Країна як яблучко: легенди, міфи та трохи правди про заснування Швейцарії

Швейцарія – унікальна європейська країна. Це конфедерація з чотирма мовами та 26 кантонами, які гармонійно взаємодіють між собою. Країна, яка зберегла нейтралітет у двох світових війнах та зараз демонструє чи не найвищий рівень життя у світі. Усе це, а також сир, банки та годинники – мабуть, є основними міфами, які відомі не лише пересічному українцю, а й європейцю про цю якщо не екзотичну, то дуже своєрідну альпійську країну.

Те, що Швейцарії 600 років, вирішили у 1891-му, аби відсвяткувавши цей значний ювілей, додатково вселити почуття національної гордості та єднання вкрай строкатому населенню держави, сформованої лише кілька десятиліть тому – у ході численних революцій в Європі буремного 1848 року.

ХІХ століття – ера романтики. Тоді, в час бурхливого розвитку історії та етнографії, суспільство ледь не щоденно збурювали постійні сенсації, спричинені новими науковими відкриттями. Більшість з них не витримали випробування часом, але емоційний резонанс нікуди не дівався. Тоді була мода шукати історичні корені у далекому минулому. Цим займалася українська інтелектуальна еліта, цим же займалися і їх колеги у Швейцарії. Різниця в тому, що швейцарці, на відміну від українців таки створили свою державу, відбившись від Дому Габсбургів, які тоді володіли, зокрема й гірською частиною сучасної України.

Різні версії зародження Швейцарії

Коли реально була утворена Швейцарія суперечки точаться досі. Найбільш оптимістичний та давній варіант – 1291 рік. Класичне середньовіччя. На території України тоді монгольська Золота Орда боролася проти Галицько-Волинського князівства, в Іспанії тривала Реконкіста, а от на території Священної Римської імперії міста та села боролися за своє самоврядування проти імператора, кліриків (церковних діячів, які часто виступали великими землевласниками) та феодалів. Якщо міста – це в основному північна частина Італії, то села об’єднувалися в конфедерації (нім. Eidgenossen) далі на північ, в Альпах. Однією з таких сільських конфедерацій і стало об’єднання сіл з кантонів (регіонів) Урі, Швіц та Унтервальден. Найактивнішим з них був Швіц. Його мешканців у Європі знали як швейцарці. З часом це найменування поширилося на усіх учасників конфедерації й, зрештою, на саму країну.

Важливо Хто у світі найщасливіший: що показало дослідження людських тривог

Конфедерація постійно розширювалася різними способами. У наступні століття її територія зросла у кілька разів. А жителі Швіца здобули у Європі реноме класних військових найманців. У XVI столітті вона пережила релігійні війни, а у середині XVII столітті отримала офіційне визнання суверенітету за результатами Тридцятилітньої війни. Проте у самій Швейцарії 1648 рік згадують не дуже охоче. Можливо тому, що кантони розсварилися між собою і наступні два століття – це був період стагнації та занепаду. А вже у 1848 році було сформовано Швейцарію сучасного типу.

Проте між цими двома датами є ще одна, можливо значно важливіша для історії Швейцарії. У 1798 році країна зазнала іноземного вторгнення. Проте воно на диво принесло не рабство та руйнування, а навпаки. Революційна французька армія дозволила країні таки провести реформи, які століттями гальмувала її консервативна еліта. На території сучасної Швейцарії було проголошено Гельветичну республіку у пам’ять про кельтські племена гельветів, які населяли цю територію ще до приходу римлян. Це було не одиничним випадком. В Альпах Наполеон діяв за схожим алгоритмом, що й в інших частинах Європи. Відроджувалася антична пам’ять. Народам надавалася можливість "відродити" античну свободу, утворити власні держави. А громадяни цих держав отримали права, що відповідали уявленням французьких революціонерів.

Усю цю ідилію порушила воєнна поразка Наполеона. Європу заполонила реакція. І аж у 1848 році континентом прокотилася хвиля революцій, яка остаточно добила старий порядок. Принаймні на Заході Європи. Тоді й постала Швейцарія у сучасному виді.

Міфи й легенди на сторінках історії

Європейська культура тоді була заполонена романтизмом. Це стиль у літературі та мистецтві, який ставив в центр уваги людські емоції. Найкращі з них: патріотизм, любов до родини та батьків, вірність друзям та прагнення до свободи. Усі ці духовні пориви людини, позбавлені будь-якої раціональної думки вважалися квінтесенцією людського розвитку. Під них часто підлаштовувалися й наукові пошуки, особливо в суспільних науках.

Тоді домінувала ідея "золотого віку" — часу, коли все було досконалим. Аж потім імперії усе зіпсували. У випадку зі Швейцарією – це була цілком конкретна імперія – Римська, яка підкорила та прогнала вільне плем’я гельветів. А вже потім її "ідейна спадкоємиця" Священна Римська імперія поневолила вільне та горде населення альпійських луків.

