Довженко. Поки ще не бронзовий

«Детектор медіа» вже публікував рецензію на фільм «Довженко. Перший погляд» Дмитра Десятерика — її можна почитати тут.

Парадоксально, але новий фільм «Довженко. Перший погляд» виявився цікавішим за виконавців головних ролей. І це вже достатня причина поговорити про нього детальніше. Бо коли фільм виявляється переконливішим за тих, хто в ньому має переконувати нас у великому коханні, мистецтві й душевних стражданнях, — це, погодьтеся, цікавий кінематографічний парадокс.

Режисер — Костянтин Коновалов. Сценарій написали Костянтин Коновалов, Сергій Тримбач, Максим Курочкін та Андрій Осипов. Виробники — Одеська кіностудія й Odesa Film Production у співпраці з кіностудією імені Олександра Довженка й іншими партнерами. Фільм частково профінансований із державного бюджету за підтримки Держкіно.

Головними героями стають Олександр Довженко (Григорій Бакланов) і Юрій Яновський (Максим Самчик), які тоді були ще зовсім молодими й до статусу класиків їм було ще далеченько. Зате до любовного трикутника — цілком близько. У ньому опиняється й прима Одеського театру Іда Пензо (Поліна Василина). Отож майбутні світочі української культури в ті роки займалися не лише високим мистецтвом. Іноді вони дозволяли собі й значно приземленіші, але не менш емоційні та пікантні форми стосунків.

Фільм заснований на реальних подіях, які Юрій Яновський описав у своєму автобіографічному романі «Майстер корабля».

Спочатку все нагадує легку мелодраму. Молодий Олександр Довженко приїздить до Одеси на запрошення Юрія Яновського, щоб зняти «Звенигору» — фільм про тисячолітню історію України. Яновський знайомить його з Ідою Пензо, і між ними одразу проскакує іскра. Словом, поки що все складається навіть занадто добре: мистецтво, Одеса, молодість, красива жінка і любовний трикутник. Не вистачає хіба що напису «жили вони довго і щасливо». Але тут, на щастя для драматургії й на нещастя для героїв, приходить радянська влада.

А разом із нею — радянська дійсність.

Директор кінофабрики Павло Нечеса (Богдан Бенюк) повідомляє Довженкові, що «Звенигору» відкладають, а натомість треба знімати «Портфель дипкур’єра» — фільм про героїчну радянську дипломатію. Бо історія України, виявляється, може почекати, а героїчна радянська дипломатія — ні. У неї, мабуть, графік затверджений згори.

А щоб режисер не надто захоплювався творчістю, до нього приставляють «консультанта» Ліфшиця (Роман Ясіновський). Формально консультанта, фактично — наглядача НКВС. Радянська система взагалі відзначалася турботою про творчих людей: якщо художник раптом починав думати не в тому напрямку, йому делікатно допомагали скоригувати траєкторію думки.

Ліфшиць змушує Довженка дивитися справжні розстріли «ворогів народу». Такий собі радянський майстер-клас із кіномистецтва: спочатку покажуть, як розстрілюють людей, а потім пояснять, яке кіно треба знімати. Після такого занурення в натуру режисер мав би особливо добре зрозуміти, що саме від нього хочуть.

Довженко шокований і хоче їхати. Але залишається й закінчує фільм.

І тут починається вже зовсім інша історія — про митця, який намагається залишитися митцем у системі, де навіть камера може мати політичного наглядача.

Фільм продовжує добру тенденцію, започатковану «Будинком “Слово”»: українські митці постають тут не лише як літописці боротьби за народне щастя, а як живі люди — зі своїми примхами, вадами, амбіціями й любовними пригодами. Тобто нарешті люди, а не бронзові пам’ятники, які ще за життя навчилися стояти на постаменті.

А це, між іншим, певною мірою ламає давню традицію. Від українського митця довго очікували передусім розповіді про боротьбу народу за щасливу долю. Показовий приклад — письменник Олекса Стороженко. Коли він дозволив собі 1861 року в оповіданні «Закоханий чорт» описати жіночу литку, за це його критикував Микола Костомаров, а згодом і Сергій Єфремов, мовляв, це була небачена розпуста.

