За що ми любимо серіал «Кульгаві коні» і що відомо про новий сезон

16 вересня виходить уже шостий сезон серіалу «Кульгаві коні». Британська чорна комедія про шпигунів-невдах на чолі з (анти)героєм у неповторному виконанні Ґері Олдмена так полюбилася глядачам, що цього літа завершилися зйомки вже сьомого сезону. А на черзі — восьмий.

Спробувала з’ясувати, чим пояснити феноменальний успіх цього серіалу, коли телешоу в усьому світі переживають далеко не найкращі часи.

Дешево, зате дієво

Шостий сезон знято одразу за двома книжками Міка Геррона — «Країна Джо» та «Слау-гаус», відповідно шостим та сьомим романами циклу. Згідно з офіційним синопсисом, після того, як Діана Тавернер у блискучому виконанні Крістін Скотт Томас очолює MI5, усім причетним стає непереливки, а «кульгаві коні» й поготів мусять тікати, бо на них починають полювання.

Крім того, до серіалу повертається героїня Олівії Кук, яку автори тримали після першого сезону за кадром: нагадаємо, у фіналі вона вибула з гри через тяжке поранення.

«Зрештою, ми шпигуни, — коментує її повернення Джексон Лемб у трейлері нового сезону. — Усі ми колись інсценували власну смерть».

До речі, автори серіалу безжальні до своїх персонажів, а в книжках із ними поводяться ще жорстокіше. Це також одна з особливостей «Кульгавих коней». Попри гумор, ми не сприймаємо працівників «Слау-гаусу» як симпатичне товариство невдах із ситкому, з якими так затишно провести шість сезонів. Усе-таки служба в них — як у старій пісні: і небезпечна, і важка. Тому шоуранер «Кульгавих коней» Вілл Сміт без вагань позбувається персонажів, щойно глядачі до них звикнуть.

Як пише The Guardian, робота над серіалом нагадує конвеєр у доброму сенсі. Третій і четвертий сезони знімали один за одним — це дозволяли невеликі виробничі витрати, зйомки на натурі, згуртована команда й чудово злагоджений акторський ансамбль. А головне — серіал не потребує дорогезного постпродакшену зі спецефектами.

Бувало, каже Вілл Сміт, що він водночас монтував третій сезон, знімав четвертий і працював у сценарній кімнаті над п’ятим. Тож вихід восьмого сезону — лише питання часу. Відомо, що його знімуть за останньою на сьогодні, дев’ятою книжкою циклу про «Слау-гаус» та його незмінного володаря Джексона Лемба — «Клоун-таун». А от далі доведеться чекати на новий роман Міка Геррона. У середньому він працює над книжкою від року до трьох.

Як з’явилася книжка

Уродженець Ньюкасла Мік Геррон вивчав англійську літературу в Оксфорді й багато років працював редактором юридичного журналу в Лондоні. Перекладати чужі опуси з правничої мови на звичайну англійську — робота доволі рутинна й не надто творча, тож дорогою до офісу й навпаки Мік Геррон вигадував історії. А у вільний час перетворював їх на детективні романи.

Його дебютом стала книжка про язикату приватну детективку Зої Бем, у якій уже можна впізнати прообраз Джексона Лемба. У романі «Дорога на кладовище», що вийшов 2003 року, жінка на ім’я Сара Такер наймає Зої Бем розслідувати справу, яка заведе обох, як то кажуть, до кабінетів можновладців. Згодом язиката детективка стала головною героїнею циклу з чотирьох книжок, а після успіху «Кульгавих коней» у жовтні 2025 року на Apple TV вийшов серіал із Рут Вілсон у ролі Сари та Еммою Томпсон у ролі Зої — і його відразу ж продовжили на другий сезон.

У цих книжках уже є все, що пізніше зробило «Кульгавих коней» улюбленцями читачів. Сюжет раз у раз звертає з дороги, прокладеної законами жанру; на подвиги тут здатні люди, які найменше схожі на героїв, а корумповані чиновники та спецслужби тим часом замишляють щось підступне.

Сам «Слау-гаус», де животіють шпигуни-невдахи, народився буквально з лондонського пейзажу. Якось дорогою на роботу Геррон укотре проходив повз похмуру адміністративну будівлю на Олдерсґейт-стріт — і його, як то кажуть, осяяло. Обшарпаний офіс, куди MI5 відправляє у заслання своїх найгірших агентів, дістав назву від реального промислового міста Слау неподалік Лондона. Для британської попкультури це містечко — давно вже уособлення нудьги й сірості.

Хто б сумнівався: перша книжка циклу про Джексона Лемба, що побачила світ 2010 року, провалилася — спочатку видавець навіть чути не хотів про продовження. Та несподівано «Мертві леви» стали великим хітом в Америці й навіть здобули престижний «Золотий кинджал» Асоціації авторів детективів за 2013 рік. А справжній прорив для Міка Геррона стався вже з виходом серіалу.

Скромна чарівність поганого хлопця

На відміну від двох головних класиків шпигунського чтива — Яна Флемінга, який змалював службу таємного агента як суцільну пригоду, і Джона Ле Карре, що деконструював жанр усупереч лощеному Джеймсу Бонду, Мік Геррон ніколи не був пов’язаний із таємною службою Її Величності. Втім, він наслідує похмурі традиції Ле Карре, від якого взяв цілковиту аморальність, рутину й нескінченні бюрократичні війни всередині спецслужб. Далі додав типово британської політичної сатири (саме її бракувало бестселерам Ле Карре) і змішав усе це з офісною комедією.

Це історія про відбракованих системою невдах, які раз у раз перевершують розумом, відвагою й людяністю самопроголошену еліту. Змови, викрадення й теракти тут переплітаються з офісною буденністю: мешканці «Слау-гаусу», як і багато хто з нас, запізнюються на роботу, гублять важливі папери й безглуздо псують собі кар’єру.

Кожен, кому вранці доводилося плентатися на остогидлу роботу в офіс, може впізнати в цих персонажах частинку себе. Вони помиляються, випивають, сваряться, бояться й часом мають геть несолідний вигляд — тому співпереживати мешканцям «Слау-гаусу» набагато легше, ніж звичним кіношним агентам.

Щонайменше половиною свого успіху серіал завдячує Ґері Олдмену. Його Джексон Лемб — огидний, неохайний мізантроп, який безперестанку курить і принципово ходить у дірявих шкарпетках. Насправді ж він — геніальний тактик старої школи холодної війни. А головне — попри хамство, огидні манери й сморід (якого глядачі, слава Богу, не відчувають, інакше навряд чи були б такими поблажливими), Джексон Лемб ніколи не покидає своїх. Хоч би якими бовдурами вони себе показали.

До речі, саме Ґері Олдмен додав своєму персонажу рідкісні проблиски людяності: часом у його погляді зринає давній біль. Книжковий Джексон Лемб, за в’їдливим зауваженням Вілла Сміта, — «справжній покидьок» (pure bastard).

Утім, Ґері Олдмен — лише верхівка айсберга: увесь акторський ансамбль тут просто блискучий. Якщо додати здоровий цинізм, чорний гумор, актуальну сатиру, динамічний темп оповіді без філерів і першокласну драматургію, виходить майже ідеальний рецепт успіху. Смішний, гостросюжетний і водночас дуже людяний серіал.