Як «Довженку» й іншим байопікам подолати «прокляття провалу»

«Детектор медіа» вже публікував рецензію на фільм «Довженко. Перший погляд» Дмитра Десятерика — її можна почитати тут. А тут — погляд Юрія Луканова.

«Ось прокляття — і незрозуміло, як його подолати: історичні байопіки нашій кіноіндустрії вперто не даються. Щойно хтось береться фільмувати про видатного українського діяча чи видатну діячку — з майже стовідсотковою певністю отримуємо провал», — так кінооглядач Дмитро Десятерик фіналізує свою рефлексію на стрічку «Довженко. Перший погляд».

Не сподобалася стрічка і кінознавиці Олександрі Поворозник, яка теж зауважує під фінал свого огляду: «Хотілося б, щоб творці надихалися не лише особистим шляхом Довженка, а і його творчим методом — використовували кіномову як повноцінний окремий спосіб говорити з глядацтвом, а не як доповнення до сценарію, що проговорює вустами акторів свої ідеї».

На цей пасаж швидко відреагувала більш досвідчена кінознавиця та громадська діячка Людмила Горделадзе: «“Суспільне. Культура” з розумним виглядом рецензує новий український фільм “Довженко. Перший погляд”. Але скільки можна вже говорити горе-кінокритикам: пишіть про те, що є в кіно, а не про те, що вам хотілося б. Якщо хочеться — знімайте самі!»

І головне в цій невеличкій дуже локальній дискусії довкола нового українського біографічного фільму: всі троє і кожен окремо, хто прямо, а хто непрямо визнав «Довженко. Перший погляд» не спробою створити на основі сторінок життєпису класика українського та світового кіно глядацьку стрічку, а справді такою. Автори на офіційній сторінці фільму, «Одеська кіностудія» як виробник і замовник — Держкіно — чітко позиціюють свій продукт як гостросюжетне пригодницьке кіно. Котре починається як авантюрне романтичне драмеді, а в другому акті різко переходить у драматичний трилер. Замішаний на кухні кіновиробництва, більше зрозумілій глядачам із професійного середовища.

Глядацький потенціал «Довженка» існує — і він явно недооцінений. Ким — про це нижче. Наразі про тих, хто оцінив і досі оцінює високо: мешканців соцмереж, де першу скрипку грає тредс. Моніторю цей майданчик від 4 жовтня, тобто від четвертого дня національного прокату стрічки. Що парадоксальним чином водночас підтверджує та спростовує думки культурної оглядачки Лєни Чиченіної: «“Довженко. Перший погляд” став черговим прикладом стрічки, про яку частина потенційних глядачів дізналася вже після того, як випадково побачила її в кінотеатрі. Водночас позитивна реакція тих, хто все ж потрапив на сеанс, може стати для фільму додатковим шансом».

Власне, десь так і сталося. Ще 8 жовтня, на другий тиждень прокату, тредс і фейсбук дуетом волали пробі — стрічку зняли не лише в більшості київських, а й регіональних кінотеатрів. Проте вже 9 жовтня дописи перемоги: повернули. Хай не на зручні сеанси, проте шанс потрапити все ж з’явився. І дотепер захоплені дописи про «Довженка» серед неполітичних конкурують хіба з дописами про успіхи в збиранні білих грибів.

Перший тиждень доволі обмеженого прокату дозволив стрічці зібрати 1,6 млн гривень, які принесли в касу 8 857 глядачів. Проте другий тиждень подвоїв результат, і припускаю: саме цей соцмережний «сарафан» доклався: 15 439 глядачів і 2,9 млн грн відповідно. Все одно скромно, і злі язики ще згадають понад тридцять мільйонів державних коштів бюджету. Мовляв, черговий провал «патріотичного», розпил грошей, цинічне заробляння на виробництві чи що там ще.

Але я вже не раз писав і казав: українське кіно не змагається з голлівудським, а фільми на кшталт «Довженка» не конкурують зі «Скаженим весіллям» та аналогами. Згаданим вище рух довкола стрічки про те, як молодий Олександр Довженко знімав свій перший повний метр «Сумка дипкур’єра», вже не залишив її невідомою, невидимою та прохідною. Глядачі захоплено називають чесноти картини: операторська робота (Володимир Гуєвський) і, відповідно, красива «картинка», живі та жваві герої, Одеса як окремий персонаж, чіткий водорозділ між добром та злом. І окремо мешканці соцмереж один за одним роблять у своїх дописах своєрідний «культурний камінг-аут»: визнають, що дуже мало знали і про наші українські 1920-ті, і про Одеську кінофабрику, і про головних героїв.

Оте «прокляття провалу», накладене на українській простір, питомо український контекст і наших діячів усіх сфер, від політики до культури, — саме системний провал вітчизняної  інформаційної діяльності всередині країни. Хто народився й встиг кілька десятків років пожити в СРСР — належу до цього суспільного прошарку, — той, може, зрозуміє мої наступні порівняння. Культурний продукт, до якого належать література, кіно, театр, музика (конкретно — тексти, перетворені на пісні), образотворче мистецтво та музейна справа має в інформаційному просторі, котрий є інструментом популяризації, лише два основних виміри. У тоталітарних та авторитарних режимах це державна пропаганда, яка державним же коштом провадить генеральну лінію єдиної владної партії й, відповідно, продовжує політику. Демократичний устрій надає культурі в усіх її вимірах і проявах передусім просвітницькі функції. А політика тут присутня лише в частині, коли потрібна додаткова, часто надмірна героїзація й патетика. Що ніколи не канонізує того чи того реального персонажа та не цементує єдино правильний погляд на ту чи ту подію.

