Війна без фіналу. Світ знову застиг в очікуванні дати – 3 листопада

«Війни починають, коли хочуть, але закінчують не тоді, коли хочуть»
Нікколо Макіавеллі, «Історія Флоренції»

Повномасштабна війна Росії проти України триває вже п’ятий рік. За цей час змінилися уряди, прем’єри, ціни на нафту і навіть лінія фронту. Не змінилося одне: ніхто з учасників – ні прямих, ні опосередкованих – досі не може чітко відповісти на просте запитання: як саме і чим ця війна має закінчитися?

Світ знову застиг в очікуванні дати. 3 листопада американці обирають Конгрес. У Кремлі вже заявили, що готові відновити тристоронні переговори зі США та Україною «після 4 листопада», але одразу попередили: зустріч матиме «попередній характер». Тобто навіть сторона, яка розпочала війну, не пропонує бачення її завершення – лише ще одну паузу, ще одне «подивимося». І саме в цьому, а не лише в ракетах і дронах, сьогодні криється головна загроза: війна, у якої немає визначеної кінцевої точки, ризикує стати нескінченною.

Війна за інерцією…

Мета – це ще не стратегія. Стратегія – це розуміння, який стан речей вважатиметься результатом і якою ціною його досягти. Такого розуміння сьогодні немає в жодної зі сторін. Одні виснажилися. Інші втомилися. Хтось вірить, що його не зрозуміють, якщо він зупиниться. А хтось боїться, і сам не знає, чого більше – Росії чи наслідків власних рішень. Коли головним мотивом стає не досягнення результату, а уникнення відповідальності за нього, війна перестає бути інструментом політики й перетворюється на стан, у якому всі просто живуть.

Максимальних цілей не досягне ніхто. Росія не отримає «всю Україну» і не поверне собі статус імперії, з якою світ розмовляє на рівних. Україна, на жаль, найближчим часом навряд чи поверне всі окуповані території лише військовим шляхом. Але визнати це публічно не готовий ніхто, тому стратегічні цілі залишаються розмитими: їх простіше не формулювати, ніж пояснювати суспільству, чому вони змінилися.

Трикутник у глухому куті та Європа, яка не стала четвертою

Парадокс цієї війни в тому, що героїчний опір українського народу та його керівництва завів у глухий кут не лише Кремль. У тупику опинився весь великий трикутник – США, Росія і Китай. Вашингтон не може ні покинути Україну без втрати репутації глобального лідера, ні допомогти їй настільки, щоб війна завершилася перемогою. Москва не може ні перемогти, ні зупинитися, не поставивши під сумнів сенс усіх принесених жертв. Пекін вигідно спостерігає і чекає, але й він не може безкінечно ризикувати західними ринками.

Війна показала й інше: падіння України стало б прямою загрозою для Європи. Утім, Європа досі не наважилася позиціонувати себе як четверту повноцінну сторону цієї «великої трійки». Вона фінансує, постачає, обговорює власні гарантії безпеки, але здебільшого все ще реагує, а не визначає порядок денний. Показово, що навіть у Кремлі тепер говорять, що позиція Європи може мати для переговорів «ключове значення». Питання лише в тому, чи готова сама Європа взяти на себе цю роль.

Від виборів до виборів: коли календар замінює стратегію

Проблематика цієї війни сьогодні – передусім політична. Вона проявляється в розмитті чітких меж подальшої дипломатії для всіх учасників. Довгострокове планування майже повністю поступилося місцем короткостроковому: від виборів до виборів, від життя до смерті лідерів, від очікування економічного падіння супротивника до надії на зміну влади в чужій столиці.

Роки йдуть, диктатор старіє. Він вимагає від інших «перевибрання», адже переконаний, що їхнє особисте майбутнє і є майбутнім його країни. Для автократії війна – це ще й спосіб закріпити режим: поки триває протистояння. Демократичний світ, і передусім Америка, натомість живе в режимі постійної виборчої кампанії. І саме вибори стали головними векторами подальшого розвитку війни.

Найнебезпечніше тут те, що стабільний мир і економічне процвітання для багатьох політиків менш цікаві, ніж рейтинги. Допомога слабкому або відмова в ній дедалі частіше стає не питанням стратегії, а інструментом на шляху до влади. Політичні гойдалки та непередбачені наслідки війни похитнули стратегічну послідовність навіть у визнаного лідера стратегічного мислення – США.