Українська культура взагалі довгий час поводилася з тілом приблизно так, ніби воно було секретним документом із грифом «цілком таємно». Особливо ж у радянські часи українських класиків часто подавали саме в образі суворих літописців боротьби — без особливого інтересу до їхніх людських слабкостей, пристрастей і просто приватного життя. Наче письменник, щойно отримавши статус класика, мусив негайно припинити закохуватися, ревнувати, помилятися і взагалі поводитися як нормальна людина.

І саме тому поява в кіно живого Довженка — людини, яка може хотіти, ревнувати, помилятися, вагатися і поводитися далеко не канонічно, — сама по собі є цікавою.

А тепер про неприємне.

Попри накручений сюжет, наявність драматичних і ліричних ліній, трійця головних акторів виглядає дещо картонно. Вони, звісно, зображують закоханих людей, між ними мають виникати ревнощі, бажання, образи, внутрішні сумніви. Але всього цього якось не дуже відчуваєш.

Часом складається враження, що троє людей просто отримали завдання зіграти любовний трикутник і сумлінно його виконують. Ніби навіть не люди закохалися одне в одного, а персонажі отримали відповідний сюжетний статус. Тут закоханий. Тут ревнує. Тут страждає. Тут дивиться багатозначним поглядом. Словом, усі необхідні емоції на місці — а от із самим відчуттям життя в них дещо складніше.

Особливо ця одновимірність увиразнюється на тлі гри Богдана Бенюка. Його персонаж — директор кінофабрики, небайдужий українець, якого радянська система поставила в дуже незручні чиновницькі рамки.

З одного боку, він хоче допомогти Довженкові зняти фільм про українську історію. З іншого — мусить виконувати вказівки згори й домагатися, щоб режисер знімав «правильне» кіно. Причому не просто правильне, а таке, яке ще й люди захочуть дивитися. Тобто чиновник має одночасно виконати наказ начальства і зробити так, щоб глядач не втік із залу. Для радянської кіноіндустрії це вже майже екзистенційна драма.

І ось цей внутрішній конфлікт Бенюк передає дуже переконливо. У його персонажа є суперечність: він одночасно людина системи й людина, яка намагається в цій системі залишити хоч якийсь простір для свого. Він не хороший і не поганий, не герой і не карикатурний чиновник — він людина, загнана обставинами в певну роль. І саме тому його персонаж живе на екрані.

На його тлі головній трійці якраз і бракує цієї внутрішньої суперечливості. Їхні персонажі ніби знають, що мають відчувати, але не завжди змушують глядача це відчути. І через це любовна історія, яка мала б бути одним із головних емоційних двигунів фільму, часом залишається радше сюжетною конструкцією.

Одначе режисеру все одно вдалося витягти фільм на належний рівень. І це, мабуть, головна його заслуга. Він зумів зробити, здавалося б, майже неможливу річ: поєднати іронію й легкість із драмою та трагедією так, що вони не заважають одна одній, а навпаки — підсилюють.

Смішне тут часом підступає до моторошного, а моторошне буває настільки абсурдним, що мимоволі усміхаєшся. І в цьому є щось дуже радянське: система настільки серйозно ставиться до власного абсурду, що зрештою сама стає комедією. Щоправда, комедією, від якої не дуже хочеться сміятися.

Саме ця тонка межа між комедією і трагедією й тримає фільм. Радянська дійсність постає не лише страшною, а й до абсурду кумедною — і від цього, зрештою, стає ще страшнішою. Бо наймоторошніше в ній те, що вона цілком серйозно робить речі, які з боку здаються фарсом.

Режисер не дає фільму загрузнути ні в пафосі, ні в похмурій драматичності, залишаючи в ньому повітря, гумор і живий рух. І це правильне рішення. Бо історія про Довженка, Яновського, кіно, кохання, репресії та радянську систему легко могла перетворитися на чергову урочисту біографічну панахиду за великим митцем.

На щастя, цього не сталося.