Загибель Олешків

Трагедія Олешків, останні мешканці яких голодують і не мають шансів вибратися з міста по замінованих дорогах, привернула увагу навіть американської першої леді.

Путін, щоб не сваритися з Трампом напередодні таких важливих для президента США виборів до Конгресу, був змушений погодитися на тимчасове перемир’я і гуманітарний коридор із загиблого міста, хоча як його мешканцям вдасться вибратися з цієї розбомбленої пастки, не знає сьогодні ніхто.

Доля Олешків – це як доля України. Це те, що вони хотіли б зробити з усіма нами, якби змогли. Це демонстрація їхньої лицемірної байдужості – коли мешканці території, які «проголосували» за приєднання до Російської Федерації й були оголошені її громадянами, залишені помирати напризволяще саме тому, що їхнє життя ніколи не було цінністю для «визволителів».

Олешки помирають не вперше. У 1728 році тут загинула від козацьких міжусобиць Олешківська Січ, створена прихильниками опального гетьмана Івана Мазепи на території Кримського ханства після поразки у війні з Москвою і після поразки Москви у війні з Портою.

Січ ця була дітищем майбутнього дубоссарського гетьмана Костя Гордієнка, який пішов з Мазепою не з особистої відданості (Мазепу він якраз недолюблював) – а зі щирої впевненості, що під Москвою козаки пропадуть. Гордієнко був з останніх кошових отаманів, хто намагався не просто втекти від Москви, а й звільнити від цього зла Україну, проте змушений був осісти на Олешківській Січі.

Її руйнування – не Москвою, не ханом, не султаном, а своїми ж козаками – стало завершенням політичної кар’єри гетьмана, але все ж таки не кінцем самого поселення, яке до останніх своїх днів залишалося спадкоємним до Олешківської Січі – українським та україномовним.

Цьому не завадила навіть радянізація й перетворення Олешків на Цюрупинськ на честь народженого тут ленінського наркома, одного з організаторів зловісних продзагонів і героя більшовицького міфу про нещасного очільника наркомату продовольства, що потерпає у власному кабінеті від голоду – чудовий доказ ефективності революційної влади!

Але найважливішою для Олешків постаттю виявився зовсім не соратник першого радянського вождя, а скромна мешканка, що прожила тут все своє непросте життя епохи Цюрупинська, – художниця Поліна Райко, яка перетворила свою невеличку хатку на казковий світ. Цей неймовірний будиночок, тільки копію якого я бачив у київському Мистецькому арсеналі, і досі в мене перед очима.

Але 6 червня 2023 року росіяни підірвали греблю Каховської ГЕС. Будиночок з усіма його розписами загинув. І Олешки знову загинули. Далі то була вже агонія – місто під водою, втеча мешканців, трагедія тих, хто залишився, міни, дрони, голод… А росіяни? А що росіянам до ще одного українського поселення, до нещастя його мешканців, до голодування старих немічних людей?

Вони затопили старовинне місто, знищили його душу, що збереглася в унікальних розписах Райко, і байдуже спостерігали за тим, як останні мешканці Олешків потерпають від голоду. Бо Олешки, як і вся окупована Херсонщина, для цієї сарани – просто плацдарм. Як і Україна – просто плацдарм.

Як у 30-ті роки минулого сторіччя організовували Голодомор і спостерігали за голодом в Україні, що була для них «хлібним плацдармом» і резервуаром грошей для подальшої експансії на Захід, так і тепер – голод, байдужість, плани нових війн.

За сто років, навіть без комунізму, вони не розвинулися, а деградували. Хоча, здавалося б, після такої несамовитої диктатури куди вже там деградувати? А можна!

Меланія Трамп у відповідний момент ще здатна допомогти мешканцям маленького українського містечка врятуватися від голодної смерті, хоча ми поки не знаємо, яким буде справжній результат її ініціативи. Але саму Україну ані Меланія, ані її чоловік врятувати не в змозі.

Не дати сарані оволодіти Україною можуть тільки самі українці. Бо на прикладі сумної долі Олешків ми вже знаємо, що буде далі.