/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F53%2Feee223ba40a7e6eae1fbbd3458eae301.jpg)
Бойовий шлях крізь віки: скільки разів і як саме козаки рятували Європу
Запорізькі козаки відомі в Україні як захисники простого народу від іноземних гнобителів: від турків і татар до поляків та московитів. Проте історія, як водиться, набагато складніша, і козаки далеко не завжди лише захищалися від ворожих нападів.
Європа ранньомодерного періоду (а саме на цей час припадає найнасиченіший подіями період розвитку українського козацтва) – це час війни "усіх проти всіх". І за таких обставин добре організоване, ефективне, при цьому не обтяжене політичними зобов’язання військо просто не могло залишитися поза увагою тодішніх політичних лідерів.
Козаки: зародження
В історії українського козацтва все ще залишається чимало білих плям, особливо це стосується раннього періоду його існування. Перші системні справді наукові праці з дослідження цього історичного феномену з’являються у ХІХ столітті, тобто коли минуло вже чимало років з часу існування класичного козацтва.
Тоді козаки були своєрідним ополченням на царській службі, яке охороняло кордони імперії зі сторони "диких народів". Актуальний стан справ не міг не вплинути на суб’єктивне сприйняття їх першими дослідниками. І тут справа не лише у царській цензурі. Тож козаки традиційно зображалися як особливий рід військ на службі в різних держав, до яких вони тоді входили, за аналогією з тим, що дослідники бачили в реальності. Нові факти, які знаходили історики у наступні періоди вбудовувалися у закладену раніше концепцію, а в радянські часи усе переписали під класову боротьбу, в наративи якої козацтво ідеально вписувалося.
Важливо Степова демократія, перша у світі конституція та захист кордонiв — як українські козаки увійшли в історіюА от в роки незалежності дослідження козацтва розкрили бачення цього феномену по-новому. Якщо коротко, то зараз вважається, що козаки – це не селяни, які просто втекли від шляхтичів, які саме у XV столітті стали системно обмежувати їх свободу, а явище яке існувало у Євразійському степу ще з часів середньовіччя як мінімум. А селяни до них долучилися і з часом пропорційно змінили співвідношення серед козацтва на користь українців, що з часом власне й надало цьому феномену нашого національного характеру.
Кого вважати "своїми"
Відтак питання участі козаків в іноземних військових кампаніях губиться у тіні віків. Та й які саме держави можуть вважатися "своїми", а які "чужими" для людей, які себе по своїй суті усвідомлюють "поза системою"? Перша згадка про козаків (а якщо коректно — найдавніша знайдена на даний час) повідомляє про залучення загону козаків у війні польсько-литовського війська проти татар. Це і є перший документ, який вказує на залучення козаків певною державою (в даному випадку союзу держав або, якщо ближче до оригіналу "унією").
Оскільки надалі козаки так часто залучалися до охорони кордонів королівства Польського та Великого князівства Литовського, що їх стали сприймати як щось стале, що було завжди на кордоні, то класично іноземними для козаків вважають держави за межами Польщі, Великого князівства Литовського та утвореної ними згодом Речі Посполитої. В принципі, є документальні свідчення, що самі козаки уже на етапі свого організаційного становлення справді називали себе підданими короля Речі Посполитої, проте де-факто повноцінної відданості одному правителю запорожці не зберігали ніколи.
Ранні молдавські походи
Першим хто точно став залучати козаків до міждержавного протистояння у регіоні був засновник першої Запорізької Січі князь Дмитро Вишневецький, якого самі козаки називали простіше – Байда. Він саме й оформив українське (Запорізьке низове) козацтво у єдину цілісну організацію. Князь, бажаючи добитися чогось більшого, ніж статус отамана степових вояків, маневрував у політичному протистоянні між православними країнами регіону (Молдова та Московське царство) та ісламськими державами турків й татар. Закінчилася для князя-отамана ця авантюра трагічно. Про його буремну долю Фокус писавокремо.
Через десятиліття після Байди знову шукати щастя у Молдові взявся Іван Підкова. Кошовий отаман уже Томаківської Січі, оголосивши себе братом одного з претендентів на тамтешній престол (Іоан Воде загинув за кілька років до того і боротьбі за трон, в ході якої теж, ймовірно користувався послугами запорожців), сам Підкова кілька місяців володарював у цій країні, яка була васалом Османської імперії. Султан Мурад III вчинив хитро – замість того аби спорядити каральну кампанію, він звернувся до короля Речі Посполитої, пригрозивши йому війною, якщо той не покарає бунтівного козака. Остерігаючись конфлікту із тоді ще могутньою Портою, король Стефан Баторій викликав козацького отамана на Поділля, де його ув’язнили та відвезли до Львова. Там Івана Підкову й стратили у липні 1578 року.
На службі у папи та імператора
Якщо ранні молдавські кампанії були елементами політичних ігрищ знатних за походженням козацьких ватажків, то у 1593 році козаки уже по-справжньому вийшли на міжнародну арену, адже до них звернувся не багато не мало, а посол самого папи римського Климента VIII. Папа разом з німецьким цісарем хотіли організувати Хрестовий похід на турків. Вкотре. І знову все завершилося нічим, хіба в Україні спалахнуло повстання під проводом Северина Наливайка, але це трохи іншаісторія.
