Сі зустрівся з Трампом: як Китай будує світ під себе

Саміт США—КНР, який відбувся у Вашингтоні, вкотре не став проривним. Занадто великі протиріччя відділяють сторони від спільного бачення майбутнього світу, насамперед і особливо у сфері ШІ. Напередодні відбулися торговельні переговори, Китай закупив 1 млн тонн соєвих бобів, про що Трамп просив Сі під час їхньої останньої зустрічі. Пекін хоч і критикував Вашингтон за ухвалення закону Ліндсі Грема, але робив це якось невиразно. Саміт запам'ятається рідкісним епізодом участі президентської пари США у зустрічі Сі Цзіньпіна і його дружини на базі Ендрюс та продовженням «торговельного перемир'я» на два місяці. Найімовірніше, під час переговорів з китайського боку згадувався Тайвань, з американського — події навколо Ірану. Про Україну майже не говорили, як і варто було очікувати.

Ми не маємо чим зацікавити Китай, і не спромоглися створити єдиний можливий контекст для змістовної дискусії — формування спільного з європейськими партнерами євразійського безпекового простору за участю КНР, для чого було б необхідно припинити війну. Україна не є цікавим ринком для КНР і навіть зацікавленість у її відбудові мінімальна, оскільки ми, очевидно, належимо до проамериканського табору і ведемо війну проти Росії, яка є другом і партнером Піднебесної, поки режим Путіна не впаде. Тому, вважають у Пекіні, його треба підтримувати.

Проте насправді зустріч лідерів КНР і США у нинішньому форматі і контексті мала дещо приховані цілі, і вони були досягнуті. Для того, щоб глибше зрозуміти, що саме відбулося у Вашингтоні, потрібно розглядати цей візит у контексті ширшої стратегії Сі Цзіньпіна на сучасному етапі. Інтерес Трампа очевидний — показати виборцям, що він співпрацює з КНР, а не поглиблює конфронтацію — саме за це висловилися американці під час останнього опитування громадської думки. КНР, зі свого боку, має дещо глибший порядок денний.

Глобальна стратегія Сі

Китай керується системою, а не спонтанними рішеннями, розрахунком, а не емоціями. Глобальна стратегія Сі Цзіньпіна спрямована на розв'язання кількох взаємопов'язаних завдань. Це — зростання впливу Китаю, створення міжнародного середовища, де керівна роль КПК всередині країни захищена, технологічна залежність від Заходу зведена до мінімуму, а китайська промислова вага змушує інші держави враховувати пріоритети Пекіна. Головний ризик цієї моделі полягає у конфлікті між централізованим політичним контролем і підприємницькою свободою, без якої важко підтримувати інновації та продуктивність.

Зовнішню політику, економічний курс та ідеологічні кампанії Китаю варто розглядати як елементи однієї системи. У цій системі економіка забезпечує ресурси для зміцнення національної сили, технології зменшують стратегічну вразливість, зовнішня політика створює сприятливий простір для китайського розвитку, а ідеологія визначає, хто контролює всі ці процеси і заради якої політичної мети.

В епоху Сі політична система КНР слідує ленінській доктрині посилення ролі партії; економічна політика — марксистському баченню, згідно з яким державне планування та контроль отримують перевагу над автономією ринку; зовнішня політика і політика безпеки — це комбінації політичного тиску і силового протистояння. Разом ці процеси формують режим, у якому національне відродження, партійна монополія і технологічна модернізація стають частинами одного проєкту.

Цей проєкт має часову рамку. До 2035 року Китай прагне досягти статусу технологічної наддержави та завершити важливий етап соціалістичної модернізації. До 2049 року, сторіччя утворення КНР, має бути реалізоване «велике відродження китайської нації». Ці дати виконують роль політичних горизонтів, які дисциплінують бюрократію, спрямовують інвестиції і пояснюють суспільству, чому поточні витрати та обмеження подаються як історична необхідність.

