Юлія Бін: Беззуба Україна не захистить своїх людей за кордоном

Ми зустрічаємося та розмовляємо з генеральною директоркою ДП «МПІУ» Юлією Бін приблизно раз на два роки. Еволюціонує українське суспільство, еволюціонує українське іномовлення, еволюціонують і теми, які ми обговорюємо. Чи намагається іномовлення згладжувати конфлікт між Україною та Польщею? Де місце іномовлення в системі стратегічних комунікацій держави? Чому новини читає аватар гендиректорки телеканалу? І як воно — подаватися на конкурс із фінансування контенту, який ви самі колись організовували? Про все це читайте в свіжому інтерв’ю «Детектору медіа».

— Юліє, на одній із нещодавно організованих нами непублічних зустрічей із приводу висвітлення подій на тимчасово окупованих територіях один з учасників процесу сказав, що залишається вікно десь у 6—8 місяців, щоб інформація ще хоч якось заходила звідси туди…

— На цьогорічному Kyiv StratCom Forum теж звучали думки, що в інформаційному полі Росії все забетоновано. Але ж із телеканалом Freedom ми туди потрапляємо, хоча наш сайт там заблоковано і канал під забороною, як і «Дім», до речі. Тому ми пробуємо різні майданчики — YouTube, Telegram, Instagram, TikTоk, проводимо інформаційні кампанії про те, як і де нас дивитися. Ми бачимо, що коли є інтерес і відповідний контент, то люди можуть нас там знайти. Але для цього їм потрібно докласти зусиль і бути свідомими небезпеки того, що їхні каральні органи можуть це відстежувати.

Приміром, мовлення Freedom через супутник покриває тимчасово окуповані території і частину Росії до Уралу, але у них є свої пакети каналів, той же «Русский мир» для окупованих територій, свої супутники. У них зовсім інша поляризація. Тобто щоб дивитися Freedom, людина має розвернути свою тарілку в інший бік, а це всім видно і може бути небезпечно. Нам навіть траплялися матеріали в окупаційних медіа, де людей закликали стежити за сусідами — чи не направляють вони свої тарілки так, щоб дивитися неросійські канали.

Так само з інтернетом. Щоб дивитися те, що в Росії заборонено, краще мати окремий смартфон, і там теж треба все чистити. Цього року ми запустили мобільний додаток Freedom. І ми бачимо, як його в Росії встановлюють, дивляться, потім видаляють, потім знов установлюють ті самі користувачі, потім видаляють… Тобто вони розуміють, що це небезпечно, але знаходять шляхи.

Тому я дозволю собі не погодитися з колегами, від яких чую, що потрапити в інформаційне поле Росії неможливо, що ця аудиторія вже майже нічого не знає про Х, Instagram, Facebook і вже скоро нічого не знатиме і про YouTube. Бо я бачу показники наших переглядів і локалізацію: для Freedom, навіть із похибкою на VPN, зараз географія показує Росію в районі 35—40%.

А ще по роботі мені доводиться дуже багато дивитися різних росіян — «хороших», воєнкорів, найбільш упоротих пропагандистів — і їхні рейтинги. І коли в Mediascope (компанія, яка в Росії займається медіавимірюваннями — «ДМ») Соловйов має рейтинг нижче 50-го місця, а в молодших аудиторій може не потрапляти навіть у сотню, то з показниками відео на нібито «закритому» YouTube це не можна навіть порівнювати. До того ж, на мою думку, перегляд такого контенту, як у Freedom — це свідомий вибір.

Тому в мене немає інформації, що «вікно» ось-ось зникне.

І, зрештою, саме Freedom — це вікно для розмови не лише з росіянами. Це значно ширша історія — мова про будь-які іноземні аудиторії, які розуміють російську мову. Біда в тому, що там, де є ці аудиторії — відразу російський інтерес, там російська пропаганда намагається вилізти з будь-якої шпарини. І, будемо свідомі, поняття «російська пропаганда» часто дорівнює поняттю «антиукраїнська». Є країни, які з цим якось борються, є нейтральні, а є й навпаки, але Україна поки що єдина, для кого ця загроза екзистенційна. Тому маємо говорити зі світом, зокрема й російською мовою, але про Україну чи про те, що може нас посилити, а ворогів послабити.

— Як саме це виражається в ефірі?

— Зрозуміло, що наш базовий обов’язковий рівень — це інформаційне мовлення, новини з України, і не тільки про війну, яку веде проти нас Росія. Хоча війни багато, і тут ми завжди в ефірі підкреслюємо, що працюємо з Києва та є свідками того, про що говоримо. Обов’язково — міжнародні знакові події та підтримка України. Цікаво, що на таких новинах багато переглядів саме «з-за порєбріка» і з Білорусі. Напевно, це ті речі, які там цензурують чи оминають увагою. Так само добре заходять будь-які негаразди в Росії: бензинова криза, наші удари по їхній території, якісь теракти у них, повені, пожежі, майбутня мобілізація — словом, катаклізми, яким немає місця в скрєпних російських медіа.

Також ми завжди уважні до знакових подій у країнах пострадянського простору. Це велика аудиторія, це наші сусіди та партнери, це країни, де добре знають російську мову, де часто досі є російські медіа, і це країни, де Росія має особливий геополітичний інтерес. Freedom тут доступний не лише в диджиталі, а саме як лінійне телебачення через супутник і в місцевих телекомунікаційних мережах. От були вибори в Молдові та у Вірменії, ми дуже докладно їх висвітлювали. Готували багато матеріалів із передвиборчої кампанії, робили спеціальні проєкти про російські гібридні операції, про кандидатів, афілійованих із Росією, викривали фейки. Там працювали наші спеціальні кореспонденти, ми робили прямі ввімкнення в день голосування. Такий контент на цифрових платформах Freedom мав дуже високі перегляди саме з цих країн, а також із країн Балтії, Кавказу, Центральної Азії, Білорусі. Були матеріали, де до 25—30% переглядів — це була Молдова, або де Єреван чи Кишинів — на перших місцях. Ви ж розумієте: ємність населення в Росії та в цих країнах просто непорівнювана, але вони конкурували. Інший момент показовий — люди в цих країнах активно дивляться на українському каналі матеріали про їхню внутрішню адженду. Отже, вони шукають різні джерела, альтернативні думки. Так само ми висвітлювали вибори в Угорщині. Звісно, російською мовою угорці нас не дивились (угорською в нас є новий ютуб-канал), але ці матеріали добре дивились у тій же Росії, Німеччині, Білорусі, Узбекистані, Латвії, Казахстані.

Хочу сказати, що ми звертаємося до наших аудиторій не лише через призму протидії Росії — стараємося підсвічувати двосторонню або регіональну історію поза контекстом війни, хоча зараз це складно. Цього року запустили окремо «Тюркський фокус» і там відразу більша частка аудиторії з Азербайджану, Узбекистану, Казахстану, Киргизстану.

