"Та пішла ваша медицина!.." - один день у хірургії, де лікують навіть тих, хто посилає лікарів

Поки пацієнти ігнорують призначення, критикують медицину та потрапляють у халепи, лікарі у старенькій перев'язочній між повітряними тривогами продовжують робити свою роботу. Журналістка Коротко про прийшла до хірурга з розпухлим пальцем, а натомість стала свідком історій, у яких людське безглуздя межує з комедією, а сміх змінюється сльозами. Про звичайний день хірургічного кабінету у поліклініці маленького містечка на Львівщині читайте у матеріалі Коротко про.

Спочатку тривога, потім – хірург

Мій палець нагадував добрячу мисливську ковбаску.  А все почалося з банальної побутової травми: сильно вдарила палець об двері, пошкодила шкіру, а згодом занесла інфекцію. Сподівалася, що минеться само собою. Не минулося.
Наступного ранку, оцінивши масштаби катастрофи, вирішила, що з таким пальцем краще не жартувати, і подалася до хірурга. Щоправда, до лікаря ще треба було потрапити. Двері поліклініки виявилися зачиненими через повітряну тривогу (цікаво, що в місті авторки тривогу не ділять на "жовту" чи "червону", а значить, не працюють під час будь-якої. - Ред). Відповідно, прийом пацієнтів призупинили.

Чекаю під дверима. Мряка, холодно, але це дрібниці порівняно з тим, що десь неподалік літають "шахеди".

За якийсь час до мене приєдналися інші люди. Хтось прийшов на перев'язку, комусь потрібна консультація - у кожного свої болячки і клопоти. Майже всі втупилися в телефони. Гортали новини, перевіряли повідомлення, дивилися, чи не з'явився відбій тривоги.

- Літає колами над Львовом, - коментує один із чоловіків.

Затягується цигаркою.

- А щоб повиздихали швидше, - каже.

Всі розуміють, про кого йдеться.
 
Нарешті відбій. Двері відчинилися, і наша, вже дружня, компанія рушила всередину. Тоді я ще не знала, що наступна година стане для мене своєрідною екскурсією у світ людської безпечності, впертості та глупоти.

Закуска з кров'ю і кавун із наслідками

У хірургії переді мною четверо пацієнтів. Двері перев'язочної відчинені, тож розмови лікаря, медсестри та відвідувачів було добре чути.
Перший пацієнт розповідав, як примудрився серйозно травмувати руку. Чесно зізнався: випивав. А яке ж застілля без закуски?

- Думав врізати ковбаси, а рука здригнулася, ніж зісковзнув і розрізав руку, - розповідає.

- От бачите, до чого призводить алкоголь, - каже медсестра.

- Ех, сестричко, зараз таке життя, що як подумаєш, то й випити хочеться, - з гіркотою в голосі відповідає пацієнт.

Щоправда, забув чоловік, що поєднання алкоголю, гострого ножа та надмірної впевненості у власних рухах - це вже майже готовий рецепт відвідування травмпункту.

Руку йому перев’язали і відпустили на всі чотири сторони, нагадавши про завтрашній візит.

Наступний пацієнт виявився ще цікавішим.

Кілька днів тому чоловік різав кавуна. І порізав руку так серйозно, що довелося накладати шви. Медики рану обробили, зашили, призначили антибіотики.
Але пацієнт вирішив інакше. Антибіотики пити не став. Навіщо? Організм сам розбереться. От тільки організм із таким рішенням не погодився. І чоловік знову опинився в хірургії. Цього разу вже з ускладненнями. Медикам довелося повторно чистити рану та виправляти ситуацію.

- Богдане, та як так можна? – обурювався хірург. – Я ж приписав вам антибіотики. Чому ви не послухалися?

Богдан мовчав. Зате лікар не стримувався у коментарях щодо рани пацієнта.

А я стояла за дверима і дивувалася людській безпечності.

"Пішла та медицина до сраки!"

Третій чоловік лежав на кушетці, поки йому робили перев'язку. Жалівся, що вдома працював з "болгаркою" і різанув собі кисть руки. Плакався, що втратив багато крові, викликав "швидку", яка надала йому першу медичну допомогу. Розповідав, що втратив свідомість у кареті швидкої допомоги.

