Проект «Ніколи не пізно»: Наталія Пилипенко ділиться секретами реалізації мрій

«Клаптик за клаптиком, нитка за ниткою він створює повітряні кулі»

— Ось Клаптикар, — розповідає Наталія Пилипенко. — Він збирає клаптики — маленькі фрагменти тканини, в яких, можливо, залишилися чиїсь спогади, мрії та нездійснені бажання. Клаптик за клаптиком, нитка за ниткою він створює повітряні кулі. Кожна має свою історію, свій характер, свій колір. Коли куля готова, Клаптикар відпускає її в небо. Вона підіймається дедалі вище, вище… Легка, різноколірна, зшита з маленьких клаптиків чиїхось історій. І разом із нею вгору вирушає чиясь мрія. Коли куля долетить до неба, бажання здійсниться…

1NEWS.COM.UA

— А ось Каштанник. Його майже ніхто не бачить. Бо він приходить саме тоді, коли місто ховається від колючих осінніх дощів, коли діти вже не збирають каштани у кишені, а дорослі поспішають повз, не помічаючи, як осінь тихо розсипає свої скарби. Каштанник іде повільно. Завжди трохи нахилившись уперед, ніби прислухається до землі. Він знає, що не всі каштани однакові. Одні вже заснули назавжди, а в інших ще б’ється маленьке серце майбутнього дерева. Він підіймає лише ті, що самі просяться до рук. Збирає особливі каштани, полірує їх до блиску й ховає у торбі. В його старому полотняному мішку лежать блискучі каштани, колюча шкаралупа й пожовкле листя із запахом дощу. Уночі, коли все засинає, Каштанник знаходить місця, де навесні захоче народитися нове дерево. На голові він носить капелюх, схожий на стару шкаралупу каштана. Вона захищає його від дощу, вітру і людської байдужості. Він не любить галасу, не просить подяки, не залишає слідів.

Лише через багато років хтось сяде у затінку великого каштана й навіть не здогадається, що колись давно маленький мовчазний Каштанник поклав у землю блискучий каштан і тихо прошепотів: «Рости. Комусь одного дня дуже знадобиться твоя тінь…»

«Ніколи не пізно здійснити давню мрію, сказати важливі слова, навчитися чогось нового чи просто дозволити собі бути щасливим»

— Це розповідь про секрет здійснення мрії. Кажуть, у дорослих немає часу на паперові літачки. Ці люди поспішають, рахують роки, відкладають мрії «на потім». І непомітно забувають, що колись один маленький паперовий літачок міг перенести їх туди, де все було можливим. Але цей дорослий не забув. У його сумці завжди лежать чисті аркуші для нових літачків, кожен з яких чекає свого польоту. Бо мрії не закінчуються. Їх завжди можна скласти знову. Він знає просту істину: вік не вимірюється цифрами. Він вимірюється тим, чи здатна людина ще дивитися в небо, усміхатися без причини й вірити, що найкращі відкриття можуть чекати попереду. Тому сьогодні він запускає ще один паперовий літачок. Можливо, саме той, який змінить маршрут і допоможе згадати, ким мріяв бути в дитинстві, почати нову справу, повірити у власні сили. Бо ніколи не пізно почати спочатку. Ніколи не пізно здійснити давню мрію, сказати важливі слова, навчитися чогось нового чи просто дозволити собі бути щасливим. Ніколи не пізно, поки серце ще здатне відпускати свої мрії в політ…

— Мені здається, їхній час уже настав, просто ми ще не навчилися їх помічати. Світ дуже довго вчив нас бути помітними — демонструвати успіх, створювати правильний образ себе. Але справжнє життя відбувається зовсім не там. Воно присутнє в тихій щоденній роботі, у відповідальності, у здатності щось створювати, підтримувати іншого, берегти те, що важливе. Мої персонажі саме такі. Вони не намагаються здаватися кимось іншим. Один збирає клаптики й перетворює їх на чиїсь мрії. Інший саджає каштани, знаючи, що дерева виростуть уже без нього. Хтось запускає паперовий літачок, ніби відправляє у майбутнє свою маленьку надію. Можливо, суспільство помічає таких людей не одразу. Але саме вони, як на мене, й тримають світ.

— Я б не назвала їх просто сумними. В їхньому погляді є легка печаль, але разом із нею є тепло, співчуття і якийсь внутрішній спокій. Мені цікаві люди, в яких уже щось було: зустрічі, втрати, очікування, надії, маленькі перемоги… Навіть якщо вони нічого про це не розповідають, це залишається в погляді. Мабуть, тому мої персонажі дивляться трохи сумно. Вони не намагаються приховати те, що життя буває непростим. Але вони не озлобились. Мені здається, справжня доброта рідко має абсолютно безтурботне обличчя. Вона знає, що світ недосконалий, але все одно продовжує робити своє.

— Буває, що людина дивиться на скульптуру й раптом впізнає в ній щось дуже особисте. Для мене це і є маленьке диво. Я створюю персонажа, а потім раптом знаходиться людина, яка каже: «Це про мене»

«Зі звичайного аркуша може виникнути цілий світ»

— Гадаю, воно буде не за бездоганністю і не за силою, а за відповідальністю, здатністю співчувати, створювати. За людьми, які вміють думати не лише про сьогоднішній день. Цю ідею я втілила в образі Каштанника. Він саджає каштан не заради себе. Він не побачить дорослого дерева, яке з нього виросте. Але все одно саджає. Мені здається, це дуже людська якість — робити щось хороше, знаючи, що результат може дістатися комусь іншому.