Влітку ми працювали на медіафорумі в Азербайджані (4th Shusha Global Media Forum, Азербайджан — «ДМ») — отримали серед міст у переглядах Баку, Сумгаїт, Гянджу, Єреван. Форум проходить у Шуші й передбачає ще спеціальну програму, щоб показати, як відновлюють деокупований Карабах і що там відбувалось. Я була в цій поїздці. Скажу так: Шуша залишає дуже сильне враження, і для мене це був натхненний приклад. Тому зараз ми плануємо знову їхати туди знімати документальний фільм про Карабах.

До речі, наших ведучих і журналістів Freedom, приміром, упізнають на вулиці не в Києві, а в Тбілісі, Астані, Ризі, Кишиневі. До наших кореспондентів в ПАРЄ, в Європарламенті підходять політики з різних країн, дають коментарі й точно розуміють, хто ми і для чого. Тобто це такий непрямий показник нашої важливості та впізнаваності.

Повертаючись до контенту: навіть усередині самої Росії аудиторія сегментована. Ті, хто вірить Соловйову, навряд чи наші клієнти (сміється). Але є аудиторія корінних народів, особливо Кавказ. З прицілом на них ми робимо окремі програмні лінійки в ефірі Freedom і окремі цифрові платформи «Freedom. Кавказ». Потім є росіяни — не скажу, що ті, хто думає, радше незадоволені побутовими негараздами, є катаклізми, які Росія замовчує, а люди шукають інформацію. Все це ми стараємося підсвічувати, щоб хай потроху, але ця забетонованість Росії ставала крихкою і вразливою.

— На вже згаданому вами Kyiv Stratcom Forum ви показували слайд із переліком міст, звідки вас дивляться. І ви звертали увагу, що тепер на місці якого-небудь російського міста — Амстердам, і, мабуть, це ті самі росіяни з VPN. Як ви думаєте, у вас стала аудиторія? Це переважно люди, які колись дізналися про Freedom і продовжують його шукати і заморочуються навіть з обходом обмежень? Чи є у вас можливість залучати також і нову аудиторію?

— Я можу говорити про те, що показують інструменти цифрових платформ, і про своє відчуття. На мою думку, на різних каналах в ютубі у нас різні аудиторії, і з акаунтами в інших соціальних мережах вони сильно не перетинаються.

По-перше, відрізняється профіль аудиторії. Так, на всіх майданчиках більше чоловіків, але десь їх 65%, а десь — 75%, а є і 85%. Є різниця у віці і географії. На базовому ютуб-каналі Freedom, де публікується весь наш контент і де є трансляція ефіру наживо, — найбільша частка Росії, потім Казахстан, по віку майже 50% — це користувачі 25—54 років. А на ще одному нашому каналі-мільйоннику — Freedom.Live — Росії на 10% менше, натомість там 10% Узбекистану й більше старшої аудиторії. В тіктоку, інстаграмі, фейсбуці відчутно молодша аудиторія; людей, старших за 55 років, менш як 25%; є молодь навіть молодша за 25 років. Відрізняється також географія. Наприклад, у фейсбуці ми бачимо, що в Росії його таки прикрутили, аудиторії звідти тут мало — 5—7%, зате багато переглядів із Грузії, Вірменії, Казахстану, Молдови, Литви. В тіктоку перша трійка, якщо виключити Україну — це Казахстан, Білорусь, Росія. Саме в такій послідовності.

І ми постійно шукаємо, як ще масштабувати наші майданчики. Навесні створили інстаграм-акаунти Freedom і «Freedom. Кавказ». Чесно, шкодую, що не зробили цього раніше. Вони дуже добре набирають перегляди. І на «Freedom. Кавказ» на аудиторію з Росії припадає 70%, на загальному акаунті Росії — 50%.

По-друге, весь відеоконтент, який ми публікуємо на всіх цих платформах — це те, що виходить в ефірі Freedom і повністю публікується на базовому ютуб-каналі. А на інших майданчиках ми його «перевдягаємо», робимо тематичні підбірки, зробили окремо канал інтерв’ю і аналітики. Тому не думаю, що ті ж люди дивляться однаковий контент на різних каналах. Тим більше, що після запроваджених Росією обмежень якогось відчутного перетікання аудиторії чи падіння переглядів ми не помітили. Зафіксували тільки те, про що я говорила на Kyiv Stratcom Forum — появу нетипово високого перегляду з таких міст як Франкфурт, Прага, Копенгаген, Амстердам тощо.

Буває, що ми проводимо опитування в телеграмі: де саме аудиторія нас бачить, скільки люди нас дивляться. Коли Росія почала активніше стежити, що її громадяни дивляться через супутник, то у відповідях ми фіксували, що зменшився супутник, збільшився ютуб. У нас просто не такий великий телеграм, щоб він був для нас достатнім показником. У спільнотах ютубу теж час від часу робимо опитування, і все ж є відчуття, що аудиторії у кожного майданчика свої.

Тобто коли ми відкриваємо щось нове, як-от канал шортсів «Freedom. Лента новостей», де за чотири місяці в нас уже 26 мільйонів переглядів, то я думаю, це все ж нові люди до нас прийшли. Бо ті, хто є на Freedom, можуть ці шортси подивитись і там.

Ми намагаємося постійно щось шукати, пробувати нові проєкти, щоб залучати інші аудиторії, до яких ми ще не достукалися. Але важливо і лояльне ядро не загубити. От як колонізовані народи Росії. Бо нерівність народів Росії — це дуже сильна точка когнітивної вразливості Росії. Ми постійно прагнемо придумати в цій ніші щось нове. Спочатку був проєкт «Народ», потім «Скарби нації», потім «Деколонізація», тепер — «Новини вільних народів» і «Тюрма народів». Тому що колонізовані народи ті ж, історія у них не змінилась, і ми розуміємо, що потрібно розкривати різні аспекти цієї теми, повторювати, стукатися, де ми ще не дістали. Я так думаю, для України дуже корисно, аби корінні народи Росії могли десь постійно чути думку про те, що імперська Росія їх використовує і зневажає, що без Москви їм було б краще. Бо в російських медіа — ані в «хороших», ані в офіційних — вони цю думку не почують, і в західних, швидше за все, теж.

Ютуб-канал «Freedom. Кавказ» працює з 2024 року. Там унікальний контент, який із Freedom майже не перетинається. І це дуже цікава аудиторія, її ємність не така велика, але ми з командою вважаємо, що це дуже перспективно з точки зору глобальної місії деконструкції Російської Федерації. На мою особисту думку, якщо почнеться щось, це напевно буде саме в цьому регіоні. Після ютуб-каналу рік тому запустили тікток-канал «Кавказ», цієї весни — інстаграм і фейсбук. І бачимо, що там аудиторія викристалізувалася: Махачкала, Грозний, Ачхой-Мартан, Нальчик.

Тобто ми розуміємо, що потрапляємо туди, куди слід, і головне, що ми розвиваємося як таке собі дерево, яке і вглиб росте, і крона в нього широка. Ми масштабуємося на всі майданчики, де можемо бути.