І раптом у розмові з медиками заявив, що медицину він узагалі не поважає. А потім підсумував своє ставлення до неї ще красномовніше:

- Пішла та медицина до сраки!

Сказав це, лежачи на кушетці, поки медсестра обробляла йому рану. У цій сцені було стільки абсурду, що жоден сценарист комедії, мабуть, не вигадав би кращого.
Тобто медицина погана, лікарі погані, лікування - казна-що. Але коли щось болить, кровить чи гноїться, то куди йдемо? Правильно, до тих же медиків. І вони лікують. Навіть тих, хто посилає їхню професію за відомою адресою.

Погладила котика, а тепер шукає вакцину від сказу

Але була у хірургії того дня й інша історія. Під дверима перев’язочної гірко плакала жінка. Виявилося, що вона збирала гриби неподалік від лісу і зустріла незнайомого кота. Захотіла нагодувати тваринку, погладити.

- Мала бутерброд з ковбасою, витягла погодувати кота, а він раптом кинувся на мене і вкусив за руку, - схлипує.

Та так сильно, що прокусив пальця. А укус незнайомого кота - проблема. Ніхто не знає, чи була тварина здорова, чи вакцинована від сказу. Нагадаю, що сказ - смертельно небезпечна хвороба, якщо вчасно не розпочати профілактику після зараження. Тож жінці знадобилася антирабічна допомога.

Тут же з'ясувалося, що потрібна вакцина є далеко не в кожному медичному закладі. Медики почали телефонувати до лікарень Львова, з'ясовувати, де її можна знайти, куди скерувати жінку.

А вона плакала. Від страху, переживань, невідомості. Адже ще недавно хотіла зробити добру справу - погодувати котика. А тепер змушена думати про небезпечну хворобу і шукати можливості отримати захист від неї.
Ось так одна необережна мить може обернутися серйозною проблемою. Та й із життєво необхідними препаратами в українських лікарнях не завжди все просто.

Старенька перев'язочна, жарти і робота без пауз

А тепер кілька слів про самих медиків.

Хірургічне відділення поліклініки, куди я потрапила, давно просить ремонту. Перев'язочна також. Це приміщення пам'ятає ще ті часи, коли про євроремонти ніхто й не чув. На стінах стара біла плитка, місцями потріскана, зі щербинами та слідами давно минулих ремонтів. Тут немає інтер'єрів сучасної приватної клініки, красивих кабінетів чи відчуття, що ти опинився в медичному закладі з рекламного буклета.
 
Але в цій старенькій перев'язочній працюють люди, яким, здається, вистачає терпіння на всіх. На чоловіків, які примудряються порізатися під час застілля. На тих, хто нехтує лікуванням, а потім повертається з ускладненнями. На пацієнтів, які не поважають медицину, але охоче користуються її послугами. На переляканих жінок, які не знають, що робити після укусу невідомої тварини. І на таких, як я, що приходять із пальцем, схожим на ковбасу, та вже встигли намалювати собі найгірші сценарії.

При цьому медики не бурчать, не демонструють роздратування, не читають нескінченних моралей. А жартують. Розмовляють із пацієнтами. Пояснюють. Допомагають. Роблять перев'язки, обробляють рани, шукають ліки і намагаються заспокоїти тих, кому страшно.

І все це - в умовах війни. Коли робочий день переривають повітряні тривоги. Коли люди чекають під зачиненими дверима. Коли приміщення давно потребують ремонту, а необхідних препаратів іноді доводиться шукати по інших лікарнях.
Можна скільки завгодно говорити про проблеми української медицини. І вони справді є. Від стану приміщень до доступності ліків. Але за всіма цими проблемами є люди. Ті, які щодня приходять на роботу і лікують інших.

І на завершення

Мій палець, на щастя, вдалося врятувати без особливих пригод. А от звичку сподіватися, що "саме минеться", доведеться лікувати самостійно.

І коли я виходила з перев'язочної, там уже чекали наступного пацієнта. Зі своєю травмою, своєю історією і, цілком можливо, власною порцією людського безглуздя. Бо у хірургів, здається, ніколи не бракує роботи. І не завжди через нещасні випадки.