Кардіффський меморандум: чому Шотландія, Уельс і Північна Ірландія тиснуть на Лондон

14 вересня 2026 року Джон Свінні, лідер Шотландської національної партії (SNP), Рун ап Йоверт, лідер партії Plaid Cymru (соціал-демократична «Партія Уельсу») з Уельсу та Мішель О’Ніл разом із Мері Лу Макдональд, віцепрезиденткою та президенткою Ірландської Республіканської партії (Sinn Féin) відповідно, підписали у Кардіффі «Меморандум про взаєморозуміння».

«Associated Press» і «BBC», зокрема, цю подію подають як виступ регіональних політичних сил, що прагнуть незалежності від Лондона. У самому меморандумі сторони окреслили чотири ключові напрями співпраці: зміцнення економіки, право на самовизначення, розширення контролю над енергетичними ресурсами та повернення до тісніших відносин із Європейським Союзом.

У відповідь на запитання журналіста ВВС, що означає меморандум про порозуміння, Рун ап Йорверт відповів, що «народ Уельсу має сам вирішувати своє майбутнє» та додав, що «термін визначить сам народ Уельсу, коли його переконають. Моя робота — переконати».

Рун ап Йоверт, Джон Свінні, Мері Лу Макдональд та Мішель О’Ніл під час підписання меморандуму в Кардіффі, 14 вересня 2026 року. Скриншот статті BBC

У відповідь на це, за повідомленням APA, речник британського уряду заявив, що наразі на Даунінг-стріт зосереджені на зменшенні фінансового тягаря для сімей і забезпеченні економічної безпеки, й не мають наміру вступати в «конституційні дебати чи проводити додаткові референдуми». А в міжнародному аналітичному центрі «Modern diplomacy» пишуть, що вступ Енді Бернема на посаду прем’єр-міністра відбувався на тлі внутрішньопартійної кризи всередині Лейбористської партії та, як результат, відсутності альтернативи серед кандидатур на посаду британського прем’єра.

І хоча, на думку Ніколи Мак’юен, директорки Центру державної політики Університету Глазго, підписання меморандуму є важливим насамперед із символічної точки зору. Бо хоч він і не має юридичної сили, але його зміст розкриває ключові проблеми внутрішньої політики Сполученого Королівства, починаючи з труднощів у економічній сфері, закінчуючи відносинами з Європейським Союзом і міжнародним співробітництвом.

Як повідомляє «Дзеркало тижня» у тексті підписаного документа йдеться, що сторони бачать майбутнє своїх народів у Європейському Союзі. Особливо ідеї відновлення зв’язків із Європою після Брекзиту набули популярності в Шотландії та Північній Ірландії, що, своєю чергою, сприяло підтримці партій SNP та Sinn Féin серед місцевих виборців.

Ситуація в Уельсі дещо відрізняється. Соціал-демократична «Партія Уельсу» займає більш помірковану позицію: з одного боку вихід із ЄС, за твердженнями деяких членів партії, посилив незалежницькі настрої всередині валлійського суспільства. А з іншого, у британській системі «деволюції» влади, коли частина повноважень передана від центрального парламенту регіональним або національним виборним органам, в Уельсу немає легітимного механізму для проведення такого референдуму.

За цих умов меморандум в Кардіффі не стільки відображає настрої всередині кельтських суспільств, скільки унаявнює вже наявні проблеми між Вестмінстером і регіональними автономіями.

Деволюція та суперечності між центром і регіонами

14 вересня міністр фінансів Джон Гілі зустрівся на Даунінг-стріт на саміті, організованому урядом Великої Британії, з керівниками кількох великих компаній («HSBC», «BP», «Shell», «Rolls-Royce», «Aviva» та «Revolut»), щоб обговорити плани уряду щодо стимулювання економічного зростання. Однією з ініціатив, що були представлені на цьому заході, були зміни до «Законопроєкту про деволюцію Англії», що передбачають надання безпрецедентних фіскальних інструментів місцевим адміністраціям, зокрема можливість контролювати регіональні транспортні бюджети та розпоряджатися місцевими фондами.