До прикладу, ми готові віддавати своє відео на інші платформи, навіть коли на ньому десь просто титром буде, що це Freedom, тобто без логотипа. Зокрема, ми надаємо свій контент білоруській Nexta. Для нас головне — щоб нам показували аналітику, що це дійсно цільова аудиторія іномовлення, що контент не потрапляє в Україну, бо нам це тут не потрібно. Звісно, на цифрових платформах у Freedom є Україна, бо він же відкритий і мова зрозуміла. Але це 10—15%, можливо, якісь відео і більше мають, але загалом Україна — це не наша аудиторія. На англомовних майданчиках переглядів з України може бути до 5%, а на арабських, іспанських, португальських іноді немає навіть 1% з України.

Приміром, вийшов у нас на Freedom документальний фільм «Хочу жити», який ми зробили з Координаційним штабом, про російських полонених, як тут із ними поводяться і як здаватися в полон. На старті 95% — перегляди з-за кордону. Як ми зрозуміли, що це важливо саме у нас показати? Тому що, за інформацією ГУР МО, Freedom — серед провідних джерел, із яких росіяни дізнаються про ініціативу «Хочу жити». У нас навіть подяка є за цю роботу.

Кажуть, є зазомбовані люди, і їх можна роззомбувати, якщо перемкнути картинку. Принцип десь такий же, як у приказці, що ти розлюбиш людину за половину того часу, скільки провів із нею. Але питання в тому, що коли кажуть «зазомбовані» чи «зачакловані», то це ніби знімає з них відповідальність. Бо ніби був якийсь злий чаклун, він це все погане зробив, а проста людина не винувата. Вона дістає собі довідку з діагнозом «була зачаклована» — і все, в Гаагу можна не їхати та ні за що можна не відповідати.

Тому ми якраз робимо це і для того, щоб ніколи ніхто потім не міг сказати, що росіяни нічого не знали. Бо навіть якщо доступ до правди став складнішим, усе одно її можна знайти. Тому ми намагаємося бути присутніми абсолютно всюди.

— Я зараз пишу аналітичну роботу, яка порівнює FIMI-активність Росії та Китаю. І власне виглядає так, що весь час Китай наслідував Росію, крім цього великого російського проєкту створення суверенного інтернету, тому що тут вона наслідує Китай. Власне, одна з моїх задач — спрогнозувати, чи вона досягне в цьому успіху. Мій прогноз, що до певної міри, але не повністю, вона не повторить результат Китаю з певних причин.

— Річ у тім, що Китай від початку так будував свій інтернет, а Росія — ні.

— Ваша така сама думка, що повністю повторити успіх Китаю вони не зможуть?

— Не зможуть. Вони і зараз роблять два кроки в обмеження, а потім відкочуються назад. Я думаю, якби вони могли закрити YouTube повністю, вони б це зробили. Отже, вони не можуть. Думаю, що і суто технічно такої можливості поки що немає. А ще я розумію, що є ж у них якась соціологічна температура по палаті. Вони розуміють, що RuTube не замінить це середовище. І різке закриття, дійсно, може викликати сильне незадоволення всередині країни, причому серед тих, хто загалом «вне политики».

Китай від початку будував суверенний інтернет. І він на цьому фундаменті стоїть. А тут — ти будував дім, а потім вирішив, що це театр. І якщо ти втулиш сцену і глядацьку залу — воно просто все впаде.

Тобто вони намагаються зараз перебудувати, закласти цей фундамент. Але потрібен час, 3—5 років. Сподіваюся, що наразі в їхньому стані це дуже великий термін і цього часу в них немає.

— Як ви думаєте, що може все-таки стати тригером для росіян, щоб стимулювати протестні настрої? Можливо, у вас є спостереження з огляду, зокрема, на те, як аудиторія в Росії реагує на певні теми?

— Зараз, я вважаю, тільки холодильник. Тобто якісь дуже приземлено-побутові речі, які загрожують фізичному стану. Бо якщо людина перестане доїдати, напевно, це може бути проблемою. А так, на жаль для нас, мені здається, більше вже нічого. Ми вже бачимо там якісь, вибачте, скотські речі. І просто не можемо повірити, але факти доводять, що вони готові це терпіти. Але заберіть у людей їжу, воду — і все, тут може виникнути бунт.

— І на Кавказі так само?

— На Кавказі, мені здається, ще гірше. Я вже казала, що там точно великий вибуховий потенціал, але через що він здетонує? Певно, теж економіка, коли не стане ресурсу підтримувати те силове правління, яке там зараз. Це дуже дотаційні регіони. Вони пережили війну не так давно і пам’ятають це. І там зовнішній спокій тримається на, будемо чесними, деспотичній силі й дотаціях. Хоча пам’ять у цих людей, які зараз мовчать, набагато краща, ніж у «скрепных русских россиян». Я думаю, що на Кавказі страх зараз сильніший за пам’ять. Але пам’ять у народів Кавказу є. І коли вони відчують, що можна щось робити, то швидко дістануть те, що пам’ятають.

На «Freedom. Кавказ» завжди хороші перегляди набирають матеріали про їхніх національних героїв ще від часів царської Російської імперії і до Джохара Дудаєва, про якісь історичні артефакти, про примусову асиміляцію корінних народів, про російський шовінізм, про кадировщину. Нещодавно був стрим Асет Сабб (міністерки закордонних справ Чеченської Республіки Ічкерія — «ДМ») про те, як Росія прибирає рідну мову зі шкільної програми та посилює русифікацію. Його подивилися майже півтора мільйона разів. Тож бачимо досить стрімкий розвиток цих майданчиків.

І головне, що саме на «Freedom. Кавказ» ми не говоримо за них — ми даємо майданчик їхнім спікерам, щоб вони говорили. Мені здається, це важливо для України також — давати медійні можливості для голосу корінних народів Росії. Бо до цих спікерів інший рівень довіри. Ми це адмініструємо, у нас є спікери, ми знаходимо людей, придумуємо, наприклад, через які теми стукатися. От зараз робимо цикл про історичну зброю кавказців. Ми знайшли експерта, чеченця, який дуже добре знається на цьому. І він розповідає про зброю і через неї доносить історію. Тобто ми шукаємо різні лазівки, за що ще зачепити. Але підкреслю: це не українці розповідають.

— І з точки зору безпеки це не ті люди, які зараз там живуть?

— Ні.

— Говорячи про культурну колонізацію чи деколонізацію, про національних героїв, про повернення історичної пам’яті: в Україні теж зараз усе це дуже на часі. Були в нас дискусії про пам’ятник Булгакову. Ви підтримували його демонтаж?