Радянський режим від часів, у які довелося жити й працювати Олександрові Довженку, взяв курс на пропаганду засобами культури, зокрема — художнього кіно. Так з’явилися не справжні, а вигадані Ленін, Дзержинський, Сталін і канонічний герой Громадянської війни Чапаєв. Не секрет, що до того Довженко так само став суб’єктом тогочасної державної пропаганди, знявши «Арсенал», «Щорса» і «Мічуріна». Наслідком семи десятків років активної, повністю контрольованої пропаганди, підживленої багатомільйонними бюджетами й маючи фундамент у вигляді ЗМІ (хто не знає — я ще застав абревіатуру ЗМІП, засоби масової інформації і пропаганди) стала абсолютно викривлена для трьох поколінь українців картина світу. В якому існували вигадані російські діячі з героїчними ореолами. І не існувало постатей питомо українських.

Пропаганда замінила собою просвітництво. Тарас Шевченко став заледве не першим українським більшовиком. Іван Франко — вічним революціонером, причому слово «революція» тут мало лише одну, пролетарську сутність. Значну частину творів Лесі Українки, звісно ж, критично налаштованих до російського не самодержавства, а суспільного ладу, просто заборонили для друку. І лише ця трійця була активно присутня в українському радянському публічному просторі. Кожен удостоївся біографічної стрічки: «Тарас Шевченко» Ігоря Савченка (1951), «Іван Франко» Сергія Бондарчука (1956) та «Йду до тебе» Миколи Мащенка (1971) — про Лесю Українку, яку зіграла російська акторка Алла Демидова. Інших за замовчуванням не існувало.

Тож має місце висновок Дмитра Десятерика про відсутність тяглості творення байопіків у національному жанровому кіно як такому. Проте — і це доводить попередній абзац, — надолужити втрачене, заповнити «білі плями» й фільмувати стрічки за мотивом життєписів мало. Зняті вже після 1991 року біографічні фільми, серед яких «Поет і княжна» Станіслава Клименка, «Із життя Остапа Вишні» Яролава Ланчака, «Атентат», «Нескорений» і «Владика Андрей» Олеся Янчука, «Богдан-Зиновій Хмельницький» Миколи Мащенка, «Параджанов» Олени Фетисової та Сержа Аведикяна та «Заборонений» Романа Бровка фіксували український погляд на відповідно Тараса Шевченка, Остапа Вишню, Степана Бандеру, Романа Шухевича, Богдана Хмельницького, Сергія Параджанова та Василя Стуса. Проте всюди робився ухил на однозначність і героїзацію, котра неодмінно виводить на трагізм, читай, героїчну загибель чи бодай надмірну патетику монологів. Цього уникнули хіба творці «Параджанова» — але все одно в фіналі глядач не бачить перемоги, стрічка просякнута смутком. Хоча всі згадані, — напевне є ще не згадані, — фільми вже виконують, як можуть, також просвітницьку, точніше, інформаційно-просвітницьку місію.

Натомість «Довженко. Перший погляд» чи не першим майже відійшов від звичного героїко-драматичного контексту. Так, патетичні діалоги Довженка (Григорій Бакланов) і Яновського (Максим Самчик) мають місце, проте займають дуже мало екранного часу. Глядачам пропонується жанрово чисте, максимально витримане в координатах пригодницького кіно. Де між митцем і владою відбувається не вербальна дуель у форматі: «Ви всі ниці негідники й кровопивці! — Та я тебе, націоналюго, згною!», а інтелектуальний двобій. Точніше, чекіст-сценарист Яків Лівшиць (Роман Ясиновський грає реального персонажа) вимагає від Довженка зняти кіно пролетарське — той знімає цілком «буржуйське» кіно. Хоча ідеологічно не підкопаєшся.

Перемога кінематографічного Довженка і стала головним фактором, котрий привернув глядацьку увагу до фільму. Але цього мало. Всякий подібний фільм повинна супроводжувати масштабна, на рівні Міністерства культури та Міністерства освіти, саме просвітницька робота. Широка аудиторія любить жанрове кіно про переможців. І ще більше любить бути в контексті подій, відтворених на екрані. Будьмо чесні, Довженка не всякий українець впізнає на фото. Не кажучи вже про Яновського, й зовсім невідомою лишається Іда Пензо, головна героїня стрічки.

Враховуючи, що на «Тисячовесну» подавалося чимало проєктів саме байопіків і деякі стануть фільмами, варто думати про інформаційну політику та інформаційну підтримку вже. Тільки так знімається «прокляття провалу». Адже під словом «провал» слід розуміти не бокс-офіс чи художні якості. А найперше — провал державної інформаційно-просвітницької діяльності, котра має супроводжувати кожну подібну роботу.