Писар Русі писав «Володимир», а не «Владімір»: чому Росію так дратує українська мова

Української мови як самостійної та рівноправної «не існує» — одна з найстаріших тез російської пропаганди. За запереченням мови стоїть і заперечення права України на власну державу.

У День української писемності та мови звертаємося до фактів. Що давні рукописи розповідають про українську мову? Як радянська влада нівечила наш правопис? І завдяки чому попри всі заборони й репресії українська вистояла?

Про це говоримо з дослідником історії мови, доктором філологічних наук, професором Віктором Мойсієнком — керівником Інституту української мови НАН України, членом-кореспондентом НАН України.

Професор — не лише його вчене звання, а й позивний у ЗСУ. На початку повномасштабного вторгнення він разом з університетськими колегами пішов добровольцем до війська. «Службу почав з 25 лютого 2022 року, бо в перший день, 24 лютого, стояв у черзі до батальйону тероборони», — розповідає науковець. Служив на Куп’янському та Запорізькому напрямках. Нещодавно повернувся до цивільного життя і очолив інститут.

«Моєю життєвою основою, — каже Віктор Мойсієнко, — є те, що я — поліщук, безмежно залюблений у своє рідне Полісся, у свою говірку, у свій родовід. Я дослідив його від XVI століття, це 14 поколінь. Мене підтримує розуміння, що мої прапредки були тут, на цій землі. Тут вони творили, говорили, обробляли землю, будували, справляли обряди щонайменше упродовж п’яти століть. І хіба маю я право, чи мої діти, це порушити? Хіба ми маємо право дозволити, щоб на ці землі увійшов якийсь зайда і все переінакшив? Ні».

— Пане Вікторе, росіяни повторюють, що ми — «адін народ» і мали спільну з ними й білорусами мову. Чи можете ви спростувати це твердження прикладами з історії мови?

— Те, що в наших мовах багато спільного, — факт незаперечний, адже вони — слов’янські. Однак ми не з однієї спільної мовної колиски. Колиску придумали ті, хто від народження в ній не був. Про це свідчить аналіз письмових історичних пам'яток.

Писемна історія української мови починається від середини XI століття. У часи Київської Русі всі богослужбові книги писали церковнослов’янською мовою (яку принесли переважно з Болгарії та частково й з інших писемних центрів слов’янства). Нею в побуті ніхто не говорив — це була суто мова церкви (згодом дещо онароднена місцевим русько-українським колоритом) й офіційних документів, як латина в середньовічній Європі.

Однак переписували ці книги місцеві київські, волинські, галицькі писарі. Вони мимоволі робили поодинокі помилки — писали деякі слова так, як звикли вимовляти. Так їхня жива розмовна мова «проривалася» в текст.

Наприклад, писець вимовляв, а тому й писав «Володимир», а не «Владімір», «город», а не «град», «чоловѣк», а не «человѣк», «жона», а не «жена». У ХІІ столітті в письмових пам'ятках фіксується вже значна кількість особливостей, що притаманні сучасній українській мові. Наприклад, писали «шѣсть», а не «шесть», «грихъ», а не «грѣхъ», «одежа», а не «одежда» та інше.

Нікому в Європі не спадає на думку заперечувати, що стародавні рукописи, написані в Польщі, Чехії, Болгарії чи Сербії з їхніми місцевими діалектними рисами, належать саме полякам, чехам, болгарам чи сербам. За цією логікою, якщо у нас у Києві збереглися точно датовані рукописи ще із середини XI століття і в них уже засвідчені живі розмовні слова та форми нашої мови, — це і є доказ існування української мови.

Однак для москвинів Російської імперії це не доказ. Бо порівняльно-історичне мовознавство формувалося у XIX столітті, коли ні українці, ні білоруси своїх держав не мали. І, відповідно, всі висновки про відсутність їхніх національних мов та існування на початках писемності єдиної спільної мови для українців, білорусів, новгородців і москвинів (пізніших росіян) формувалися в інтересах Російської імперії.

Та якщо висмикнути з російської науки та пропаганди міф про «общность восточнославянских народов», про їхню «единую, совместную историю», Росія повернеться до своїх правдивих історичних витоків: залишиться тим, чим реально вона була і є — просто Московією, або Заліссям.