— Я не вважаю, що це пам’ятник. Це садово-паркова скульптура, яка поїхала до нащадків скульптора, який її зробив. Її не знищили, як та ж Росія нищить наші пам’ятники й наші книжки. Її прибрали з громадського простору — для мене це правильно. Навіть якби у Булгакова не було такого ставлення до України й українців, то глорифікувати сьогодні в Україні російських імперців неправильно. Так, Булгаков абсолютно людина свого часу. Чесно, я ж не знаю, яка б я була, якби я була дочкою цензора Російської імперії, цілком російськоімперської людини, яка народилась у Києві.

Але я живу зараз. Ніхто ж нікому у нас не забороняє тримати вдома твори Булгакова чи читати їх. Колись я Булгакова читала. Зараз я не дуже розумію, що може мене спонукати, наприклад, перечитати «Білу гвардію». Мабуть, нічого.

— Чи є у вас контент, спрямований на жителів окупованих територій чи який розказує про них?

— Зараз фокусно — ні. Ми вважаємо, я особисто вважаю, що це територія України, а люди, які там живуть — наші громадяни. Якщо вони можуть там якось отримати контент іномовлення, то вони й інші українські медіа можуть споживати.

Який конкретно контент про життя людей на окупованих територіях можуть зняти люди, які там не перебувають? Про те, що там відбувається? Люди, які там живуть, знають про те, що відбувається в Генічеську чи в Маріуполі, бо вони ходять цими вулицями. Ми ж зараз де-факто не маємо доступу на окуповані території. Ну, крім того, що в багатьох — і в мене теж — є знайомі, які там залишилися. Але це дуже сенситивна робота.

Я не кажу, що не потрібно фокусно працювати для українців в окупації, але мені здається, що зараз це має бути роботою іншої інституції. Можливо, Суспільного мовника. Має бути окрема редакція, щоб це не була якась разова акція, спорадичний контент, а тривала інституційна робота. От як, приміром, працює «Східний варіант».

Хоча я розумію, наскільки це важко. Коли ми починали в 2020 році, коли «Дім» був ще «Дом», ми туди прицільно мовили з супутника, у нас були передавачі біля лінії зіткнення, з інтернетом не було таких обмежень. І все ж нам дорікали, що мало переглядів. Але ми реально потрапляли до цієї аудиторії. У нас був фокусний контент, ми отримували фідбек. За аналітикою ютубу ми бачили, що нас дивиться Донецьк, Луганськ, міста на лінії зіткнення. Але і тоді вже було дуже важко там працювати, а зараз я навіть не можу порівнювати.

Тим більше, я розумію, що ми на Freedom продукуємо дуже багато контенту, який 100% корисний людям на окупованих територіях. Бо там, мені здається, надзвичайна російська пропаганда і бетонування, щоб знищити все українське. Вони там ще більше стараються, ніж у самій Росії. І є наші новини, що Росія не наступає по всіх фронтах, усупереч тому, що розповідає Путін. І що коли палає в Москві чи Петербурзі, то це не якісь незначні уламки. Ні, ми вам покажемо, що це не були уламки. Бо ось ви бачите: конкретно дрон летить і конкретно потрапляє куди слід. Чи це не контент для людей з окупованих територій? З іншого боку, складна тема — інформація від «Хочу жить». Хіба це теж не контент для людей, які живуть на окупованих територіях?

— Я не тягну старі дискусії в нашу розмову. Зараз відчувається, що змінилося ставлення в професійній спільноті до Freedom, що проєкт відбувся. Мені здається, вам теж уже не доводиться так сильно захищатися.

— Так сильно — ні, але ще досі лунають запитання, навіщо Україні канал російською мовою. Їх не ставлять прямо в очі, хоча я б готова була подискутувати і відповісти прямо. Але є люди, які трохи підступно говорять це за нашою спиною, та світ тісний, а медійна спільнота й поготів — і нам це потім швидко переповідають.

Це ж наче розумні люди. У нас війна з Росією, яка говорить російською мовою і вважає, що Росія закінчується там, де закінчується російська мова. І яка всю територію Радянського Союзу підсадила на цю мову й досі намагається цією мовою розмовляти і з пострадянським простором, і з російськомовними аудиторіями в інших країнах світу й доносити туди, а не лише в самій Росії, свої наративи. І от кажуть, що Україна, яка наразі захищається і намагається вижити у війні з Росією, не повинна робити контент російською мовою. Так тоді ж буде лише контент, зроблений різними сортами «русскіх», і там не буде нічого проукраїнського, повірте. Тому я навіть не знаю, що ще треба відповісти і пояснити людям, які ставлять такі дивні запитання.

Панель на Kyiv Stratcom Forum «Когнітивний меч: стратегії активної оборони в когнітивному просторі агресора» була дуже показовою: наскільки важливо всіма можливими інструментами працювати там. Я дуже вдячна Ігорю Солов’ю за запрошення взяти в ній участь. Знаєте, там ні в кого не виникало запитань, навіщо українській державі іномовлення, зокрема російською. Було розуміння, що Freedom дає нам присутність усередині інформаційного простору країни-агресора. Було відчуття, що треба це посилювати. Головне, щоб ресурс був.

— Чому я запитала про окуповані території: очевидно, далі в нас буде більше ударів по території Росії, зокрема по окупованих територіях, буде більше жертв із боку цивільного населення там. Можливо, у вас є якісь редакційні стандарти, як ви будете говорити про наших співгромадян, які там постраждають?

— Зараз спеціально таких стандартів немає. Ми такі новини подаємо за офіційними українськими джерелами, за повідомленнями Президента, Сил оборони. Якщо робимо акценти, то на ураженні воєнних об’єктів чи логістики ворога. В іншому дотримуємося думки, що провина за жертв війни лежить на агресорі, тобто на Росії. Звичайно, Росія буде намагатися такі жертви використовувати, але вона і зараз це робить. Єдине, в чому я впевнена: ми не можемо дозволяти собі маніпуляції.

— Перед нашою зустріччю я перечитала наше інтерв’ю дворічної давнини. Нагадаю, про що ми там говорили: зокрема, я вас запитувала, чи можна підготуватися до блокування YouTube — мені здавалося, що це буде дуже серйозною проблемою. І ми тоді дуже мало уваги присвятили штучному інтелекту, бо він не був ще настільки розвинений: ми говорили про нього тільки в контексті того, що це інструмент для перекладу контенту. Говорили про конкурс на виробництво серіалів, яким ви тоді опікувалися.

За ці два роки сталося багато всього. Навіть у вашу будівлю були прильоти. Як ви думаєте, ви були побічною ціллю чи основною? Як ви це переживали?

— Спочатку вмикається серце, і ти розумієш, що це ми. Потім думаєш: а може, і не ми. Потім ти згадуєш, наскільки взагалі глобально наші сусіди божевільні, і розумієш, що ціллю є просто будь-хто. Просто руйнування, просто кров, просто страх. Потім у якихось російських помийках Маргариту Симоньян починають вітати з днем народження тим, що зупинили Freedom, і додавати фото й відео наших руйнувань. Бо у неї день народження 6 квітня, це саме той день, коли по нас дуже сильно прилетіло. А скільки на нас кібератак сиплеться, погроз різних.

