія України починається або з хрещення Київської Русі, або з включення до імперських утворень. У цьому сенсі "запізнілість" функціонує як всеосяжний євроцентричний (та імперський російський) знак, що позначає уявний стан інтелектуальної, матеріальної та культурної неповноцінності.

Як зазначає мистецтвознавиця Ася Баздирєва, західні європейці ніколи не вважали східних європейців достатньо людьми, вони є просто кваліфікованим ресурсом, який надає довгий перелік послуг. Протягом десятиліть західні європейці сприймали східних європейців як джерело постачання дешевої робочої сили, тіл для проституції, людей, що своєю роботою лиш підтримують забруднення, яке здійснює західна аутсорсингова промисловість. Східні європейці існують для того, щоб носити одяг з секонд-хендів ЄС та їздити на старих неекологічних небезпечних автомобілях. Вони є буферною зоною, виробничим майданчиком, вони "розвиваються", вони не мають права політичного голосу, їм потрібно допомагати, бо вони утворюють нижній прошарок суспільства, потрібний для обслуговування вищого прошарку.

Ця уявна "запізнілість" також структурує культурні зустрічі. Чому архетипний західний мандрівник або навіть сусідній поляк чи угорець шукає те, що маркується як "автентична українська культура": сало, вишиванки, "дикі" козацькі танці, "екзотичні" обряди, села без доріг, "справжніх" селян? Окрім комодифікації матеріальної злиденності та культурної "інакшості" як туристичного продукту, ця логіка екзотизації (James Clifford) діє через подвійну артикуляцію: вона одночасно підсилює євроцентричні та імперські уявлення і формує способи, якими постколоніальні українські еліти починають себе репрезентувати.

Патологія - або точніше соціальна психіка - постколоніального українського суб'єкта вплетена в цей процес. Від політичних еліт, які демонструють космополітичну компетентність у взаємодії із західними партнерами, до "євроремонтної" естетики й демонстративного споживання західних брендів, до постановочних "козацьких" перформансів для іноземних делегацій - ці практики стають формою підтвердження очікувань західного глядача і водночас відтворенням колоніальних фетишів. Ця динаміка кристалізується в туристичних і інвестиційних пакетах, які формуються місцевими посередниками та компрадорськими елітами (Andre Gunder Frank) відповідно до уявлень зовнішнього "центру".

Бінарна логіка модерності - "ми", цивілізований Захід, проти "нецивілізованого" або "запізнілого" Сходу Європи - лежить в основі імперативу "наздоганяючого розвитку" та модернізаційних програм, які просувають Бреттон-Вудські інституції (World Bank, IMF) та пов'язані з ними структури. Ці підходи виходять із припущення, що "пострадянські" або "традиційні" суспільства мають повторити західні траєкторії розвитку. У неоліберальній критиці (David Harvey) ці процеси розглядаються як глобальна інституційна форма нерівності.

На думку Асі Баздирєвої, російська війна в Україні є частиною і наслідком імперського (а тому колоніального) погляду на Україну як на ресурс, тобто як на простір для угод, обміну матеріальними ресурсами, відносин видобутку і виснаження. І проблемою, або, навіть, трагедією, з огляду на обставини, є те, що дві колоніальні сили в грі - одна активно вбиває, інша експлуатує до останнього, залишаючи людей і землю помирати. Обидві бачать Україну суб'єктивною, як безголосну, як просто територію. Їхні колоніальні погляди очевидні в тому, як вони бачать Україну. Для Заходу - Україна не зовсім Європа, це підклас Європи, чиї функції обговорюються. Росія, зі свого боку, може лише визначати Україну по відношенню до самої себе, заходячи так далеко, щоб назвати Україну "анти-Росією", але ніколи Росія не зможе бачити Україну самостійним суб'єктом. Протягом всієї своєї історії Україна-як-територія формувалась під впливом цього подвійного колоніалізму.

Водночас включення України в глобальну історію - від кріпацтва, колоніалізму, Голодомору (1932-1933), політичних репресій, апартеїдних практик радянської системи (паспортний режим, "п'ята графа") до геноциду, неоколоніалізму й неолібералізму - підриває лінійні моделі "(недо)розвитку" і саму категорію "запізнілості".

Історичні дослідження та епістемічна реконфігурація, посилена деколоніальним поворотом (Walter Mignolo; Gayatri Spivak), перецентрували роль України у формуванні модерності, цивілізації та політичних інститутів. Для тих, хто залишається в межах євроцентричних генеалогій, праці українських мислителів, а також сучасної деколоніальної критики - демонтують міф про "українську запізнілість".

Ці критичні дискурси не можна зневажливо називати "націоналістичними" або "ворожими до великої російської культури"; вони є строгими, незамінними корективами до довгої історії колоніального та неоколоніального епістеміциду - систематичних інтелектуальних стирань, які позбавляють Україну її людяності, знищуючи історичну пам'ять і культурну спадщину.