А от вже у 1601 році в битві біля Горсулау козаки таки взяли участь у війні проти турків. Але не як окреме військо, як це мало бути кілька років тому, а як загін найманців, яких привів місцевий володар Міхай Хоробрий. Цікаво, що в той таки час інша частина козаків воювала за Річ Посполиту у Лівонській війні. А біля Горсулау вони протистояли Сигізмунду Баторію — родичу колишнього короля Речі Посполитої, який зазнав у цьому бою нищівної поразки, що дозволило австрійцям на певний час заволодіти Трансільванією.
У 1618 році в Європі спалахнула Тридцятилітня війна, яка затягнула у своє горнило ледь не усі провідні держави континенту. В ній уперше в Новий час було впроваджено мобілізаційну армію, але все ж на провідних ролях залишалися війська найманців. Залучали до цих дій і запорожців.
Слід відзначити, що у Європі того часу не було точних відомостей Запорізький край та його мешканців. Сучасна Південна Україна тоді була далеким краєм Європи, куди мало хто наважився доходити. Було відомо, що там живуть люди, які називають себе козаками й що вони люто ненавидять турків, які тоді були загально прийнятим ворогом усієї Європи (майже!). А хто вони конкретно — було загадкою.
У тому ж 1593 році папський легат поняття не мав до кого саме потрібно звертатися аби залучитися підтримкою козаків, тож цим скористалися підприємливі шляхтичі, які видавали себе за козацьких ватажків. В роки ж великої війни усім тим більш було байдуже на походження найманців – основне аби вони добре воювали. Тож в різних джерелах по-різному називають вояків, залучених з теренів Речі Посполитої – країни, де різних воєнізованих загонів було задосить аби заплутати будь-кого.
Тож зараз ми можемо однозначно стверджувати лише що в різні роки за різні сторони воювали вояки з Речі Посполитої, а от де саме були козаки, де лісовчики, а де інші представники місцевого озброєного люду наразі точно вказати неможливо.
Спочатку козаки підтримували Габсбургів: битва біля Гуменного та Білої гори на самому початку війни (тут висока ймовірність, що це були лісовчики, а не запорожці). Через десятиліття уже більше джерел прямо вказують, що король прислав козаків до складу імператорської армії Валленштейна – одного із найепічніших персонажів усієї війни.
Безпринципні найманці чи далекоглядні політики?
А от вже наприкінці війни загін запорізьких козаків допоміг Франції відбити в іспанців (де панували ті ж Габсбурги) фортецю Дюнкерк у Фландрії. Це досить легендарна сторінка історії. В публіцистиці виринають версії, що козаків у Фландрії очолював якщо не Богдан Хмельницький, то хоча б Іван Сірко.
Цікавий факт, що на перших етапах війни козаки перманентно дружили із королями Речі Посполитої, які видавали їм привілеї. А от у 1646 році напередодні повстання під проводом Богдана Хмельницького козаки остаточно побили горщики із польським керівництвом. Тому їх участь у війні на стороні Франції може бути не просто бажанням окремих козаків заробити у статусі найманців, а цілком логічним політичним демаршем. Можливо звідси й корені чуток про участь у поході таких знаних козацьких ватажків. Сірко і Хмельницький у 1646 році не були командирами першого ешелону, але чутки про їх участь у боях за французів могли бути такими собі ІПСО пізніших періодів. Разом з тим побутують версії, що частина козаків пізніше могли перейти на сторону іспанців, коли французи не виплатили їм обіцяних коштів за участь у бойових діях.
Після утворення Української козацької держави у середині XVII століття відомостей про участь козаків у бойових діях в Європі практично немає. Це частково пов’язано з тим, що, зi здобуттям власної держави, в козаків з’явився стимул її захищати, а не шукати щастя у чужих краях. З іншого боку, Європа стала переходити до національних армій і попит на найманців суттєво спав.
Важливо Від неандертальців до Гітлера: ТОП 10 воєн, які змінили світУчасть козаків у бойових діях в Європі – це не просто слабко розкриті сторони бойових звитяг наших предків. Це вікно для усвідомлення місця України у тогочасному світі. Розуміння цих процесів сприяє усвідомленню, що навіть у тому набагато менш глобалізованому світі процеси все одно не відбувалися самі собою у відриві від загально світових тенденцій.
З коротких згадок про козаків ми можемо дізнатися, як нашу землю тоді сприймали у світі, й краще розуміти процеси, які відбувалися на нашій території. І аналіз усіх цих подій в цілому може допомогти нам краще зрозуміти: чому саме такі рішення приймалися окремими історичними особами у вирішальні моменти нашої історії.
Козацька активність у Європі не тільки збільшила кількість згадок про наших предках у європейських історичних джерелах, а й зробила їх активним учасником загальноєвропейських процесів і вплинула на розвиток тодішнього українського суспільства та історії. А також ще тісніше пов’язала українців із Європою розділивши європейську цивілізацію, яка тоді зароджувалася, та азійський світ, який досі не зміг налагодити мирне співіснування із заходом Євразійського континенту.