Коли стріляють по Запоріжжю, Дніпру, Харкову, Херсону, Києву та влучають по різних редакціях, от по філії Суспільного було сильне влучання, не можна ж точно сказати, що саме вони були цілями. Але, з іншого боку, ми з вами точно розуміємо, що медіа і журналісти в Україні стовідсотково не дають Росії спокою та можуть бути її свідомою ціллю. Тому, власне, і ПАРЄ і ОБСЄ це так сприйняли й засудили.

— Чи не було у вас бажання переїхати?

— Ми й переїхали саме з тих приміщень, що були зруйновані, це не тут, де ми зараз із вами говоримо. Але справа не в бажанні, а в можливостях. Розумієте, дуже важко переїжджати, коли ти державне підприємство і коли ти медіа з цілодобовим мовленням, яке потребує складної інфраструктури.

Була історія саме з цим офісним приміщенням, де ми зараз. Це інше приміщення, ніж було те старе, де ми були у 2020 році. Тоді вже було зрозуміло, що потрібно розширюватися. Там була дуже маленька студія, не було нормальної АСБ. У нас був новий пульт, який не влазив у ту АСБ. Він два роки лежав, і ми не знали, що з ним робити, бо його купили ще в 2019 році.

Так от, ми прийшли сюди, де ми зараз. Це приватна комерційна компанія. Вони нам кажуть свої умови оренди, які ми не можемо виконати. Скажімо, ми не можемо підписати тривалий договір, бо у нас тільки по року. Ми не можемо дати передоплату за три місяці, бо у нас узагалі передоплата не передбачена. Потім якась ще застава, і ти розумієш, що для держпідприємства це без варіантів. Почався ковід, у них тут усе порожнє стояло, але вони на поступки теж не йшли, сказали: хай краще стоїть порожнє.

Тоді ми розпорошилися по місту. Потім, коли сталися прильоти, ми знов прийшли (щоб орендувати приміщення). Тут змінився менеджмент і ми домовилися на тих умовах, на яких може діяти державне підприємство. Бо вони зрозуміли, що ми готові вкладатися, бо перенести телевізійну інфраструктуру — це дорого. Ми просто так не встанемо і не вийдемо. Ми сюди зайшли через чотири роки, і тут нікого не було ці чотири роки.

Тобто зрештою так, ми переїхали в більш захищене місце, з глибоким сховищем і цокольним поверхом. Не будемо точно деталізувати, де це. Ми не будемо свідомо ризикувати життям людей: якщо тривога, є небезпека, летить шахед, люди повинні мати де сховатися.

Ще у нас є невелика резервна студія в іншому місці. Ми її все одно тримаємо. Власне, завдяки їй ми ані на секунду не переривалися в ефірах. Я не скажу, що ми були готові до двох таких сильних прильотів, але все ж підстраховка була. Ніхто не знає, як тут посивів наш технічний директор і відділ планування ефіру. Але для глядача не повинно бути ніяких швів.

— Можна вже сказати, що ви відбудувалися повністю?

— Збудувалися заново, я б сказала, бо це інші площі тепер. Студію Freedom відбудували. Студії «Ранку вдома» й інших проєктів «Дому» перенесли з іншої локації. З травня «Ранок вдома» повернувся в прямі ефіри. Це мало відбутися раніше, але стались обстріли і відбудова. Якщо пройтися коридорами, то ще видно ознаку ремонту — все працює і в процесі дороблюється.

Є виклики, які стаються раптово, а є такі, з якими ти працюєш постійно. Приміром, у нас уже досить зношене морально і фізично обладнання. А нам кажуть: ви ж нещодавно його закуповували. Це нещодавно було в 2021 році. Ми зараз у 2026-му. У нас обсяги виробництва і мовлення виросли непорівнювано. У нас уже сервери не витримують. Технології рухаються швидше, ніж здається тим, хто стежить за нашими закупівлями, і нам потрібно змінювати вже камери, чи світло нове потрібно, чи ще щось. І так постійно, бо МПІУ — це до всього велике виробництво.

Тому глобально ми відбудувалися, але є нові виклики: як зберігати якість, як розширюватися, як залучати потрібні кадри. І фінансування дуже не вистачає.

Я бачу, як журналісти знімають на місцях прильотів, і люди, які потрапили під обстріл, сміються. «Я прокинулася, а воно все полетіло на мене. Дивлюся, а квартири нема», — і людина сміється. Зараз я так про гроші вже нервово сміюся. Бо насправді МПІУ кілька років поспіль живе без бюджету розвитку. В паспортах наших бюджетних програм це можна легко побачити. Якщо відкинути «Єдині новини», на які через бюджет МПІУ йде фінансування, то власне на саме МПІУ три роки буде та сама сума у гривнях. Зараз триває бюджетний процес, і іномовленню поки що особливо нічого не планують збільшити. Ціни зросли, є платежі у валюті, курс змінився, виробництво розширилось, а бюджет наш завмер.

— Скільки збитків завдали обстріли?

— Більш як 30 мільйонів гривень. Але які це збитки: техніка, виробничі потужності, авто, побиті монітори, екрани, столи, шафи. У серверну в нас прилетіло, але частину техніки вдалося зберегти. Збитки зруйнованого приміщення — це не наші збитки, а власників. Іноді здається, що коли ти приміщення орендуєш, то це трошки краще, ніж коли воно було б твоє. Тоді б збитки були набагато більшими.

І потім, у нас була маленька студія, але з неї можна було виходити в ефір, а потім її розбили. І нам довелося будувати нову студію. Вийшов такий примусовий розвиток через збиток.

— У мене зараз теж буде питання про розвиток. Коли я його собі придумувала в голові, то думала, чи можна обрати якесь інше слово. Якщо думати про планування, наприклад, на найближчі три роки: особисто я вважаю, що найбільший ймовірний сценарій протягом трьох років — продовження дуже інтенсивних військових дій. Яким ви бачите задачі вашої компанії і вектори розвитку у зв’язку з цим?

— По-перше, розвивати і зміцнювати те, що робимо зараз. Це і Freedom, про який я вже так багато сказала. І «Дім» — ми за ці два роки помітно розвинули його міжнародне покриття. Це те, над чим ми почали активно працювати з 2024 року, бо раніше були обмеження деякого контенту на трансляцію за кордон. Але зараз весь контент на «Домі» український із правами на світ. «Дім» через супутник тепер можна дивитися по всій Європі в кабельних мережах, удома, в готелях. Тобто функцію мовлення для українців за кордоном він виконує. І ми будемо розвивати наше покриття далі. З контентом «Дому» ми також запустили два FAST-канали. Хочемо зміцнити його контентно, але потрібні кошти.

