"Нас уже не жаліють, а питають поради": вчителька розповіла, як змінилася Україна у світі
"Нас уже не жаліють, а питають поради": вчителька розповіла, як змінилася Україна у світі

"Нас уже не жаліють, а питають поради": вчителька розповіла, як змінилася Україна у світі

Українські вчителі продовжують працювати та навчати дітей навіть в умовах війни, повітряних тривог і постійної невизначеності і цей досвід став унікальним для світу, адже педагоги з інших країн дедалі частіше цікавляться, як українські школи адаптувалися до нових реалій. Альона Рутковська – вчителька англійської мови, докторка філософії та заступниця директора з навчально-виховної роботи в Ukrainian Global School в ексклюзивному інтерв'ю 24 Каналу розповіла про те, як змінилося сприйняття української освіти за кордоном, чому вчителів України більше не сприймають із жалем і які виклики стоять перед школами.

Від жалю до поваги: як світ побачив силу українських вчителів

У 2025 році педагогиня увійшла до топ-50 найкращих учителів України премії Global Teacher Prize Ukraine, а у 2026 році потрапила до шорт-листа топ-90 педагогів світу премії Cambridge Dedicated Teacher Awards.

Мрієте про вищу освіту за кордоном? Подбайте про спрощену процедуру вступу вже зараз. Дистанційна школа "Оптіма" пропонує отримати подвійний диплом, який допоможе продовжити навчання в будь-якій точці світу.

Якщо оперативні новини для вас важливі Додайте 24 Канал у вибрані в Google Додати

Бачите, завдяки й вам теж про нас знають. І оскільки ви сказали щойно дуже влучно, що голос українського вчителя має звучати на міжнародній арені, чи звертали ви увагу на те, як взагалі змінюється сприйняття України саме на міжнародній освітній арені за кордоном? Думаю, ви ж спілкувалися з педагогами, з вчителями, з іноземцями, причому з різних країн світу. От мене, як маму теж школярика, дуже цікавить, як вони зараз дивляться на Україну, на систему освіти в Україні й на українських діток?

Коли постає питання у колег з-за кордону: "А як батьки не бояться вчити дітей в умовах війни? Ви, як вчителі, як ви не боїтеся брати відповідальність за дітей?" Тому що дійсно повітряна тривога – ми зараз з вами сидимо, її можуть увімкнути. Тобто як от все це відбувається?

Я кажу: "Дивіться, взагалі по всьому світу сучасний вчитель – це вже не просто людина, яка гарно знає свій предмет. Це свого роду такий архітектор навчального середовища".

Тобто ми знаємо, що сучасна педагогіка говорить про те, що будь-які зміни можливі, якщо у дитини безпечне навчальне середовище, дитина не боїться навчатися, не боїться говорити, має реальну можливість бути почутою. І вчитель зі свого боку може це все забезпечити.

То, звичайно, говорячи про українську освіту, саме питання цього безпечного середовища є топ-один, напевно, в списку. І коли ми їм починаємо говорити про те, що наші діти не втрачають, вони навпаки здобувають більше, ніж усі інші.

Тому що одна справа, коли як вчителі, так і діти просто йдуть по тому, що написано в підручнику, що таке може бути, що, можливо, доведеться викладати в умовах війни, а ми це все проживаємо, на наш жаль, але ми це переживаємо як практики.

Скажу так, коли ще два-три роки тому я їздила на освітні конференції за кордон, на нас, як на педагогів (знову ж таки, кажу виключно зі свого досвіду), дивилися з таким жалем, їм просто було нас дуже шкода, що ми отак от навчаємо дітей і живемо в цих умовах. Але зі свого боку я кожен раз говорила, що не треба нас жаліти, бо це наш свідомий вибір.

Тобто ми ж не просто там відстоюємо питання території, ми відстоюємо питання, в принципі, національності. Ми відстоюємо питання нашої дотичності й ідентичності.