Канцлер скарбниці (міністр фінансів) Великої Британії Джон Гілі. Джерело: John Healey ©House of Commons (Attribution 3.0 Unported CC BY 3.0 licence)

Однак ця ініціатива не знайшла підтримки в британських автономіях. Лідери Шотландії та Уельсу стверджують, що розширення економічних прав Англії дискримінує та маргіналізує уряди їхніх країн. Додатковим фактором, що посилює цю проблематику, за інформацією «Firstpost», є юридичний статус самого Сполученого Королівства, яке досі залишається унітарною державою з елементом децентралізації, а не федерацією. Відповідно, повноваження, передані Вестмінстером до автономних регіонів, теоретично можуть бути змінені або скасовані, що створює внутрішню напруженість.

І хоча принцип деволюції був запроваджений у правове поле Великої Британії ще за каденції прем’єр-міністра Тоні Блера у 1998 році, законопроєкт про деволюцію Англії, на думку кельтських націоналістів, розмиває національний суверенітет Шотландії, Уельсу та Північної Ірландії. Зокрема, лідери вищезгаданих SNP та Sinn Féin стверджують, що на тлі розширених можливостей для англійських регіонів їхні адміністрації залишаються обмеженими моделлю фінансування через блокові гранти. Ця модель фінансування розраховується пропорційно до кількості населення без урахування потреб регіону.

Вплив Брекзиту на політичні процеси в Шотландії, Уельсі та Північній Ірландії

Брекзит — вихід Великої Британії зі складу Європейського Союзу — змінив внутрішньополітичний порядок денний історичних регіонів (Уельсу, Шотландії, Північної Ірландії). Він також вплинув на зміни добробуту жителів та економічної ситуації у цих регіонах. Так, наприклад, у вересневому огляді економіки Шотландії у 2026 році йдеться, що вихід із ЄС стримує розвиток торгівлі й особливо негативно впливає на малі підприємства, багато з яких припинили торгівлю з Союзом.

В Уельсі ситуація майже ідентична. За повідомленням джерела «UK Parliament», валлійські експортери зіштовхуються зі збільшенням бар’єрів у торгівлі. Особливо гостро ці проблеми проявляються в сільськогосподарському, харчовому та виробничому секторах, де розбіжності у стандартах ускладнюють доступ до ринків ЄС.

У випадку з Північною Ірландією суттєвою обставиною, що визначає політику цього автономного регіону, є доступ одразу до двох економічних ринків — британського й ірландського. «BBC» пояснює, що з одного боку Белфаст зберіг свою участь у єдиному ринку ЄС, таким було рішення британського уряду, але з іншого це створило нові торговельні обмеження для товарів, що надходять до Північної Ірландії з інших частин Великої Британії.

За останні роки спостерігаються суттєві зрушення і у суспільному сприйнятті Брекзиту. Зокрема, портал «YouGov», проводячи у червні 2026 року опитування стосовно сприйняття громадянами Брекзиту, зафіксував, що більшість опитаних в усіх трьох регіонах вважає, що рішення про вихід із Європейського Союзу було помилковим. Так, 75% шотландців відповіли, що вихід Британії з ЄС був помилкою, тоді як в Уельсі й Англії такої думки дотримуються 61% і 56% відповідно. Для SNP, Plaid Cymru та Sinn Féin такі обставини зумовили історичний тріумф на виборах до місцевих парламентів.

Зокрема, це виразно проявилися на виборах до Сенеду (назва парламенту Уельсу) у травні 2026 року, де соціал-демократична «Партія Уельсу» (Plaid Cymru валлійською мовою) отримала більшість голосів виборців (35%), випередивши Reform UK і лейбористів. Таким чином, риторика кельтських націоналістів, що базується на тезі про помилковість Брекзиту, є стратегією, яка сприяє формуванню відповідної громадської думки та відкриває можливість перебирати з центру необхідні політичні й економічні важелі управління для своїх адміністрацій.

Шотландці приблизно вдвічі рідше, ніж жителі Англії та Уельсу, вважають, що вихід із ЄС був правильним рішенням. Скриншот YouGov

Проблема референдумів у системі британської деволюції

У документі, окрім зміцнення економіки, розширення контролю над власними енергетичними ресурсами та повернення до тісніших відносин із ЄС, четвертим ключовим напрямом співпраці було визначено право на самовизначення. Оскільки Сполучене Королівство конституційно й досі залишається унітарною державою, право автономних регіонів визначати своє майбутнє визначається урядом на Даунінг-стріт. І тут слід знову повернутися до питання про деволюцію, яке слугує наріжним каменем у відносинах між британським і кельтськими урядами.