За межами Китаю офіційні заяви КПК нерідко сприймають як декоративну риторику. У китайській партійній державі вони мають практичну функцію. Ідеологічна формула задає допустиме пояснення проблеми, після чого перетворюється на критерії кадрової оцінки, державні програми, ставки банківського кредитування та регуляторні рішення. Ідеологія домінує, з неї виникають стратегія, політика й поведінка державних інститутів.

Інструментальним вираженням відродження є «сукупна національна могутність» — концепт, який не використовують за межами КНР. Китайська стратегічна думка зараховує до неї військовий потенціал, розмір економіки, торгівлю, капітал, технології, людські ресурси, енергетику, контроль над ланцюгами постачання та здатність встановлювати правила. Силу оцінюють порівняно з іншими державами, насамперед США та їхніми союзниками. Тому промислова політика або стандарти зв’язку мають водночас економічне й геополітичне значення.

Таке розуміння пояснює, чому Китай може погоджуватися на нижчу короткострокову ефективність заради стійкості у стратегічній конкуренції. Надлишкові виробничі потужності, дублювання технологічних програм або високі витрати на імпортозаміщення з погляду звичайної економіки можуть виглядати нераціонально. Проте з погляду національної безпеки вони створюють запас міцності, зменшують можливість зовнішнього примусу і дають Пекіну важелі впливу на залежні від китайських компонентів держави.

У зовнішній політиці глобальна стратегія Сі ґрунтується на системній роботі з Глобальним Півднем. Китай виходить із того, що держави Азії, Африки, Латинської Америки та Близького Сходу становлять більшість країн і населення світу, але мають недостатній вплив на правила, сформовані після Другої світової війни під переважним впливом Заходу.

Пекін декларує «демократизацію міжнародних відносин», більшу роль ООН, принцип невтручання та ширше представництво держав, які розвиваються. Ця мова приваблива, бо апелює до реального невдоволення нерівністю міжнародної системи. Китай також пропонує кредити, інфраструктуру, торгівлю, навчання управлінців і політичну підтримку без вимог демократизації. На відміну від колишніх європейських імперій, КНР не має в більшості цих країн прямої колоніальної спадщини.

Насправді підтримка Глобального Півдня потрібна Пекіну для голосувань у міжнародних організаціях, ізоляції Тайваню, просування китайських формул щодо прав людини, інтернет-суверенітету та розвитку, а також для нормалізації політичної моделі, коли суверенітет держави має перевагу над зовнішнім контролем за її внутрішнім устроєм. Китай прагне перейти від участі в правилах до їх формування.

Ключовий елемент

Ключовий елемент стратегії КНР — Тайвань. Для Пекіна це питання суверенітету, завершення громадянської війни та національного відродження. Острів розташований у центрі першого острівного ланцюга, який обмежує вихід китайських військово-морських і повітряних сил у західну частину Тихого океану. Контроль над Тайванем змінив би регіональний баланс і поставив під сумнів здатність США захищати союзників.

Переважним сценарієм Пекін називає «мирне возз’єднання», але не відмовляється від сили. Військова модернізація, навчання навколо острова, дипломатична ізоляція Тайбея та економічний тиск показують, що керівництво КНР створює дедалі ширший набір засобів примусу.

Успішне підпорядкування Тайваню без ефективної американської відповіді мало б наслідки далеко за межами протоки. Японія і Південна Корея змушені були б переоцінити надійність союзів зі США; держави Південно-Східної Азії — швидше пристосовуватися до китайської сили; Пекін отримав би кращі позиції для проєкції військової потуги в Тихому океані. Тому Тайвань є для Сі водночас національною метою, геостратегічним вузлом і демонстрацією того, хто визначає правила в Азії.