Ось чому Росія намагається зробити з Україною те, що вже робить тривалий час із Білоруссю — її мовою та історичною спадщиною. Сьогодні вже мало хто згадує, що Смоленські та Полоцькі грамоти (XIII століття), хрест Єфросинії Полоцької (1161 року) — це саме білоруська культурна спадщина. Росія приписала все собі під виглядом «общєрусской» культури.

Росія, як і будь-яка імперія, вибиває підґрунтя ідентичності поневолених народів. А основний маркер ідентичності — це мова. Без неї народ стає населенням, яким можна маніпулювати.

Як ви вважаєте, якби росіяни дозволили поневоленим народам — чукчам, ескімосам, якутам, бурятам, тувинцям, башкирам… максимально розвинути свою культуру, щоб навчання в школах відбувалося рідною мовою — чи бачили б ми солдатів-бурятів у формі російської армії десь на Куп'янщині чи Запоріжжі? А якби на уроках історії наприклад, буряти вчили не чужу, а власну бурятську історію з її багатими звичаями, обрядами? Ні, не бачили б ми їх в Україні. Тому що вони знали б, хто вони, і не поїхали б за тисячі кілометрів на чужу загарбницьку війну.

— Радянські підручники подавали українську, білоруську й російську як одну гілку «дерева мов». Чому ж за лексикою українська ближча до білоруської, польської та словацької, ніж до російської? Можливо, тому що у російській є угро-фінська основа?

— Частково так. Однак не лише через це. Російська мова є слов'янською, це безумовний факт. У ній присутній слов'янський компонент. Проте у кожній мові є чужі вкраплення — не може бути на 100 відсотків чистої мови. Але під час формування української, білоруської, болгарської, словацької, сербської, хорватської мов серед населення домінували слов'яни, тому в наших мовах переважає слов'янський компонент.

А от у росіян, очевидно, слов’янське населення не становило більшості, велику його частину складали угро-фінські племена — чуді, весі, ерзі, мордви та багатьох інших, які з часом повністю асимілювалися. А з ХІІІ століття потужним струменем у формування московського етносу ввірвався татарський елемент, що також відобразилося на мові тогочасних москвинів. А вже у XVII столітті вона зазнала впливу української та білоруської: до Москви запрошували київських і білоруських книжників та просвітителів.

З часом Москва викреслила угро-фінів зі своєї історії, бо вони не вписувалися в «імперську велич». Ми ж не соромимося докиївської доби й досліджуємо історію різних протоукраїнських племен як свою — з усіма перемогами й поразками, перевагами й недоліками.

До речі, в української мови багато спільного з мовою новгородців, яка, на жаль, зникла через московське загарбання. Про це свідчать історичні писемні пам'ятки ХІ–ХІV століть — наприклад, Новгородські берестяні грамоти.

Новгородська мова розвивалася так само самобутньо, як і українська, білоруська чи польська. Якби Москва не завоювала Новгородської республіки й не асимілювала її населення, це був би окремий східнослов'янський народ із багатющою культурою. Однак прийшло московське чудовисько, що саме не жило й не давало жити всім народам, які його оточували.

— Ви розповідали, як Москва намагалася перетворити українську мову на бліду копію російської. Чи не тому за радянських часів так часто змінювали український правопис — систему правил мови?

— Перший правопис 1928 року створювали в період українізації найвідоміші українські мовознавці. Це була спроба створити єдиний, соборний, самобутній стандарт української мови.

Однак уже за кілька років Москва забила на сполох: за мовною ідентичністю обов’язково постане питання про ідентичність національну. Тому українізацію згорнули, утопили в крові та виморили голодом. А правопис 1928 року оголосили «буржуазно-націоналістичним шкідництвом».

Тодішній заступник народного комісара освіти Української Радянської Республіки Андрій Хвиля (справжнє прізвище Олінтер) опублікував брошуру з промовистою назвою «Знищити коріння українського націоналізму на мовному фронті». У ній він звинуватив творців правопису 1928 року (Агатангела Кримського, Олексу Синявського, Всеволода Ганцова та інших видатних українських мовознавців) у тому, що вони нібито штучно відривали українську мову від російської та саботували «братнє єднання двох народів».

