Втомлені переговорами. Часткові припинення вогню

Примітка редакції. Оскільки американська еліта настільки впевнена у дипломатії, радимо їй пригадати найбільш славетну сторінку в переговорній історії США. Тобто В’єтнам.

Перемир’я без миру не є чимось унікальним, суто українським хрестом. На жаль, ми не маємо впливу на Адміністрацію президента США, аби поліпшити вам настрій. Тож краще розповімо про такі ж випадки в минулому.

Оскільки війна — надто дороге задоволення, держави та збройні угруповання постійно намагаються домовитися про певні взаємні обмеження. Наприклад, не атакувати певні об’єкти, території чи види цілей, продовжуючи війну.

Деякі домовленості справді рятували життя. Проте більшість струсонула повітря. Це факт.

Тож нам складно підібрати слова, аби культурно вказати на помилку тим, хто чекає дипломатичного прориву саме зараз. Історія і статистика не на їхньому боці. Навіть не так: історичні приклади демонструють зовсім іншу закономірність.

Думай, Пєтька, думай.

Часткове перемир’я дійсно може бути ефективним навіть без політичного врегулювання конфлікту. Однак припинення одного виду насильства не гарантує зменшення насильства загалом.

1953 рік

Корейський випадок відрізняється від звичайного перемир’я в обмеженому форматі. Тут сторони не говорили про відмову від певних видів вогневого ураження. Замість цього вони мужньо переклали війну на плечі наступних поколінь, припинивши бойові дії без політичного завершення конфлікту.

27 липня 1953 року зустрілися представники Командування ООН, Корейської народної армії та китайських народних добровольців. Поговорили так, що того ж дня підписали угоду про перемир’я.

Документ передбачав ту корейську обстановку, до якої ми звикли й зараз. Відбулося припинення боїв. З’явилася демілітаризована зона на чотири кілометри вглиб. Війська розділилися.

Так, після цього у Південної Кореї були десятиліття ситого життя. Та чи хтось дасть їй стовідсоткову гарантію, що КНДР не поновить війну? Тим паче зараз, при повній підтримці Китаю, РФ та Ірану? Цю проблему не розв’язали, її відклали на невизначений термін.

Спадок Кеннеді.

1968 рік

Наступним прикладом буде В’єтнам, який так подобається згадувати американцям. Подобається ж, правда?

31 березня 1968 року президент США Ліндон Джонсон обмежив бомбардування Північного В’єтнаму. Після Тетського наступу стало очевидно: попри американську перевагу в повітрі, місцеві комуністи зберегли здатність чинити спротив та вести власні операції.

Втім, обмеження не означало припинення війни. США далі воювали в Південному В’єтнамі. І, до речі, удари по частині території Північного В’єтнаму тривали далі.

Спочатку комуністи розцінили часткове припинення обстрілів як недостатній крок. Однак уже 3 квітня Ханой був готовий установити контакт з американцями, щоб обговорити повне припинення ударів.

31 жовтня Джонсон оголосив про повне припинення американських бомбардувань Північного В’єтнаму. Воно почалось за добу, тобто з 1 листопада.

Спойлер: це був єдиний випадок, коли такі переговори взагалі спрацювали. І, як уже зазначено вище, нехай американці порадіють, згадуючи настільки славну сторінку у своїй історії.

2016 рік

Тепер — до війни в Сирії, а саме її подій десятирічної (о боги, вже десять років минуло) давнини. Славетне перемир’я, яке чомусь не мало впливу на геть усіх противників.

У лютому США та Росія домовилися про режим припинення бойових дій у Сирії. Угода набула чинності 27 лютого. Проте суть домовленості не поширювалася на угруповання «Ісламська держава», «Джабгат ан-Нусру» та інші організації, визначені Радою Безпеки ООН як терористичні.

Налякати нерішучістю.

Якщо сказати людською мовою — домовленість прибрала з поля бою лише двох учасників. Сили Асада та зазначені угруповання, як ні в чому не бувало, продовжили воювати одне з одним. До того ж недбалість дипломатів залишила достатньо місця для ударів, які не підлягали забороні.

Наприклад, якщо поряд «паслися» терористи з тієї ж «Джабгат ан-Нусри», то можна воювати, ні в чому собі не відмовляючи. Якщо це такий мир, то краще вже чесна війна.

2018 рік

У червні 2018 року свій дипломатичний крок зробили афганський уряд і рух «Талібан». Вони тимчасове припинили бойові дії, скориставшись нагодою — наближалося свято Ід аль-Фітр.

Фактично перемир’я тривало з 15 по 17 червня. Деякі сцени зворушили би пацифістів: бійці «Талібану» ходили в гості до міст, контрольованих урядом, і навіть перетинались із формальними ворогами без неминучого кровопролиття. Така гарна картинка. Ну чисто Голлівуд.

Афганському уряду картинка теж сподобалася. 18 червня там заговорили про ймовірне продовження перемир’я. Щоправда, «Талібан» уже награвся в дипломатію та відновив наступ.

Ходити на уроки мало, треба вчитись.

Ризикнемо припустити, що під час візитів у непідконтрольні міста бійці «Талібану» провели чудову розвідку. Втім, це лише припущення, нічого більше. Вони що, потім перемогли? Та невже?

Висновки, повні потужності

Виведемо фінальні оцінки окремим блоком. Від нашої війни найбільше втомилися ті, хто у ній іще не брав участі. Це наші еліти, відірвані від реалій, і такі ж досвідчені західні політики.

Тож не дивно, що масовий wishful thinking породив таку уніфіковану ідею «кнопки універсального покращення», як переговори. Але наведені в тексті приклади не спрацювали.

Єдиний виняток був пов’язаний із тим, що інша сторона конфлікту також пішла назустріч нехай війні, але обмеженими засобами. Це В’єтнам, який американські стратеги досі згадують із болем.

То звідки взялася така впевненість? Принцип, який ніколи не працював із ідейним суперником, переконаним у власній перемозі за будь-яку ціну — те, що раптово спрацює всупереч собі? Я не вірю в подібні речі.

Мабуть, люди поганенько вчили історію, а тепер погані учні правлять своїми державами. Втім, це легко виправити. Історія дуже любить улаштувати іспит, коли цього ніхто не чекає.