Ми брали участь у «Тисячовесні». Подавали кілька заявок, але виграв лише один проєкт — документальний цикл про українців у Другій світовій війні, які брали участь у європейських рухах опору. В багатьох таких випадках Росія привласнила собі і їхні подвиги, і їхню ідентичність, і навіть їхні могили. Спочатку це мав бути один документальний фільм. Ми його вже зняли. У вересні буде спеціальний показ, ми вас обов’язково запросимо. Але під час зйомок ми побачили, яка там глиба цього матеріалу. Не лише у Франції чи Італії, а по всій Європі. І це дуже важлива тема і для нашої ідентичності, і для того, як Україну сприймають наші союзники. Бо історія про те, хто звільняв Європу від нацизму, досі важлива і впливає на європейську політику. Росія всіма силами і ресурсами підживлює міф лише про росіян, але ж там були й українці, були інші. І нам важливо, щоб наші співвітчизники були знані саме як українці, а не як росіяни.

Власними силами зараз розвиваємо документалістику, есеїстику. До Дня Незалежності зняли фільм «Створено в Україні», там кілька історій про сучасників, які своїми розробками, своїми винаходами просто зараз змінюють світ. Це і про винаходи на полі бою, і про медицину, і про технології. Тобто не те, що було давно і що вже вписано в підручники, а діяльність людей, які зараз тут в Україні живуть і працюють. Про документалку про відбудову Карабаху я вже казала. Ще кілька інших документальних фільмів маємо до кінця року завершити. Пізніше про них розкажемо.

На «Домі» ми ведемо кілька лінійок із важливим, значимим, але дуже чутливим контентом — «Коли вже вдома», «Я не забуду», «Тревел нашого часу», інші будемо планувати. Це історії тих, хто повернувся з полону, і що з ними відбувається після того, як перша зустріч минула. Це про реабілітацію, про спільне переживання втрат військовими і цивільними, про волонтерство, взаємну підтримку.

Будемо далі розвивати екосистему наших цифрових платформ. Ми вже відчутно масштабували наші мовні лінійки. Зараз у іномовлення є контент дванадцятьма мовами: англійською, арабською, іспанською, німецькою, польською, португальською, російською, турецькою, угорською, українською, французькою. Почали тестувати японський ютуб-канал UATV日本語, бо побачили, що є істотні перегляди на наших англомовних каналах UATV.English та The Gaze, де Японія почала потрапляти в п’ятірку і навіть у трійку країн за переглядами. У липні на UATV.English з 14 млн переглядів за місяць майже мільйон був із Японії. Але це поки тест, бо питання кадрів для таких медіа дуже гостре. Непросто знайти тут японця, який би ще й був в адженді того, що японському суспільству важливо почути від України.

Власне, на всіх іншомовних майданчиках кадри — це великий виклик, бо хочеться залучати нейтивів, а не просто адаптувати контент на кілька мов за допомогою ШІ. Другий виклик — це експерти і спікери для цих каналів. Ті, хто знає специфіку, наприклад, арабського світу і виглядає для нього авторитетно. Чи тієї ж Бразилії. Бо у нас канал UATV.Português не просто португальською, він португальською бразильською. І там 75% переглядів із Бразилії — ми саме цю країну визначали цільовою, коли запускали канал.

Далі ми плануємо заходити на нові території тими мовами, якими Україна ще ніколи не розмовляла. Маємо надію і, певно, спробуємо і китайську, бо китайці живуть не тільки в Китаї за стіною свого суверенного інтернету, вони є амбасадорами Китаю в світі. До них теж можна достукатися. Звісно, можна і англійську мову використовувати, але вважаю, що їхньою рідною мовою все ж краще.

Далі щодо розвитку. Це різні точки входу навіть для нашого контенту, щоб аудиторії було максимально зручно і легко нас знайти. Про застосунок Freedom я вже казала. Зараз робимо застосунок UATV, в якому можна обрати контент п’ятьма мовами. Ви обираєте мову і можете дивитися проєкти, або окремо такі собі FAST-канали. Там можуть повторюватися, наприклад, якісь документальні проєкти, які не втрачають актуальності. І кожного дня туди будуть додаватися новини.

Ми все ще хочемо запустити FM-радіо Freedom. Я вже навіть не пам’ятаю, скільки листів написали про те, що готові до цього запуску. Ми писали і в Нацраду, і в УДЦР, і в РНБО прорахунки, що коли б ми мовили, наприклад, на прикордонній території Білорусі та на Придністров’я, то скільки там потенційно людей, як вони споживають радіо, скільки в них там машин, в машинах є приймачі, і що це не буде дуже дорого, і в нас багато контенту, який можна слухати. У нас є можливість зібрати такі плейлисти, щоб це була дійсно радійна історія. Наразі маємо дуже багато листів у відповідь, але конкретики не маємо. Хоча я переконана, що FM-радіо Freedom саме для Білорусі та Придністров’я — це потрібна історія. Ми ще будемо намагатися добити це питання.

Потім є FAST-канали, які ми запустили в ютубі поки що англійською, арабською та іспанською на UATV. Вони там крутяться цілодобово. До речі, багато говорили про «убите» англійське іномовлення. Ось воно. На тому ж таки UATV.English вже 735 тис. підписників і 455 млн переглядів. І тут у нас свої ведучі, оригінальний контент. Міжнародна аудиторія — 96%. Тобто все працює.

Але масштабування і розвиток — це кошти і кадри. Звісно, ШІ нам у допомогу. Це інструмент, який в часи хронічного недофінансування дуже виручає. Але він не може бути постійним — це не для розвитку, це для підтримання штанів.

Тобто ми б хотіли зміцнювати мовні лінійки оригінальним контентом. У нас є проєкти, які робляться суто для іспанської, чи для португальської, чи для угорської мови, і які не адаптуються для інших майданчиків. Добре було б, щоб таких проєктів ставало більше.

Хоча є контент, який добре дивляться на різних майданчиках. І це не лише новини. На Freedom уже давно виходить програма «Спеціальний репортаж». Там деконструкція якихось російських фейків чи міфів, розслідування, кожен випуск — окрема тема. Є про російський фашизм, про українських жінок у полоні, про викрадених українських дітей, про месенджер «Макс». Ми почали його перекладати, і він дуже гарно зайшов аудиторіям англійською та іспанською мовами. Є епізоди, які англійською зібрали навіть більше, ніж російською.

Укрінформ відкрив сайт арабською мовою. А в нас уже давно є арабський ютуб і арабський фейсбук.

Тобто ми точно розуміємо, що в умовах цієї тривалої війни потрібно рухатися не тільки в бік Росії, яку ми завжди будемо змушені тримати в фокусі, і не тільки в бік наших друзів, партнерів, західних демократій. А ще і в бік країн, які прийнято називати Глобальним Півднем. І там все не таке, може, чорно-біле. Росія там присутня дуже сильно, але треба шукати туди підходи.

І ще ми хочемо посилити напрям дистрибуції нашого контенту. На початку літа мої колеги їздили на телеринок NEM у Дубровнику. У нас там був стенд іномовлення. І результати певні є. Тобто наша задача — максимально поширювати свій контент. І ось тут, мені здається, що ми єдині, хто не вважає нікого собі конкурентом. Для нас задача — посіяти контент. Щоб якомога більше людей його побачило.

