Сергій Єфремов: як "хрещений батько" УНР випередив час і загинув за Україну

У 1917 році, коли Україна боролася за свою незалежність, Сергій Єфремов став одним із головних архітекторів Української Народної Республіки. Його інтелектуальний внесок був фундаментальним, адже саме він запропонував назву для нової держави, яка мала стати втіленням вікових прагнень українського народу.

Єфремов був не лише публіцистом та літературознавцем, а й активним громадським та державним діячем, що присвятив своє життя утвердженню української національної ідентичності. Він бачив майбутнє України у розвитку власної історії, мови, культури та створенні автокефальної церкви, вбачаючи в цьому фундамент міцної держави.

Окрім державотворчої праці, Єфремов активно працював в Українській академії наук, очолюючи комісії та готуючи до видання академічне зібрання творів Тараса Шевченка. Його діяльність була світлим маяком для українського відродження на початку XX століття.

Однак проукраїнська позиція Єфремова не залишилася непоміченою радянським режимом. Він був заарештований у справі «Спілки визволення України» та загинув у Володимирській в'язниці у 1939 році, розділивши трагічну долю багатьох представників української інтелігенції.

Попри особисту трагедію та знищення української інтелігенції радянською владою, праці Єфремова наповнені непохитною вірою у майбутнє України. Він писав: «Пливем по морю пітьми. Але, як і колись, сяє попереду — не надія, а непохитна певність, що до свого берега допливемо і в свою землю обітовану увійдемо. Подорожні пригоди, хоч би які страшні й криваві вони не були — то тільки епізоди і не їм, цим скороминущим епізодам, збить нам з нашої путі...»

Ці пророчі слова, написані у лютому 1918 року, відображають незламний оптимізм та віру у перемогу, що залишаються актуальними і сьогодні, століття потому.

Микола Томенко у своїх нагадуваннях про 150-річчя від дня народження Сергія Єфремова підкреслює його фундаментальний внесок в українську історію. Він наголошує на активній громадській та державній діяльності Єфремова, спрямованій на утвердження української національної ідентичності.

У своїй публіцистичній спадщині Єфремов одним із перших ввів терміни «українофобія» та «україножерство», описуючи агресію російських та польських шовіністів проти всього українського. У статтях, таких як «Під обухом. Більшовики в Києві», він жорстко та точно висвітлював суть російського терору та ментальність «воскреслого Хама», що руйнував незалежну Україну у 1918 році, його оцінки минулого разюче перегукуються із сучасними реаліями протистояння агресору.

«Всі, хто вивчав історію України, добре знають про головні здобутки та заслуги сьогоднішнього ювіляра: активна громадська і державна діяльність задля утвердження української національної ідентичності; авторство назви нашої держави в 1917 році — Українська Народна Республіка...» — нагадує Микола Томенко.

«Пливем по морю пітьми. Але, як і колись, сяє попереду — не надія, а непохитна певність, що до свого берега допливемо і в свою землю обітовану увійдемо. Подорожні пригоди, хоч би які страшні й криваві вони не були — то тільки епізоди і не їм, цим скороминущим епізодам, збить нам з нашої путі...» — писав Сергій Єфремов у статті лютого 1918 року.

Історичні паралелі, винайдені Єфремовим терміни та його непохитна віра у майбутнє України нагадують нам про необхідність остаточно очиститися від внутрішніх українофобів та прихильників «русского міра». Його спадщина є не лише дороговказом для розуміння минулого, а й надихаючим закликом до утвердження власної ідентичності сьогодні.