В Альпах, як і в будь-якому іншому регіоні, був свій героїчний епос. В якому прості жителі сільської місцевості протистояли іноземним (хоча часто й своїм власним) узурпаторам. Цікаво, що в даному випадку таким тираном-завойовником виступив Дім Габсбургів, який у більшості інших європейців, зокрема українців, асоціюється з просвітництвом, культурним відродженням та різними видами свобод. Тут швейцарці демонструють свою сміливість та здатність йти проти загальних трендів.

Важливо Нью-Йорк — Велике Яблуко і Новий Вавілон — 10 цікавих епiзодiв з історії славетного міста

Ще з часів Середньовіччя існувала красива легенда про Вільгельма Телля – місцевого селянина, вправного лучника (згодом став арбалетником), який повстав проти захланного герцога Габсбурга. Такий собі швейцарський Вільям Воллес. Якщо для сучасних європейців шотландський національний герой (який до речі жив і творив у той же час) став відомим через блокбастер Мела Гібсона, то Вільгельма Телля відомим зробила п’єса Фрідріха Шиллера. І так для переважної більшості людей історією стало те, що вони побачили на сцені театру чи телевізійному екрані, а не те що відбувалося насправді. Так міф стає реальністю для багатьох.

У середині ХІХ століття міф про Вільгельма Телля, який у західних Альпах знала ледь не кожна дитина, потрапив на озброєння місцевої національної ідеї. В той час про свого героя з гір, який боровся проти своїх та чужих поневолювачів написав Іван Франко. Проте Захар Беркут не став настільки меметичним персонажем.

Ейфорія проходить — залишаються факти

У 1891 році частина швейцарських інтелектуалів вирішила змінити датування. Традиційно вважалося, що Вільгельм Телль почав своє повстання у 1307 році. Але 1291 рік ідеально вкладався в реалії того часу – ніхто не хотів чекати ще шістнадцять років до "600-ліття Швейцарії", тож день зародження державності "перенесли" у XIII століття. Але з цим перенесенням погодилися не всі — й тому на деяких пам’ятках стоїть таки класична дата: 1307 рік.

Зараз, уже майже через півтора століття, ці шістнадцять років не грають принципової ролі й скоріш залишаються курйозом. Питання полягає в іншому: чи можна вважати середньовічну напівлегендарну Конфедерацію реальною попередницею сучасній Швейцарії?

Фактично мова йде про отверезіння від романтичної ейфорії, яка захопила інтелектуалів, а слідом за ними й цілі народи Європи ХІХ століття. Тоді давні легенди немов ожили і перейшли з усних переказів на сторінки історичних альманахів та романів — а згодом науковці намагалися накласти їх на реальні історичні події. Але ж тепер, коли голови охололи, усі зрозуміли, що легенди – це всього лиш легенди, а реальність, як завжди, набагато складніша.

Якщо Україну та Галицько-Волинське князівство розділяють століття бездержавності, то у Швейцарії наче все простіше. Створення маленької конфедерації, яка потім триста років зростала, здобула незалежність, трішки деградувала та була завойована французами, а потім була поставлена в рамки переможцями Наполеона, аби відродитися як фенікс в патріотичному пориві "Весни народів".

Важливо Ніколи не здавайся: чому Англію вже 1000 років ніхто не може завоювати

Це все прекрасно вписується в лінійну побудову історії. Її суть в тому, що історія розвивається за своєю логікою і всі попередні події мали за кінцеву мету саме сучасний стан речей. Така собі казочка з "весіллям в кінці". В даному випадку – національним відродженням. Мораль така: як би імперії не старалися поглинути підкорені народи – вони все одно пробудяться, створять свою державу і справедливість буде відновлено.

Проте насправді все, як завжди складніше. І якщо навіть припустити реальність існування Вільгельма Телля (в чому історики все більше сумніваються), то, мабуть, не складно здогадатися, що коли він розпалював повстання проти жорстокого та захланного тирана, то наврядчи уявляв собі саме нейтральну батьківщину сирів, годинників та банків. Малоймовірно, що Телль уявляв собі модерну країну найманців, коли підбурював людей до нищення замків чванливих вельмож.

Скоріш за все, він просто хотів відновити справедливість тут і зараз. Справедливість — як Вільгельм собі уявляв у світ, де жив. І коли розумієш, як це все могло відбуватися насправді, все стає логічним та повертається на свої місця. Стає очевидною різниця між фактичною реальністю та тією історією, яка виникла з-під пера мрійливих романтиків ХІХ століття, які першими взялися її досліджувати. Історією, якою ми її знаємо останні два століття.

Для України ці інтерпретації історії Швейцарії – це чудовий матеріал для роздумів. Можливість збоку подивитися на історію. Побачити, як спочатку змішуються реальні факти, легенди та міфи — і як потім скрупульозні вчені їх розділяють і знов розставляють по своїх місцях. Відповідь на питання: "Скільки років Швейцарії?" можна дати, лише розібравшись у тому, що нам цікавіше почути: гостру та трохи раціоналізовану і буденну правду — чи прекрасну, цікаву та увінчану яскравими емоціями романтичну казку про вправного лучника, який наважився влучити стрілою в яблуко на голові у власного сина.