Листи в один кінець

«Усі двері були зачинені на кілька замків. Напередодні атаки частину наших “азовців” перевели в барак, який обстрілювали в цю ніч росіяни. Стало відомо про п’ятдесят загиблих і величезну кількість поранених», — це з документальної книги Валерії «Нави» Суботи «Полон». Журналістка працювала в пресслужбі полку «Азов», була учасницею оборони Маріуполя, разом з уцілілими вийшла в російський полон, 17 травня 2022 року, обміняна й звільнена 10 квітня 2023 року. Незабаром почала писати згадану книжку, яка побачила світ 2024 року.

Наведений фрагмент — опис теракту в концтаборі «Оленівка», де Нава перебувала разом з іншими побратимами та посестрами. Вона згадує також, що терактом у ніч із 28 на 29 липня 2022 року не обмежилося, росіяни обстрілювали бараки з полоненими ще не раз, традиційно видаючи це за українські обстріли й убивства своїх же.

На що прошу звернути увагу в попередньому абзаці? Перше: дата написання — Валерія Субота не хотіла й не могла тримати пережите в собі, вирішивши за першої ж нагоди задокументувати факт злочинів, скоєних на її очах і в її присутності. Отже, вона не мовчала.

Друге: від часу написання до моменту виходу книжки в друк збігло від дев’яти місяців до року. Точно не скажу, але в такому діапазоні виходили книжки навіть тоді, коли російські ракети не влучали масово в друкарні та склади. Але читати можна і треба й рік, два, три, десять років потому. Не лише тому, щоб російські злочини не втрачали в нашій свідомості терміну давності. А й тому, що, на превеликий жаль, вони не припиняються. Знущання над українськими бранцями — перманентний стан росіян, котрі мають владу й можуть так чинити. Нарешті — хоч про це прямо не сказано вище, — як на момент скоєння злочину в Оленівці, так і дотепер, як ті, хто вижив і зараз на волі, так і ті, хто лишається в полоні, безсилі запобігти, втрутитися, зупинити.

Невеличкий документальний фільм «Оленівка. Листи» створено Платформою пам’яті «Меморіал» у співпраці зі Спільнотою Оленівки на замовлення Міністерства культури України. До прем’єри на ютубі стрічку показали в кінотеатрі «Жовтень», приурочивши подію до Дня пам’яті захисників і захисниць України, учасників добровольчих формувань і цивільних осіб, які були страчені, закатовані або загинули в полоні.

Як для менш ніж тридцяти хвилин часу тут небагато власне документальних кадрів. Проєкт містить фрагменти особистих листів до загиблих і полонених українських військових — повністю вони відтворені в інсталяції перед входом до залу, — а також трагічні, подібні до написаних Суботою спогадів як про жахливі реалії російського полону, так і про той день, коли Росія влаштувала жорстку криваву провокацію.

Використання листів має, крім психологічного, певний мистецький ефект, якщо говорити про форму подачі. От хто зараз пише листи на папері від руки? Ні, може хтось і пише, проте таких відданих класичній епістолярії лишилося дуже й дуже мало. А процес листування, коли сідаєш писати відповідь, береш конверт, проводиш язиком по солодкуватій смужечці клею на краях, заклеюєш, кидаєш у скриньку, вже давно віджив себе й точно не знайомий володарям різноманітних месенджерів. Проте в цьому випадку написаний лист, тим більше — загиблій людині, яку за життя знав, любив, цінував і яку нагло вбито агресором — терапія. Це визнають учасники проєкту, вцілілі бранці та рідні полеглих. Але також писання листів, на які не буде відповіді ніколи — спосіб привернути увагу тих, кого ініціатори створення фільму називають незалученими. Лист без відповіді, лист у безодню — це фіксація пам’яті та елемент документування скоєних росіянами воєнних злочинів. Не лише в конкретній Оленівці й не лише в конкретний день календаря.

Неправильно й несправедливо буде сказати, що до трагедії привертають мало уваги. Наприклад, із нагоди роковин у центрі Києва родини загиблих улаштували інсталяцію попри попередження про можливий обстріл. Є проєкт «Оленівка 200», до якого залучені бійці, котрі пережили полон і повернулися. Встановлюються безпосередні виконавці теракту, котрі, на жаль, не відбуватимуть належного покарання фізично, проте декого вже покарав Божий суд. Ці й інші процеси мають значення, тривають і триватимуть. Проте, віддаючи належне ентузіастам і хранителям пам’яті, все одно після перегляду охоплює смуток і відчуття безнадії.

Не від побаченого. Не від розуміння того, що Оленівка — складова трагедії нашого народу, котру принесла російська війна і водночас трагедія кожного, хто пережив особисто, втративши близьких. А від усвідомлення: залучення раз по раз дедалі ширших верств населення, апелювання до міжнародних інституцій російські концтабори не знищить, бранців не звільнить, щоденні тортури не припинить. Бо почалося це не в згадану ніч у Оленівці. Від 2014 року й дотепер у Донецьку існує концтабір «Ізоляція», про який знято документальні фільми й написані документальні книжки. І це лише маленька щопта від усього того, що коять росіяни з українцями на окупованих територіях.

Та ширше беріть: чимало українців перебувало й досі перебуває в полоні на питомо російській території. Згадайте хоча б звільненого, на щастя, кінорежисера, а нині військового Олега Сенцова. Коли вже брати ширше, глобальніше, до всіх людей доброї волі почали апелювати ще від 1930-х, коли Росія морила Україну голодом, улаштувавши Голодомор, а потім неправедно судила, катувала й убивала у велетенському ГУЛАГу. Чи коли ГУЛАГ трансформувався в каральну психіатрію та мордовські концтабори. А про звичаї Північної Кореї ті, до кого небайдужі звертаються з вимогами зупинити насильство, взагалі, здається, не в курсі вже більш як пів століття. Понад те, багато років американська влада ігнорувала порушення прав людини в тюрмі Гуантанамо, і це тепер тільки, мов своєрідне каяття, з’являються стрічки на кшталт «Мавританця» Кевіна Макдональда. Розкритикованого, до речі, за… реалістичні сцени тортур, до яких вдавалася тюремна адміністрація.

На жаль, акціями, закликами, петиціями, фільмами конвеєра тортур і вбивств не зупинити. Проте це не означає, що треба відхід від теми через безсилість, втому й бажання краще забути, ніж нагадувати без толку. Жевріє надія: одного разу російські тюрми й концтабори все ж прирівняють до нацистських. З відповідними висновками.

Цей матеріал був підготовлений за підтримки Норвезького Гельсінського комітету та профінансований Норвезьким агентством з розвитку співробітництва (NORAD).