Як Україні зберегти власну гру і зірвати плани Трампа та Путіна

В умовах зростаючих суперечностей між Україною та Штатами щодо завершення війни, коли, за словами Зеленського, Вашингтон зробив «кроки, спрямовані на те, щоб схилити Україну до капітуляції», згадується концепція стратегічних ігор.

Хто може грати у такі ігри? Насамперед – суб'єкти, які володіють на це правом. З того, що згадується з теоретичного, колись почутого й побіжно опрацьованого, – це «Скінченні та нескінченні ігри» Джеймса Карса.

Якщо підсумувати одним реченням, то у скінченну гру грають, щоб виграти, а в нескінченну – щоб гра тривала.

У скінченній грі приз зовнішній і остаточний: перемога, після якої гра закінчується. Шахова партія, вибори, тендер, війна.

У нескінченній натомість (а більшість стратегічних ігор – держави, інституції, кар'єри – саме такі) виграш інший, і його можна розставити за пріоритетами:

• право грати далі – і це не втішний приз, а головний;
• краща позиція для наступного ходу – більше ресурсів, союзників, опцій, ніж у суперника;
• можливість обирати гру – нав'язувати свої правила, поле й темп, а не грати на чужих.

Для держави у війні на виснаження приз виглядає саме так: не капітуляція супротивника, а стан, у якому він більше не здатен диктувати, у яку гру вам грати.

Отже, й виходить: скінченну гру треба не програти, а нескінченну – не зрадити. Що це означає? Ми не можемо відмовитися від чужої гри – байдуже, чия вона, російська чи американська. Відмова – це також хід, і до того ж програшний. Якщо ваш опонент чи ворог грає у скінченну гру – ок, граємо, але як епізод своєї, а не як усю гру.

Пам'ятаємо, що наша умова перемоги не дзеркальна до умови ворога. Це як з Іраном: він виграє, якщо не програв, тоді як США та Ізраїль програють, якщо не виграли.

Тема, чому сильні часто програють слабшим, доволі добре описана: у слабшого на кону існування, у сильнішого – лише інтерес, і з часом ця асиметрія воль переважує асиметрію сил. Звідси висновок: нам не треба вигравати гру Трампа чи Путіна – достатньо зробити їхню перемогу недосяжною.

Наступне – «грати з межами, а не в межах» (Дж. Карс). Гравець, який розраховує на скінченну гру, сильніший у своєму полі й часі. Якщо вивести гру за ці межі: у час (привіт, проміжні вибори), простір (союзники, санкції, інші театри), у домени (економіка, право, культура, легітимність) – ми розширимо межі гри.

Далі – не стати тим, з ким воював. Якщо в процесі зникають інституції, свобода, здатність до оновлення – це зло. Сила тут – це збереження не лише армії, а й здатності грати далі.

І наостанок трохи миротворчого – визначити кінець не як тріумф, а як стан. Мета війни – кращий мир, ніж був до неї. Тобто стан, у якому супротивник більше не здатен диктувати, в яку гру нам грати.

Усе інше – від лукавого.