До, під час і після війни. Сенсації Одеського міжнародного кінофестивалю

Криза, спричинена повномасштабним вторгненням, не оминула фестиваль. Через постійні обстріли Одеси ось три роки ОМКФ проходить у Києві. Торік у кінотеатрах «Жовтень» та «Оскар» показали 16 позаконкурсних програм, цього року — 10; у 2025-му загальне число фільмів 113, нині — понад 80. Було обмаль картин-призерів великих міжнародних кінофорумів. З другого боку, саме у 17-му ОМКФ взяла участь рекордна кількість українських стрічок національного або копродукційного виробництва, навіть у секціях «Спеціальні покази», «Гала-премʼєри» та «Фестиваль фестивалів», де раніше панували іноземні режисери.

І це призвело до свого року сенсації.

Гран-прі фестивалю здобув фільм «To Die To Live» (режисерка Юлія Гонтарук, Україна — Латвія — Словаччина), профінансований українським Держкіно і закордонними фондами. Лавреата визначали за результатами глядацького голосування серед фільмів і Національного, і Міжнародного конкурсів. Так само «To Die To Live» переміг у номінації «Найкращий український документальний повнометражний фільм». Юлії вручили дві статуетки «Золотий Дюк» і дві грошові премії сумарним розміром 150 тисяч гривень.

Другий тріумфатор вечора новий фільм Валентина Васяновича «За Перемогу!» (Україна — Литва): «Золотий Дюк» у номінації «Найкращий український ігровий повнометражний фільм», спеціальна відзнака від Megogo, приз Журі Міжнародної федерації кінопреси FIPRESCI — це все на додачу до першої в історії української кінематографії перемоги в конкурсній програмі Platform торішнього Міжнародного кінофестивалю в Торонто (TIFF).

Спеціальний диплом журі Національного конкурсу дістала неігрова стрічка «Гірник» (режисер Микола Бут, Україна).

Перемоги в міжнародному конкурсі дісталися камерним драмам: «Розкажіть усім» (реж. Аллі Хаапасало, Фінляндія) — «Найкращий повнометражний фільм» і «Брат» (реж. Мацей Собєщанський, Польща — Чехія) — спецвідзнака журі.

Власне, усі три українські призери тематично так чи інак повʼязані з війною. Але цікаво те, як їхні сюжети розташовані на часовій шкалі конфлікту.

«To die to live», назву якого можна перекласти як «Вмерти, аби жити», у ранній версії кінчався тим, що його головні герої (за якими режисерка стежила з 2015 року) після бойових дій на сході України у складі «Азова» поверталися додому.

У центрі оповіді троє українських воїнів: Сергій «Шахта», Олексій «Танцор» і Андрій «Поттер», а старт їхніх історій — наступальна операція «Азова» під Широкіним у 2015-му. Гонтарук показує їх і в окопі, і в умовно мирному житті, і знову на полі бою. Однак це не просто фіксація біографій: режисерці вдається показати розвиток характерів.

Наприклад, Сергієва настільна книга — «Приховане в листі», ключовий трактат самурайського кодексу Бусідо з відповідними настановами: «Не треба чекати весь час смерті. Вважай, що ти вже мертвий». Танцор працює з дітьми в таборі скаутів і справді-таки танцює. А ще бʼється за справедливість у тилу: затримує правопорушника прямо в центрі Києва, ставить на місце знахабнілого водія маршрутки, який відмовляється везти учасника бойових дій. Поттер ганяє на скейтборді, вічно щось майструє. Для кожного з трьох тривале цивільне життя стає чи не більшим випробуванням, аніж фронт. Поновлення бойових дій, парадоксально, допомагає їм досягти бодай якоїсь внутрішньої рівноваги. Навіть суворий Сергій переглядає свою філософію: «Жити війною — це мінусовий шлях. Жити треба життям».

Гірник — місто Курахівської міської громади Покровського району Донецької області, 28 жовтня 2024 року після нищівних боїв окуповане російськими загарбниками. Головний герой фільму Миколи Бута — волонтер Денис «Голландець» Христов. Денис евакуйовував цивільне населення міста, коли до лінії фронту лишалося вже не більш як 10 км — тобто у прямій досяжності артилерії. В основу «Гірника» лягли унікальні кадри (всього 50 годин матеріалу), зняті Денисом на свою натільну камеру і на телефон.

Така субʼєктивна зйомка спричиняє відчутний ефект занурення в події від першої особи. Хтось повен страху і хоче якомога швидше втекти, хтось уперто не хоче кидати рідний дім. Микола Бут переконливо показує, як російська агресія перемелює життя тих самих жителів Донеччини, котрих окупанти, за словами їхньої пропаганди, прийшли захищати.

І, врешті-решт, у «За перемогу!» Валентин Васянович фактично замикає той поколінневий наратив, що його пропонує Гонтарук.

Валентин знову творить сюжетні обставини, подібні до драми «Атлантида» (2019), що зробила його важливою постаттю в нашому кіно, — показує Україну вже після перемоги у війні. І, так само як у «Атлантиді», головними героями є втомлені самотні чоловіки середнього віку з потужним посттравматичним стресом. Цього, разу, втім, колізія набагато персональніша, адже головні актори грають фактично самих себе, під власними іменами: сам Васянович, його друг і постійний художник його фільмів Влад Одуденко, оператор Михайло Любарський, продюсер Володимир Яценко, звукорежисер Сергій Степанський. Окрім останнього, ніхто з перелічених не має сталого акторського досвіду, але всі — напрочуд органічні.

А тема фільму актуальна вже сьогодні і, вочевидь, набуде чималих масштабів після війни — розпад родин. У всіх героїв одна й та сама біда: дружини з дітьми виїхали за кордон під час повномасштабного вторгнення, обжилися там і не хочуть вертатися в Україну. Валентин (персонаж) намагається зняти про це фільм. Його дружина з донькою вже три роки у Відні, відчуження з ними сягнуло критичної межі, розлучення невідворотне.

Фільм побудований на прийомі «кіно всередині кіно», коли зникає межа між черговим дублем зйомки і реальною ситуацією. Однак поступово обидва ці фільми поєднуються в одне ціле, і це насамкінець дає щось на кшталт проблиску надії.

Ось так, можливо, мимоволі три абсолютно різних фільми-призери склали одну велику оповідь про війну — свого роду літопис, який навіть сягає майбутнього. Мимовільний, але яскравий збіг.

Цей матеріал був підготовлений за підтримки Норвезького Гельсінського комітету та профінансований Норвезьким агентством з розвитку співробітництва (NORAD).