Головне — не просто комусь підняти перегляди чи виростити чийсь канал. Це ні. Звісно, каналу, на якому тисяча підписників, ми нічого не даємо. Ми просимо аналітику, якщо у вас, наприклад, щось іспанською, ви нам показуєте, що у вас іспаномовна аудиторія по різних країнах хоча б 50—60%, то без питань. Беріть. Якщо це не новини, то буде ембарго, якийсь час, щоб ми зібрали свої перегляди.

— Знаєте, як я дізналася, що існує ваш аватар? Не з пресрелізу. Я підписана на канали вашої компанії в соціальних мережах. І раптом побачила ваше обличчя, яке читає новину. Зрозуміла, що директорка телеканалу не робить це сама вживу, і так здогадалася, що це аватар.

— Спочатку це все-таки потрібно було зробити вживу разів зо п’ять по дві години для того, щоб зафільмувати різний одяг, різні образи.

Я розповім, звідки це взялося. Спочатку ми це робили з колегами, які працюють на проєктах. Ти сама ведуча і ти ж — редакторка. Є день, коли ти сама виходиш у студію, а під час іншого випуску студія зайнята, бо вона в нас одна і для англійців, і для іспанців, і для решти. І ти вже не їдеш у студію, коли там тіснява, а готуєш матеріали як редакторка для аватара і сама це контролюєш. Усе це було врегульовано документами, згодою.

У нас так працювала молода дівчина, ще студентка. І її викладач в університеті сказав їй, що колись може статися так, що її аватар через нейромережі вирветься і буде від її імені щось робити. Я не знаю, що він мав на увазі. Але дівчина реально злякалась і відкликала свій дозвіл. У нас тоді навіть вихід випуску перенесли.

І я зрозуміла, що не буду пояснювати комусь, що ми живемо в прозорому цифровому світі, де кожен уже залишив такий цифровий слід, що якщо комусь буде потрібно зробити чийсь аватар і «вирватися через нейромережі», то це взагалі не проблема. І розуміючи і брак кадрів, і цей людський чинник «тут дозволяю, тут не дозволяю», я сказала: добре, це можу бути я. Тим більше, я думаю, що мені можна довіряти, мені вже достатньо років, є досвід, тобто до мене може бути навіть більша довіра аудиторії.

У нас є положення про використання штучного інтелекту, всі люди, які в цьому задіяні, підписали документи, всі наші положення, їх можна прочитати на сайті. І той агент так працює, що ти постійно повинен підтверджувати використання свого аватара. Тобто раз на місяць до мене заходить людина і запитує, чи я підтверджую. Я кажу, що так, дозвіл надаю.

— Скільки у вас зараз аватарів на телеканалі? Скільки людей пожертвували свої зображення?

— Мій, Геннадія Куркіна, це ведучий UATV.English і Freedom, і ще однієї колеги, яка відповідає за майданчики UATV. Це ті випадки, де аватар використовується повністю, коли людини фізично немає в студії.

Але в нас зараз за допомогою ШІ робиться багато контенту, який знято з реальними ведучими у студії російською чи англійською мовами, а потім ми цей контент, переважно новини, адаптуємо іншими мовами. І тут за допомогою ШІ ми змінюємо ліпсинк, тобто глядач не бачить, що ведуча говорила це англійською, він відразу бачить рух губ угорською чи французькою.

— Отже, штучний інтелект зараз чудово допомагає вам з перекладами та створенням цих аватарів. Де ще він зараз добре справляється у вашій роботі?

— Восени на «Домі» буде цілком новий проєкт «Інфлюенсери минулого», це такий історичний квест. Ведучий — реальний учитель історії, дуже крутий. Учасники — різні відомі люди. І от вони по різних локаціях, пов’язаних з історичним персонажем, проходять квест. Я дивилася пілот, він про Софію Яблонську, відому мандрівницю, або, як зараз кажуть, тревел-блогерку. І там світ Софії Яблонської передано і реконструйовано штучним інтелектом.

Використовуємо ШІ для розшифровок текстів, для підготовки презентацій.

Ще про переклад додам. У нас же не просто автоматичний переклад. У нас усе одно над кожною адаптацією працює команда редакторів. Ми дивимося, які випуски, о котрій годині, якими мовами перекладати. Тобто це не так що кнопку натиснув і воно само працює. Додатково студія потрібна, зеленка, світло, оператор, монтажери.

За браку коштів так можна протриматися, але якщо ми говоримо про розвиток і гучніший голос, то, звісно, без живих людей, носіїв мови і додаткових коштів на проєкти це буде дуже складно.

— Може, є якась ще сфера застосування ШІ, до якої ви зараз придивляєтеся? Пам’ятаєте, були новини про 24 канал, де через бажання менеджменту дуже широко запровадити ШІ виник бунт редакційної команди?

— Технології так змінюються, що я не знаю, може, завтра буде ще якась нова сфера. Зараз основне те, що я назвала. І ще ремарка: ми не створюємо ШІ-контент, ми використовуємо допоміжні програми для роботи з контентом, створеним і верифікованим людьми, нашими співробітниками. Бо ми державне медіа, і ми несемо велику відповідальність за те, що ми транслюємо чи публікуємо.

24 канал — це приватна історія, вони, напевно, з бізнес-міркувань можуть дозволити собі таку оптимізацію, зменшення витрат і поставити на потік наповнення стрічки новин ШІ. Але якщо буде помилка? Хто це верифікує? Я не знаю їхні процеси зсередини і не буду це коментувати. Може, 24 канал і не так сильно втратить репутаційно, якщо будуть помилки. У всіх вони бувають. Але якщо помилка буде у іномовлення — нам шакалячий експрес гарантовано.

У нас фінансування з держбюджету. Так, воно недостатнє, але стабільне і ми точно можемо собі дозволити, щоб над контентом працювали реальні люди, які несуть за свою роботу відповідальність. Статус державного мовника — це не привілей, це дуже багато відповідальності. Бо, приміром, у тих же країнах Глобального Півдня, на Близькому Сході, з одного боку, додатково довіряють нашій інформації, а з іншого те, що виходить в ефірі державного мовника, сприймається як офіційна позиція держави.

Тому при всій повазі та при всій вдячності ШІ за багато речей, які він робить простішими і легшими, там, де ще можна його не застосовувати, краще його не застосовувати.

— Ви вже згадали, що один із ваших проєктів переміг на «Тисячовесні». Взагалі, я розумію, що ви були у взутті того, хто організовував такий великий конкурс (у 2023 році ДП МПІУ проводило мистецький конкурс на виробництво серіалів і фільмів сучасної тематики). Розкажіть, будь ласка, що ще ви подавали і на яких умовах?