Ця інтелектуальна традиція виходить за межі постмодерністських наративів про цивілізацію і модерність. Вона навіть ставить під сумнів уявлення про Французьку революцію як єдине джерело свободи, рівності й політичної волі, нагадуючи про козацьку політичну організацію з її формами виборності та колективного управління, що передували багатьом європейським державам. Важливою є Конституція Пилипа Орлика (1710), яку можна розглядати як ранній приклад конституційного мислення в європейському контексті. Такі та безліч інших критичних втручань дають зрозуміти, що Україна та її діаспори не були пасивними одержувачами модерності; радше вони були активними агентами у формуванні її виникнення, хоча й під постійним колоніальним тиском.

Піддаючи критиці концепт "запізнілих українців", неможливо уникнути амбівалентності, яка віддзеркалює ширші історичні суперечності. Це питання стосується також українського інтелектуального та політичного класу.

Розмірковуючи про постколоніальний момент, українські мислителі, подібно до Фанона, не були гіперболічними в критиці "пасток національної свідомості" - зради національних інтересів постколоніальною дрібною буржуазією. Поспішаючи вперед, ми сьогодні стикаємося з постанням ще більш паразитичного прошарку. Для ясності назвімо їх "шампанськими інтелектуалами" (або "євроремонтною елітою"). Його характерними рисами є інтелектуальна нечесність і політична кон'юнктурність. Ці актори формуються переважно в західних або прозахідних академічних парадигмах, після чого стають частиною адміністративних і технократичних структур, або, навпаки, знаходять себе у академічному воук-середовищі.

"Шампанське" вказує на їхню поверхневість, моральне розкладання та екзистенційну суперечність: самопроголошені служителі народу, які на практиці вкорінюють інтереси західної метрополійної еліти, щоб підтримувати власний розкішний спосіб життя.

Цей клас репрезентує архетип "запізнілого українця": політичну еліту, яка зреклася критичного розуму, сутнісно відірвану від історичної пам'яті та культурної тяглості, але здатну ритуально репрезентувати "народ".

Їхнє задоволення й тяжіння до метрополійної культури породжує навмисну культурну амнезію (незнання власної історії, зневагу до української мови в приватному житті), що дозволяє їм плекати клієнтелістські мережі, консолідувати просторові привілеї та забезпечувати соціальний статус. Коли це політично вигідно, вони виконують заздалегідь визначену близькість до бідних - одягають вишиванку, тиснуть руку шахтарю або фермеру, ділять із ним трапезу, звертаються до нього українською на камеру. Ці жести не маскують того факту, що вони функціонують як політичні опортуністи, чиї альянси змінюються залежно від того, який патрон (Вашингтон, Брюссель, раніше - Москва) задовольняє їхні матеріальні та електоральні амбіції. Прийшовши до влади, вони маніпулюють статистикою - часто за підтримки міжнародних фінансових інституцій - щоб применшити бідність і злидні. В Україні, яка втратила мільйони людей через війну та еміграцію, держава публічно святкує програми тимчасової роботи за кордоном, фактично заохочуючи відплив мізків і робочих рук.

Отже, можна зробити обґрунтований висновок, що ці запізнілі українці (компрадорські еліти) не мають ані інтелектуальної, ані моральної спроможності для культивування політичної свідомості та етичних зобов'язань, необхідних для покращення соціально-матеріального добробуту свого суспільства. Їхня енергія поглинається ефемерним: мітингуванням та киванням перед західними бенефіціарами, коктейльною дипломатією, можливостями для фото та їхньою роллю слухняних законодавців, які обслуговують геополітичні амбіції зовнішніх сил. Вони метушаться навколо міжнародних конвергенцій - чи то саміт НАТО, чи то зустріч із МВФ - і повертаються з передбачуваним і порожнім звітом: "Це була дуже пізнавальна зустріч".

У своїй хронічній кризі легітимності та стійкій некомпетентності вони підтримують свою політичну значущість, їдучи верхи на спинах бідного електорату - через накопичення багатства, патронаж та консолідацію елітних мереж. Відчужені від життєвих реалій мас, вони пропонують лише перформативну емпатію через символічні жести та політику видимості: "Приносьте камери: у селі повінь; я вдягну свої чоботи, закачаю рукави й роздам мішки гречки". Або: "Приносьте камери, я відремонтую дах школи". Машина клікбейту перетворила страждання простих людей на конвеєр для фабрикації швидкісних "героїв" і "патріотів".

У підсумку ця група відтворює модель політичного класу як посередника між глобальними структурами влади та локальним суспільством.

Завершуючи, слід наголосити: історія не є нейтральною категорією. Вона завжди є полем боротьби за інтерпретацію, владу і пам'ять (Antonio Gramsci). І ці процеси залишають по собі слід історичної відповідальності та політичного вибору.