Чи погодяться «сто тисяч українок» сісти на трактор?

Від ікони стаханівщини Паші Ангеліної до просунутої трактористки. Чи може держава розраховувати на жінок як трудовий ресурс? Чи потрібна Україні жіноча трудова мобілізація?

Повідомлення про майбутнє скорочення персоналу Fozzy Group на тлі російських ударів по торговельній інфраструктурі порушує болісне питання, яке висить у повітрі з початку великої війни. Скільки людей можуть втратити роботу через атаки на економіку, і куди ці люди підуть далі?

Щоправда, сама компанія наразі повідомляє насамперед про скорочення передусім офісних і логістичних команд, а не масові звільнення касирів, пекарів і продавців. Та якщо руйнування торговельної інфраструктури триватиме, питання зайнятості в цьому секторі може стати значно ширшим.

І тут є один цікавий аспект. Українська торгівля значною мірою спирається на жіночу працю. Водночас промисловість, транспорт та сільське господарство скаржаться на дефіцит кадрів.

Історія вже знає подібні ситуації.

Знаменитий заклик радянської активістки Паші Ангеліної «Сто тисяч подруг – на трактор!» став символом тогочасної кампанії залучення жінок до професій, які традиційно вважалися чоловічими.

Звісно, тоді йшлося не лише про економіку. Це була й ідеологія жіночої рівноправності, й частина політики колективізації та індустріалізації.

А в 1960–1970-х роках з'явилися нові кампанії професійної орієнтації молоді, зокрема дівочі механізаторські бригади. Пам'ятаєте цю радянську формулу: «Усім класом – на трактор»?

Сьогодні, майже через століття, Україна знову зіткнулася з кадровим дефіцитом. Тільки тепер уже ніхто не закликає сто тисяч подруг сідати за кермо комбайна.

З іншого, аграрії щодня шукають трактористів і комбайнерів, промисловість потребує операторів обладнання, токарів, слюсарів. Легка промисловість відчуває нестачу швачок, харчова – пекарів та інших виробничих працівників.

При цьому жінки вже давно почали освоювати професії, які раніше вважалися переважно чоловічими. Ми бачимо їх за кермом автобусів, тролейбусів, вантажівок, у логістиці та на виробництві. У малому підприємництві, де умови роботи теж дуже різні.

Держава навіть запровадила спеціальну програму навчання жінок за 31 професією, де вони традиційно були недостатньо представлені. Серед них: трактористи-машиністи, оператори верстатів, зварювальники та водії спеціалізованої техніки.

Але масштаби поки що досить скромні. За оприлюдненими в липні 2026 року результатами, від початку програми до неї долучилися близько 1,5 тисячі жінок.

Це вже певний рух, але аж ніяк не масова трансформація ринку праці.

Можливо, нам і не потрібна нова мобілізація кадрів? Ось тут і виникає найцікавіше питання.

Роботодавець шукає працівника. Жінка шукає роботу. Якщо їхні інтереси збігаються, то з'являється нова водійка, трактористка чи операторка виробничого обладнання.

І, можливо, у цьому немає нічого несподіваного, скоріше трансформація ринку праці.

Не обов'язково відроджувати комсомольські кампанії, створювати жіночі ударні бригади чи перетворювати чергову трактористку на героїню державної пропаганди.

Адже між радянським гаслом «Сто тисяч подруг – на трактор!» і сучасним «Шукаємо тракториста, зарплата за домовленістю» минуло майже дев'яносто років.

Як висновок в цій історії, яка з мого погляду дещо штучно роздута до очікування чергової кризи, насправді причин для побоювань масового безробіття поки немає. Більше того, сьогодні на одного безробітного півтори вакансії. Є державні програми при кваліфікації. Є можливості, навіть втративши роботу, знайти себе в новій професії.