Чому Вашингтон і Москва не стануть партнерами

В американському політикумі періодично виникає спокуса «великої угоди» з Росією. Це ілюзія, і її поділяють хіба що ті, хто ніколи не мав справи з Москвою. США і Росія – це дві різні стратегії і два різні народи. Росія не прагне до світу, в якому панують троє. Це не її метод. Їй потрібен світ, у якому домінує одна сила, і претензія на панування закладена в самій російській імперській ідеології: нехай бідні, нехай хворі, нехай вимре більша частина народу – але ми царі, ми переможці. Це гасло імперії, яке є прямою протилежністю демократії, що її проповідують Сполучені Штати. І в Москві це добре розуміють.

Водночас у прагненні тимчасової вигоди США і Росія цілком можуть виявитися однодумцями: швидка «угода», ефектна картинка, зняття частини напруги. Але на шляху такого тактичного зближення стоїть Україна – країна, яка не розмінюється, яка непокірна, яка живе гаслом свободи, яка виборола незалежність і не збирається від неї відмовлятися.

3 листопада: відповіді лише на частину запитань

Вибори до Конгресу США чекають усі: самі американці, Москва і Київ. Вони мають прояснити, наскільки вільні руки матиме Білий дім, чи зможе Конгрес впливати на санкції та допомогу, скільки терпіння лишилося в американського виборця. Але однозначних відповідей не буде: вибори знімуть лише частину невизначеності, а наступна «контрольна дата» – президентські вибори 2028 року – вже маячить на горизонті.

Уроки, яких світ не хоче вчити…

Російсько-українська війна оголила прогалини міжнародного права: гарантії, що виявилися папером, інституції, що не здатні зупинити агресора – постійного члена Ради Безпеки ООН. Вона показала справжню вагу держав і справжні наміри їхніх еліт. І вона підтвердила стару формулу Клаузевіца: війна залишається продовженням політики іншими засобами. Наш час додав до неї гірку поправку – війна дедалі частіше стає продовженням виборчих кампаній, навіть якщо ці кампанії побудовані на крові.

Сьогодні в світі немає держави чи сили, здатної самостійно зупинити цю війну. І це, мабуть, найточніше пояснює слова Макіавеллі: війни починають, коли хочуть, але закінчують не тоді, коли хочуть. Ще задовго до нього римський історик Саллюстій сформулював цю думку жорсткіше: розпочати війну легко, а закінчити надзвичайно важко, бо її початок і кінець перебувають не у владі однієї людини. Почати війну може воля одного; завершити її здатна лише воля багатьох.

Чи бувало таке в історії?

Бувало, і не раз. Перемовини про перемир’я в Кореї тривали два роки, поки на фронті гинули люди. Угоду підписали лише в липні 1953-го – після того, як в Америці змінився президент, а в Москві помер Сталін. Війну завершила не стратегія, а вибори і смерть лідера. Тридцятилітня війна в Європі закінчилася Вестфальським миром лише тоді, коли виснаження всіх сторін зробило продовження безглуздим.

Але є й інший приклад – Фінляндія. Вона заплатила за мир болючу ціну, втратила частину території, проте зберегла головне: державність, свободу і демократію. А потім за кілька десятиліть перетворилася на одну з найзаможніших і найстійкіших країн Європи. Її урок у тому, що навіть недосконале завершення війни може стати початком перемоги, якщо держава має чітке розуміння, що саме вона захищає.

Філософські висновки

Для України. Не чекати, що хтось сформулює нашу стратегію замість нас. Україна має першою визначити реалістичну кінцеву мету: не лише територіальну, а й ціннісну – збереження державності, суверенітету, демократії та людей. Хто не знає, до якої гавані пливе, тому жоден вітер не буде попутним, писав Сенека.

Для партнерів. Європа має нарешті стати четвертою стороною великої гри, адже її безпека вирішується саме зараз. А Україні варто спиратися на власну оборонну промисловість, європейську інтеграцію і робочі відносини з обома партіями США, щоб жодні вибори за океаном не ставали для нас фатальними.

Для світу. Визнати, що війна без стратегії завершення – це загроза не лише Україні, а й усьому світовому порядку. Якщо агресія може тривати роками лише тому, що нікому не вигідно її зупиняти, наступні агресори вже зробили висновки.

Головний філософський урок цієї війни простий і суворий: мир не настає сам собою, коли всі втомляться. Його треба задумати, сформулювати і вибороти так само, як вибороли свободу. І завершити цю війну на своїх умовах зможе лише та сторона, яка першою чітко знатиме, чим саме вона хоче її закінчити…