Не даність, а проєкт: як Україні будувати роботу з діаспорою

Коли кажуть "працювати з діаспорою", уявляють готову спільноту, до якої треба лише правильно достукатися. Соціолог Роджерс Брубейкер показав, що це помилка на старті: діаспора – не даність, а радше претензія й проєкт, вона не існує сама собою, її щоразу треба збирати з розсіяних людей, інакше вона просто розчиняється в чужих суспільствах. Для нас це не абстракція: за кордоном лишається від п'яти до восьми мільйонів українців, а частка тих, хто "точно планує повернутися", за два роки впала з 50 до 20 відсотків. Вікно, коли ці люди ще відчувають Україну своєю країною, зачиняється просто зараз, на наших очах.

Поруч з нами Польща, яка має натхненну історію роботи з діаспорою, щоправда, давно, ще під час розквіту національних держав. Понад сто двадцять років, поки Польщі не існувало на мапі, її діаспора тримала саму ідею держави живою, а коли трапився шанс, і відродила її: піаніст Ігнацій Падеревський особисто переконав президента Вілсона внести незалежну Польщу тринадцятим пунктом його програми. На заклик Падеревського понад двадцять дві тисячі поляків зі США пішли добровольцями в "Блакитну армію", яка воювала за польські кордони. Діаспора виявилася стратегічним резервом нації – тим, що лишається, коли вдома все втрачено.