Економічна стратегія Сі формується під тиском уповільнення розвитку. Модель, заснована на будівництві, кредитах, експорті та високих інвестиціях, втратила колишню віддачу. Криза житлового сектору вдарила по заощадженнях домогосподарств і доходах місцевої влади від продажу землі. Невизначеність після пандемії, регуляторні кампанії та слабша впевненість у майбутньому підтримують високу схильність населення до заощаджень. Приватні компанії обережніше інвестують, коли не можуть передбачити межі політичного втручання.

Внутрішнє споживання, приватні капіталовкладення і житлове будівництво більше не виконують колишньої ролі двигунів зростання. Натомість два канали набули особливої ваги — чистий експорт і державні або спрямовані державою інвестиції в технологічно-промисловий комплекс. За останніми даними, річний профіцит торгівлі товарами Китаю із зовнішнім світом сягнув близько 1,2 трлн дол. США. Збереження такого балансу є стратегічною метою. Вона визначає більшість зовнішньополітичних рішень КНР.

Експорт підтримує виробництво і зайнятість, однак створює політичну реакцію. США вже захищають частину свого ринку тарифами й технологічними обмеженнями. Європейський Союз посилює торговельний захист у секторах, де китайські субсидії та надлишкові потужності тиснуть на європейських виробників. Якщо основні ринки споруджуватимуть нові бар’єри, Пекіну буде важче фінансувати модернізацію за рахунок зовнішнього попиту.

Технологічна політика Сі

Центральною формулою нового курсу стали «нові якісні продуктивні сили» — поняття, яке Сі висунув у 2023 році й перетворив на загальнонаціональну кампанію у 2024-му. Воно охоплює штучний інтелект, великі дані, обчислювальну інфраструктуру, робототехніку, квантові технології, біотехнології, нові матеріали, чисту енергетику та модернізацію традиційної промисловості.

Сі наполягає на перетворенні наукових результатів на виробничу спроможність. Технології мають проникати в усі ланки промисловості, підвищувати сукупну факторну продуктивність, з’єднувати постачальників, виробників і державне планування, створювати нові галузі та оновлювати старі. Китайська перевага повинна виникнути не тільки в окремій передовій лабораторії, а в масштабі промислового застосування.

Для Сі технологічна політика розв’язує одразу кілька завдань. Вона має підняти продуктивність, компенсувати демографічне старіння, зменшити залежність від імпортних компонентів, підтримати військову модернізацію, посилити експорт і дати партії нове обґрунтування її керівної ролі. У цьому сенсі технологія стає матеріальною основою політичної легітимності.

Найамбітніша частина концепції полягає в особливій ролі штучного інтелекту. Китайські теоретики додали дані до традиційних факторів виробництва і стверджують, що алгоритми можуть не лише автоматизувати підприємства, а й поліпшити розподіл ресурсів у всій економіці. У цій логіці держава, котра має доступ до великих масивів даних і може координувати інвестиції, отримує перевагу над розпорошеною системою приватних рішень.

Відбувається заміна «невидимої руки» ринку «видимою рукою» держави, посиленою алгоритмами. Якщо ШІ здатний у реальному часі аналізувати попит, пропозицію, логістику, виробничі потужності та фінансування, централізована система нібито може розподіляти капітал ефективніше за цінові сигнали. Для китайської ідеології це більше, ніж інженерна гіпотеза. Це можливість довести, що соціалістична партійна держава може перевершити капіталістичний ринок за продуктивністю, не поступаючись політичним контролем.

Отже, економічна теорія переходить у геополітику. У вересні 2026 року віцепрезидент пекінського Центру Китаю та глобалізації Віктор Ґао заявив, що Китай «ніколи не дозволить жодній країні у світі досягти домінування у сфері ШІ». Він звинуватив США у мілітаризації технології, протиставив американським закритим системам китайську підтримку відкритих моделей і пов’язав позиції Пекіна з контролем над рідкісноземельними ресурсами. У КНР ШІ сприймають як сферу, де технологічна перевага може перетворитися на військове, економічне та нормативне панування.

