Неможливо евакуювати: активіст записує традиції Донеччини, поки вони не зникли назавжди

Війна стирає не лише будівлі. Найстрашніше — вона стирає пам'ять. Пісні, які співали прабабусі, обряди, яких дотримувалися цілими селами, унікальні місцеві говірки — усе це може зникнути разом із людьми, які були носіями цих традицій. І якщо матеріальну спадщину хоча б фотографують, то нематеріальна — зникає безслідно.

Саме тому Левон Азізян, правозахисник і культурний діяч із Сіверськодонецька, вже кілька років їздить Донеччиною та записує на відео людей похилого віку — останніх живих свідків автентичних українських традицій сходу країни. Про свою місію він розповів журналістці Антикризового медіа-центру.

«Інформація про традиції зникає, і якщо вона не задокументована — втрачається»

Азізян — родом із Нагірного Карабаху. Він на власні очі бачив, як під час війни 2020 року Азербайджан знищував і привласнював багату вірменську християнську спадщину. Тоді він усвідомив: матеріальні пам'ятки хоча б сфотографовані, про них є записи у відкритому доступі. А от побут, традиції, звичаї — зникають назавжди, варто лише перерватися живому ланцюжку передачі.

«Трагедія з виселенням вірменського населення з Арцаху спонукала мене зайнятися дослідженням нематеріальної культурної спадщини», — пояснює активіст. Спочатку він планував записувати людей на Луганщині, де мешкав до 2022 року, але повномасштабне вторгнення змусило зосередитися на Донеччині — туди, куди ще можна доїхати.

Крива Лука, Маяки, Райгородок: куди встиг доїхати

Перша спроба записати людину відбулася у Кривій Луці Лиманської громади ще у 2023 році. Тоді літня жінка відмовилася від відеозапису через погане самопочуття, але Азізян зробив аудіозапис і сфотографував старі світлини та метричну книгу. «Зараз за Криву Луку йдуть дуже важкі бої», — додає він.

Далі були поїздки до Маяків Святогірської громади та Райгородка Миколаївської громади. Сьогодні, каже Азізян, він уже не зміг би записати людей ані в Кривій Луці, ані в Маяках, ані в Райгородку — більшість тих, із ким він спілкувався, ймовірно, вже виїхали.

Система пошуку співрозмовників проста: «правило кількох рукостискань». Знайомі дають контакти людей, які можуть погодитися на розмову; ті, з ким уже поспілкувався, рекомендують сусідів чи родичів. Допомагає й Донецький обласний навчально-методичний центр культури.

Чиновники просять «приїхати після війни», а люди бояться камер

Найважче в роботі — домовитися про інтерв'ю. Комусь не додзвонитися взагалі. Хтось погоджується, а в останній момент відмовляється. Дехто просить показати документи — до цього Азізян ставиться з розумінням. Але найбільше дратує реакція окремих чиновників.

«Коли просять написати офіційного листа, я вже розумію, що це формальний спосіб відмахнутися. У відповіді буде щось на кшталт: дякуємо за цікавість, це важливо, але не на часі. Приїжджайте після війни», — розповідає активіст. Втім, є й ті посадовці, які навпаки сприяють — допомагають знайти нових героїв для запису.

Що буде із зібраними матеріалами

Усі записи — відео, аудіо, фотографії — Азізян зберігає та планує передати до архівів, щоб вони стали доступними для дослідників, істориків та всіх, хто цікавиться українською культурою. Це не комерційний проєкт — свою основну роботу він веде як юрист, надаючи безоплатну правову допомогу постраждалим від війни. Запис традицій — справа, якою він займається у вільний час, без жодної оплати.

«Поки живі люди — жива пам'ять», — переконаний правозахисник. І поки на Донеччині залишаються ті, хто пам'ятає старовинні пісні, весільні обряди та народні прикмети, він продовжуватиме свою місію — фіксувати те, що неможливо евакуювати.

Більше деталей читай у матеріалі: церковне свято 16 липня — ПЦУ вшановує Іоана Вишенського.