А 1933 року створили новий правопис, наближений до російського. До речі, саме тоді з української абетки вилучили літеру «ґ» та почали переписувати словники, вилучивши з них автентичні українські слова й замінивши їх російськими кальками.

Як ми пам'ятаємо, 1933 рік — це страшний період для українців. Радянська влада їх фізично знищувала. Особливо в селах, де якраз і відбувалося постійне підживлювання ріки української літературної мови струмками місцевих говірок. А в українських містах на той час уже розкручувався на повну силу маховик русифікації.

Усі наступні правописи радянської доби — 1946 та 1960 років — вихолощували самобутність нашої мови й фактично робили з неї не зовсім українську, але й не російську — таку собі «недоросійську мову», якою начебто й соромно було говорити.

Академік Юрій Шевельов зауважував, що «урядове втручання» у внутрішні закони мови було радянським винаходом: «Радянська система встановлює контроль над структурою української мови: забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, правописні й ортоепічні правила, а натомість пропагує інші, ближчі до російських або живцем перенесені з російської мови… Таким чином конфлікт між українською і російською мовами перенесено із зовнішньої, позамовної сфери всередину самої мови. Боротьба відбувалася не тільки в людській психіці, а й у самій мові».

Редакторам газет за московсько-більшовицького панування в Україні розсилали списки рекомендованих і небажаних слів та виразів: баня, а не лазня, місцеперебування, а не осідок, словотворення, а не словотворчість, в минулому році, а не торік, осічка, а не затинка. Структура української мови примітизувалася, оригінальні, характерні риси нівелювалися, підлаштовувалися під систему іншої мови.

На щастя, новий сучасний правопис незалежної України, хоч із певними застереженнями й проблемами, повертає нашій мові її власне обличчя. Цей процес не завершено.

— Якщо української мови, за твердженням Москви, не існувало, з чим століттями воювали Петро I, Валуєв, Алєксандр II, радянські цензори? Ще 1863 року міністр Валуєв писав у циркулярі: «ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може». Колись Російська імперія указами забороняла українську освіту та книговидання, тепер б'є ракетами по українських школах, університетах, наукових інститутах, видавництвах. Чому московити так бояться того, чого для них «немає»?

— Російська імперія завжди воює з тим, що становить для неї смертельну загрозу.

Коли Московське царство за Романових — особливо за Петра I та Катерини II — зміцніло, московські володарі чудово усвідомлювали, що москвини не є спадкоємцями Руси. Московські правителі (не без допомоги наших малоросів) здійснили нечуваний злочин: перейменували свою країну з Московії на Росію. Безпосередніми спадкоємцями й безперервними носіями традиції Руси від давніх київських князів завжди були саме русини-українці.

Існування окремого українського народу з власною стародавньою мовою руйнує весь міф про те, що Русь — це Росія. Забрати мову означало стерти українців як народ і назавжди приховати те, що Москва вкрала чужу історію.

— Як українській мові вдалося вистояти попри репресії, укази й циркуляри, які знищували її норми й словниковий запас?

— Українська мова вистояла завдяки своїй живій народній силі. Російські царі, радянські генсеки могли заборонити українську книжку, школу чи закрити університети, але вони не могли забрати мови в родини. На відміну від російської, наша мова не була штучною книжною конструкцією — вона органічно жила в діалектах, у щоденній мові діда й прадіда. Тому жоден імперський циркуляр не зміг перетворити українців на покірне безмовне населення. І тепер не зможе.

Ще нещодавно ми лише мріяли про закон, який захищатиме нашу мову, а тепер ми маємо Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Не уявляли, що в Україні буде інститут Уповноваженого із захисту державної мови. А зараз він є. Головне нам утримати це.

Ми вже відбулися як вільна нація. Ми показали й показуємо світові вже впродовж 12 років у відкритому військовому протистоянні з росіянами, що нація здатна захищати свою Батьківщину. Тому хоч би що робив ворог — ми вистоїмо. Буде наша сильна Україна — пряма й безпосередня спадкоємниця Руси. А на півночі залишиться їхня Росія — пряма й безпосередня спадкоємниця Московії.

Зараз наші воїни тримають фронт і воюють за тіло України, а наше завдання тут, у тилу (і науковців-гуманітаристів це стосується передовсім), тримати фронт за її душу й історичну спадщину. І на обох цих фронтах ми зобов'язані вистояти.