Конституція та ЛГБТ: шлюб та одностатеві союзи

12 травня на LIGA.net вийшла публікація "Скандальний проєкт Цивільного кодексу. Співавтор зреагував на "дискримінацію" ЛГБТ-спільноти". У підзаголовку читаємо: "Один із розробників проєкту нового Цивільного кодексу Михайло Хоменко наголосив, що одностатеві пари в Україні не передбачені Конституцією".

Можливо, таке формулювання є журналістським спрощенням, а слово "дискримінація" взято у лапки лише для позначення дискусії (а не тому, що автори вважають її "надуманою"). Водночас така логіка викладення віддзеркалює наратив антигендерного руху: нібито українська Конституція забороняє одностатеві шлюби та будь-яке правове визнання одностатевих пар.

Десятиліттями в українській юридичній науці твердження про те, що ст. 51 Конституції України визначає шлюб виключно як союз чоловіка і жінки сприймалось як аксіома.

Ця парадигма сформувалася внаслідок методологічної помилки: змішування конституційного і законодавчого (галузевого) положень, коли визначення шлюбу із Сімейного кодексу екстраполювали на текст Основного Закону. Проте Конституція не є термінологічним словником – вона лише закріплює фундаментальні принципи та гарантії прав людини, тоді як детальне тлумачення понять є прерогативою галузевих законів. Юридична доктрина розвивається разом із суспільством, і те, що раніше здавалося очевидним, сьогодні варто піддавати обґрунтованому сумніву.

Офіційне тлумачення ст. 51 Конституції України у її зв’язку зі ст. 24 (яка гарантує рівність і виключає дискримінацію) може надати лише Конституційний Суд України. Втім, обговорення теми вже пожвавилось через реєстрацію проєкту нового Цивільного кодексу та недавні рішення ЄСПЛ і Суду справедливості ЄС (CJEU).

Тож, про що насправді говорить і не говорить стаття 51 Конституції?

Почнімо з того, що Стаття 51 КУ насамперед закріплює принцип добровільності шлюбу (тобто забороняє примусові шлюби). Саме цю логіку відображено у Сімейному кодексі, де стаття ідентичного змісту має саме таку назву: "добровільність шлюбу", а визначення шлюбу як таке міститься в іншій статті (ст. 21).

Отже, твердження про те, що, стаття 51 Конституції України містить юридичне визначення шлюбу як таке вже не виглядає таким однозначним.

Для об’єктивного розуміння будь-якої конституційної норми важливо з’ясувати автентичний намір законодавця на момент її створення.

На час ухвалення Основного Закону у 1996 році інституту одностатевих шлюбів не існувало в жодній країні світу (Нідерланди першими легалізували їх лише у 2001-му). Хоча на той час в кількох державах уже з'явився інститут партнерств, в Україні це питання взагалі не було предметом суспільно-політичної чи правової дискусії. Відтак, вітчизняний законодавець у 1996 році не міг мати наміру "заборонити одностатеві шлюби", оскільки ця проблема просто не була в його полі зору.

Навіть якщо припустити, що стаття 51 Конституції України визначає шлюб виключно як союз чоловіка і жінки, вона не забороняє інші види сімейних союзів. Важливо розуміти призначення цих інститутів в демократичній правовій державі. Як світський (нерелігійний) шлюб, так і цивільне партнерство створені насамперед для юридичного захисту майнових і немайнових прав їх суб’єктів. Вони не покликані нав'язувати ідеологічні чи релігійні догми під виглядом "соціальних норм", які штучно обмежують право на повагу до сімейного життя без дискримінації.

Можемо погодитись із думкою судді Конституційного Суду України Ольги Совгирі (на той час – народної депутатки): "Очевидно, що акцент в статті 51 зроблено на вільному волевиявленні при вступі в шлюб представників кожної статі, а не на тому, що ці статі [обов’язково] мають бути різними при укладенні шлюбу".

Яким чином може бути забезпечено правове визнання одностатевих пар та належний захист їхніх прав в Україні?

Ще в грудні 2015 року у колонці для Радіо Свобода я описував інститут реєстрованого партнерства як найкращий компроміс для суспільства.

Втім, якщо інститут реєстрованих партнерств лякає політиків так само сильно, як і "одностатеві шлюби", то в чому тоді сенс компромісу? Чи варто ЛГБТКІ-спільноті погоджуватися на менше, якщо опоненти все одно таврують будь-який крок до рівноправ'я однаковими дезінформаційними гаслами?

Чому в ухваленні політичних рішень, які стосуються прав спільноти ЛГБТКІ+, повинні брати участь релігійні організації? В такому разі, заради суспільного балансу, спільнота ЛГБТКІ+ повинна брати участь в ухваленні рішень з питань, які стосуються свободи совісті і віросповідання.

Власне, як саме повинен виглядати цей "пошук компромісу", якщо політики і науковці досі розглядають спільноту ЛГБТКІ+ як об’єкт, а не як повноцінну учасницю дискусії?

Цієї теми, а також питання дефініції і значення поняття "сім'я", я планую торкнутись у своїй наступній колонці для LIGA.net.