— Ми подали кілька документальних проєктів, документальних циклів, короткометражку і ще кілька програм. Був проєкт про трансформацію Музею Другої світової війни в контексті ширшої трансформації історичної пам’яті українців, яку ми зараз переживаємо. Був дуже, як на мене, сильний проєкт «Хліб» від команди «Freedom. Кавказ». Він про те, як чеченці допомагали українцям і рятували під час Голодомору. Він, на жаль, не пройшов. Були заявки про більш сучасні події. Одна — «Сіра зона» — була в диджитальний кластер («Аудіовізуальні шоу та відеоролики для соціальних мереж» — «ДМ»). Це токшоу для міжнародної аудиторії про те, як часто через слова, через підміну понять розмивається реальність: не «війна», а «конфлікт», не «окупація», а «спірні території». Вона теж не пройшла, але колеги кажуть, що було багато сильних заявок. Усі не могли пройти.

— Ви не подавали художні фільми чи серіали?

— Ні. Причина фінансова. Ми не дебютанти, тому за умовами могли подаватися лише на співфінансування і частину своїх грошей теж повинні були б використати, а їх у нас небагато. У частині ігрових проєктів 50% співфінансування і дорожче виробництво, а в документалках в деяких вийшло 20%, а в деяких — 50%. Але 50% власних коштів на документалку — це не така страшна сума, як половина від вартості навіть 4-серійного ігрового серіалу.

— Чи створює для вас проблему те, що організатори «Тисячовесни» хочуть повністю залишати в себе права?

— Ми розбиралися, і я так і не зрозуміла. Якщо, наприклад, мова про фінансування 50 на 50, то в нашому випадку це фактично держава і держава. Ми з командою проговорили, як це можна зробити, щоб усе було правильно. Взагалі не подаватися — дивно. Ми маємо дуже багато і амбіцій, і ідей. Та у нас очевидно не вистачає коштів. Але, щоб ви розуміли, у нас навіть на отримані таким чином гроші все одно будуть ще тендери.

— Відчуваєте полегшення, що вже не мусите організовувати мистецький конкурс?

— Я вам скажу чесно: я готова й досі. По нашому конкурсу були дуже хороші результати. Було витрачено 308 мільйонів гривень. Ми не затягували нічого на два, на три роки, як ви пам’ятаєте. Тобто в цьому році дали гроші, а протягом наступного все вийшло в ефірах, не лише у нас, а передусім на загальнонаціональних каналах, і потім у нас. Бо власне ідея була, щоб зняти швидко художній контент українською мовою для широкої аудиторії. Щоб у цих реаліях війни було що показувати і викладати на ютуб, де в 2023 році в трендах в Україні «Інтерни» вилазили на перші місця. Ці серіали добре подивилися, ми писали, що за перший рік було більш як 300 мільйонів переглядів на ютубі і ТБ. І зараз цей контент далі дивляться. Тобто це хороша бібліотека, і вона належить державі в особі іномовлення.

Але там був і контент, який має хорошу історію фестивалів і спецпоказів. Той же «Сімейний альбом», «Солдатик», «Ярослав Мудрий». У Раді Європи були покази, в Європарламенті. Спільноти українців, наші посольства в різних країнах — від Китаю до ПАР, Латинської Америки і навіть Нової Зеландії, я вже не кажу про Європу — робили різні спецпокази і продовжують робити. Тобто цей контент і представницьку функцію теж виконує.

Тому я готова і зараз.

— Я хочу вас розпитати про ваше місце в системі стратегічних комунікацій. Пам’ятаєте історію з приїздом до України Світлани Тихановської? На цьому прикладі було дуже чітко видно зміну державної політики. Вона багато років хотіла приїхати в Україну. Ми її не запрошували. Потім ми її запросили. Тобто щось змінилося. У вас було розуміння ситуації, куди наша держава йшла в цьому випадку, розуміння наративів, які можна використовувати? Чи ви дізнавалися про все, як решта медіа, з заяв?

— Можете вірити, можете не вірити [дізнаємося з заяв]. Приїзд Тихановської ми висвітлювали, бо ми розуміли, що вона не сама приїхала, її запросили. Ми бачили, які в неї зустрічі, який статус. І ми про це інформували. Але Тихановська — це й наша тема для Freedom, бо все, що працює на деконструкцію Росії та її сателітів — наша основна задача. Тому ми обговорюємо цей візит з експертами, робимо аналітику. Така рутинна робота медіа, згідно з програмною концепцією. Тихановську в нас добре подивилися і з Білорусі, і з Москви, і з країн Балтії.

Відповідаючи на ваше запитання більш загально: у нас дійсно багато аналітичних центрів при різних міністерствах. Той же Центр протидії дезінформації, ми з ними співпрацюємо. Ми отримуємо якісь аналітичні записки, які багатьом надсилають, вони можуть задавати загальний вектор. А далі вже робота журналістів. В чаті ОП ми є, як і всі решта. Нічого окремого, особливого.

— З наративом деконструкції відбувається так само? Ви читаєте аналітичні записки, ходите на певну кількість нарад, але далі все робите на власний розсуд?

— На власний розсуд. Є шеф-редактор, у нього є підлеглі, всі вони фахові журналісти. Ми ж розуміємо, що є якісь глобальні теми, які працюють на ту ж саму деконструкцію, а є такі, які раптом з’являються: давайте будемо їх хитати. Останнє точно нецікаво. Бо все ж не забуваємо: наша головна аудиторія — це іноземці. В міжнародному медіаполі достатньо акторів, які хочуть похитати імідж України. Їм ми допомагати не будемо.

— Якщо відбуваються конфлікти між Україною і якоюсь іншою державою, маю на увазі не Росію, а Угорщину, Польщу, то ви в своїй редакційній політиці стоїте на позиції підтримки вищого політичного керівництва України? Чи на позиції глядача і того, що там живуть наші люди і, може, треба згладжувати конфлікти?

— Я не думаю, що якщо Україна буде все замовчувати, щоб когось не образити, то вона зробить цим краще своїм громадянам за кордоном. Бо беззуба Україна своїх людей не захистить. Тобто я не вважаю, що ми як медіа маємо згладжувати конфлікт, якщо він уже палає. Тим більше, ми ж розуміємо конкретно польський випадок, він дуже занурений у внутрішню ситуацію в польському політикумі. Саме там у нього є свої інтересанти, і вони його качатимуть. Але й додатково підкидати дрова у вогонь ми теж не будемо.

Тому я б сказала, що ми саме в таких випадках дотримуємося принципу «єдиного голосу», про який, до речі, йдеться і в комунікаційній стратегії МЗС. Тобто ми висвітлюємо офіційну позицію держави, вона може бути виражена в заявах Президента, відповідних міністрів, інших посадовців, і довкола цієї офіційної позиції ми вже будуємо експертизу чи аналітику.

— Я намагаюся уникати кліше, але це правда, що у вас більша відповідальність. Бо саме через те, що ви державний мовник, кожен може за бажання прикрутити, чому він щось сказав.

— Тому ми не підвищуємо тут тон і градус, особливо з партнерами і з тими, хто не виступає відверто проти України. Але й не мовчимо.

Фото: ДП «МПІУ»