За інформацією «Diplomacy and Law», закон про Шотландію від 1998 року і рішення Верховного суду Великої Британії від 2022 року чітко встановили, що парламент Шотландії не має юридичних повноважень на проведення референдумів про незалежність. Вестмінстер може лише дозволити проведення такого референдуму, як це було у 2014 році. Уельський Сенад, за угодами від 2006 року, теж суттєво обмежений у процесах громадянського волевиявлення, оскільки ці положення закріплені за британським парламентом. Північна Ірландія, на відміну від своїх східних сусідів, має дещо інакший правовий статус. В угоді «Страсної п’ятниці» (Белфастська угода) від 1998 року в Статті 1 ідеться, що регіон залишається у складі Сполученого Королівства і не припиняє бути таким без згоди більшості населення Північної Ірландії, висловленої під час референдуму. При цьому в додатку 1 цієї статті йдеться, що якщо більшість висловиться за створення об’єднаної Ірландії, Державний секретар подає до Парламенту пропозиції щодо припинення статусу Північної Ірландії як частини Великої Британії.

Уряд Сполученого Королівства за останні 30 років лише раз дозволив провести такий референдум. У 2014 році, після угоди між тодішніми прем’єр-міністром Великої Британії та першим міністром Шотландії, відбувся акт народного волевиявлення, де 55,3% шотландців проголосували за збереження регіону у складі Сполученого Королівства. Йоанна Радович, авторка роботи «Ідея незалежності Шотландії до і після Брекзиту», пише, що дозвіл на проведення референдуму пояснюється відносно низькою підтримкою ідеї відокремлення від Сполученого Королівства серед шотландського населення і, відповідно, переконаністю центрального уряду у сприятливому для Вестмінстера результаті. Однак, варто зауважити, що уряд тодішнього прем’єр-міністра Девіда Кемерона вирізнявся більшою стабільністю порівняно зі станом поточної кризи в Лейбористській партії та появи альтернативних політичних сил на кшталт Reform UK.

Колишні прем’єр-міністр Великої Британії Девід Кемерон і перший міністр Шотландії Алекс Салмонд підписують угоду про референдум в Единбурзі, 15 жовтня 2012 рік. Фото: Уряд Шотландії

Для уряду Енді Бернема на порядку денному стоїть розв’язання більш нагальних проблем, в економіці або енергетиці наприклад. Проведення конституційних змін при цьому не розглядається як гостра необхідність. Відповідно, Вестмінстеру важче реагувати на весь комплекс негативних явищ, що планомірно накопичувався у внутрішній політиці Великої Британії, що, своєю чергою, ускладнює можливість будь-яких поступок із боку Вестмінстера.

Висновок

Кардіффський меморандум слугує своєрідним сигналом для чинного уряду Сполученого Королівства, оскільки в його положеннях криються найбільш чутливі питання у відносинах Вестмінстера й автономних адміністрацій. Очевидно, що ані Шотландія, ані Уельс, ані Північна Ірландія не збираються найближчим часом розривати зв’язки з Лондоном. Національні політичні сили цих регіонів радше прагнуть до розширення автономії та перегляду законів про деволюцію. Однак попри те, що меморандум як юридичний документ не зобов’язує його учасників до негайного виконання прописаних умов, факт підписання Кардіффського меморандуму засвідчує, що інтереси автономних історичних регіонів не завжди збігаються з інтересами Лондона. Брекзит, економічна стагнація і, як додатковий чинник політичної нестабільності — часті зміни на посаді прем’єр-міністра, робить внутрішню політику Великої Британії менш передбачуваною. Це, своєю чергою, закладає тенденції для зростання незалежницьких настроїв у автономних регіонах і зменшення кількості прихильників союзу зі Сполученим Королівством в урядах Шотландії, Уельсу та Північної Ірландії.

Ілюстрація створена за допомогою Grok