Китайська ставка на відкриті моделі також має інструментальне значення. Вона може прискорювати поширення китайських технологічних екосистем у державах, які не мають ресурсів для власних фундаментальних моделей або не хочуть залежати від кількох американських корпорацій. Водночас протиставлення «китайської відкритості» й «американської закритості» є політичним спрощенням: обидві країни поєднують відкриті й закриті розробки, експортні обмеження, державне фінансування та міркування безпеки.

Вразливе місце

Утім, стратегія Сі має вразливе місце. Партія хоче, щоб інновації служили державі, але значна частина інновацій виникає у приватному секторі. Приватні компанії забезпечують понад 70% технологічних інновацій, понад 80% міської зайнятості та більш як половину податкових надходжень. Після 2017 року регуляторні кампанії проти великих підприємців і платформ продемонстрували межі приватної автономії. Історія Джека Ма стала сигналом для всього сектора: економічний успіх не дає права на політичну незалежність. Наслідок — обережність капіталу. Підприємці відклали інвестиції, перевели частину ресурсів за кордон або зосередилися на безпечніших проєктах. Це посилило уповільнення, яке партія намагалася подолати.

Тепер Сі потрібне часткове примирення з технологічним бізнесом, зокрема  іноземним. Зустрічі з керівниками приватних компаній і повернення Джека Ма до публічного простору сигналізують про готовність послабити тиск. Проте йдеться про тактичне перемир’я, а не про відмову від партійного верховенства. Офіційна теорія продовжує попереджати про «безладне розширення капіталу», монополізацію даних і нерівний розподіл доходів.

Переваги стратегії Сі

Стратегія Сі має і переваги. Перша: централізована система здатна швидко визначати пріоритети, концентрувати фінансування, будувати інфраструктуру і підтримувати галузь до досягнення масштабу. Великий внутрішній ринок дає компаніям дані, попит та умови для випробування продукції. Розгалужена виробнича база скорочує шлях від лабораторії до серійного виробництва. Значний корпус інженерів і науковців дозволяє одночасно розвивати багато напрямів.

Другою перевагою є інтеграція інструментів. Торгівля, кредитування, стандарти, дипломатія, контроль критичних ресурсів і військово-цивільне використання технологій підпорядковані спільному баченню. Пекін може запропонувати партнерам інфраструктуру, фінансування й цифрові системи як пакет, а потім використовувати створену взаємозалежність для політичного впливу.

Третьою перевагою є ситуація на міжнародній арені. Політика «Америка передусім», скорочення допомоги та суперечки США з партнерами полегшують китайську роботу на Глобальному Півдні. Коли Вашингтон відкрито наголошує на власній вигоді, Пекіну простіше представляти себе захисником багатосторонності, ООН і суверенної рівності. Аналітики називають це подарунком для китайської дипломатії.

Міжнародний порядок, сумісний з баченням Пекіна, матиме сильну ООН, обмежене право зовнішнього втручання, більшу вагу держав Глобального Півдня, визнання китайського суверенітету над Тайванем і норму, за якою політичний устрій КНР не підлягає міжнародному оскарженню. В економіці Китай прагне контролювати критичні ланки промисловості й технологічні стандарти. У сфері безпеки він хоче послабити здатність США блокувати його дії в західній частині Тихого океану.

Результат залежатиме від того, чи зможе Сі дати приватному сектору достатньо свободи для ризику та винахідництва, не відмовляючись від політичного контролю; підтримувати експортну машину, не об’єднавши проти неї основні ринки; і залучати Глобальний Південь, не перетворивши китайську перевагу на нову форму залежності. Успіх у цих трьох випробуваннях наблизить Пекін до системної переваги. Невдача залишить Китай надзвичайно потужною державою, але виявить межі моделі, у якій одна партія намагається одночасно керувати політикою, капіталом, технологіями та історією.

Саме про це йшлося у Вашингтоні, коли президент Трамп намагався вразити Сі — лідера східної країни з багатотисячолітньою історією — пишними церемоніями.

Китай бачив і кращі.