Український досвід став прикладом для міжнародної освіти

Ми говоримо зараз на інших рівнях про культурну освіту, про те, що має знати кожна дитина, яка буде потім цю державу відбудовувати. Тому це якраз таки наше спільне рішення вчителів, які залишилися в цій країні, батьків, які довірили нам своїх дітей, і дітей, які зростають уже в зовсім інших умовах і в інших реальностях.

І от остання моя поїздка, яка була якраз таки по програмі Кембриджа, показала, що на нас уже дивляться як на героїв. Тобто вже немає того жалю, вони просто вже ведуть з нами діалог на рівних і питають: "А як тут, а як ви це робите, як краще це адаптувати?"

І я розумію, що міжнародні програми, які заводять зараз тему добробуту (Well-being) на міжнародному рівні, бачать Україну як ідеальну базу для апробації тих підходів і тих механізмів, які вони там описують

Тобто ми зараз якась дійсно така супернація, яка, напевно, може абсолютно все – і навчити, і підтримати, і про себе ми дійсно не забуваємо.

Тобто ніхто не поховав свої амбіції з тим, що, мовляв, війна, перечекаємо війну, а потім будемо освіту здобувати чи на номінації подавати один одного.

Тобто у нас життя триває, і в цьому, напевно, наша сила, що ми адаптувалися, наскільки це було можливо, і ми крокуємо далі досить впевненими кроками.

Чому важливо не боятися виїзду дітей за кордон

Тут з вами абсолютно погоджуюся з приводу того, як нас зараз сприймають за кордоном. Моя знайома теж, яка на початку повномасштабного вторгнення з дітками поїхала за кордон, каже, що дуже змінилося ставлення в плані того, що зважаючи на те, що і Збройні сили України показують, на що здатний український народ, і дають гідну відсіч зараз окупантам на фронті, і самі українці в тилу настільки зараз змінюються і продовжують боротися. Вона каже: "Я навіть от зараз бачу, якщо раніше на нас дивилися з якимось таким розпачем, жалем, то зараз уже такого немає. Нас уже подекуди бояться, бо ми конкуренти. Що ці українці ще можуть утнути?" Бо українці за кордоном починають навчатися, вивчати мови, працювати, розвиватися, відкривати бізнеси. І подекуди ми вже там кістка в горлі іноземцям, бо вони бачать, що це такий народ, який не буде просто так стояти з протягнутою рукою, який адаптується і навчиться жити.

Дивіться, хочу доповнити. От сучасний випускник. Раніше ми говорили про те, що дуже важливо зберегти наші уми тут в країні, бо якщо вони виїжджають за кордон, щоб вони там і не залишилися жити.

Я вам так скажу, от у нас зараз ті діти, які мають плани навчатися за кордоном, вони всі планують здобути освіту, перейняти досвід, якого у нас немає або бракує, і розвиватися тут.

Тобто немає такого на широкий загал, щоб усі діти, які зараз зростають в умовах війни, прямо кричали: "Ой, уже б швидше закінчити школу і виїхати за кордон".

Вони дійсно бачать своє майбутнє тут і усвідомлюють, що просто треба трошки здобути знання там, де хтось у якійсь сфері знається трошки краще. Тому це теж не може не надихати.

Те, що діти зараз їдуть за кордон – я допускаю, що великий відсоток якраз таки грає родина, яка, звичайно, боїться за своїх дітей. І це абсолютно нормально.

Ми, як українці, як спільнота, не маємо права це засуджувати. Ми повинні з розумінням до цього поставитися, тому що я, так само як мама, коли стоїть вибір іти з дитиною в укриття або дати можливість дитині спокійно здобувати знання і якраз таки бути на цьому острові безпеки, розумію, чому багато сімей віддають цьому перевагу.

Але тут для мене ключове, що не треба боятися того, що вони виїжджають. Треба робити максимум для того, щоб вони сюди хотіли повернутися

Джерело матеріала
loader
loader