Дикі порядки: як у XVIII столітті бабаївський прикажчик тримав у страху Хорошівську сотню

Грабунки, побиття, катування, вбивства та смертельний переляк дітей — саме так у середині XVIII століття виглядала боротьба за сіножаті в долині річки Уди між Безлюдівкою та Хорошевим. У 1752 році ця земля разом із сусідніми лісами перетворилася на арену справжньої кримінальної війни, де головними аргументами слугували батоги, кайдани та холодна зброя.

Унікальні подробиці цієї історії розкриває архівна справа 1752 року, яка зберігається в Центральному державному історичному архіві України у Києві (ф. 1725, оп. 1, спр. 314). Цей документ — скарга потерпілих хорошівських та безлюдівських козаків — є не лише хронікою насильства, а й цінним джерелом для вивчення тогочасного слобожанського побуту, матеріальної культури й мови.

Терор у полковому бору

У лютому 1752 року до Харківської полкової канцелярії надійшов документ, який більше нагадував пригодницький роман, аніж сухий бюрократичний звіт.

Доношення, адресоване бригадиру Василю Капністу, розкривало моторошні подробиці того, як піддані князівського маєтку з села Бабаї наводили жах на довколишні поселення Хорошівської сотні.

Головним антигероєм цієї історії став бабаївський прикажчик Тихін, який наглядав за маєтком князя Якова Кропоткіна. Зібравши чималу ватагу, він улаштовував регулярні набіги на людей у місцевих лісах та на луках. Свавілля сягнуло піку 15 лютого 1752 року, коли Тихін зі своїми спільниками напав у бору на жителя Безлюдівки Степана Горющенка. Козака жорстоко побили батогами, зв’язали, вивезли до Бабаїв і тримали в кайданах, морячи голодом.

Однак цим випадком справа не обмежилася: мешканця Мишньова розбійники забили на смерть, а малолітнього сина Микити Ромащенка налякали настільки, що дитина не витримала шоку й померла.

Реєстр збитків і мовний нюанс

Викрадення людей та вбивства стали останньою краплею, адже напади з боку прикажчика Тихона тривали давно, і від них постраждало чимало безлюдівських та хорошівських козаків. До скарги потерпілі додали ретельно складений перелік збитків.

Бабаївці відбирали в подорожніх геть усе: чотирнадцять свиней (оцінених у 14 карбованців), корову (за 5 карбованців), шаблю, сокири, каюк, рибні верші, рукавиці, свити, новий білий кожух тощо.

Крім того, у козаків відбирали вози, сотні копен сіна та гроші. Загальна сума збитків становила 75 карбованців 62 копійки — на ті часи величезні статки.

Аналіз цього реєстру подарував історикам і мовознавцям цікаве філологічне спостереження. У документі чітко розмежовуються «топор» і «сокира», які записували окремо як різні предмети. Судячи з усього, топором тоді називали важкий, масивний ремісничий інструмент із ширшим лезом для валки лісу, тоді як сокира слугувала легшим, універсальним побутовим знаряддям.

Потерпілі відверто заявляли полковій канцелярії, що через постійний терор деяким із них вже просто немає змоги справляти військову службу. Тому вони просили невідкладно взяти документ на розгляд і провести розслідування.

Витоки конфлікту: чия насправді земля?

Коріння цього кривавого протистояння сягало ще XVII століття. У 1662 році цар подарував сінні покоси в урочищі Крива Лука харківській Успенській церкві (ідеться про долину річки Уди між Безлюдівкою та Хорошевим). На початку XVIII століття цю землю силою відібрав полковник Федір Донець для підданих із Бабаїв та Жихора, а після його смерті луки самовільно зайняли козаки Хорошева й Безлюдівки.

У 1722 році спадщину Донця перейняв князь Яків Кропоткін. Щоб залагодити конфлікт із духовенством, князь у 1730 році відкупився від церкви, надавши їй іншу ділянку під Деркачами, а Криву Луку остаточно залишив собі.

Саме про це урочище йдеться у вищезгаданій справі. Коли Кропоткін помер у 1746 році, місцеві козаки вирішили, що землі знову нічийні, і кілька років безперешкодно користувалися луками та лісами.

Проте у 1751 році новий прикажчик Тихін розпочав жорстоку кампанію проти всіх, хто заходив на власність померлого князя рубати деревину, косити сіно чи випасати худобу.

Ціна слобожанської межі

Історія навколо Кривої Луки демонструє складний і суперечливий характер слобожанського життя XVIII століття. З одного боку, хорошівські та безлюдівські козаки щиро вважали ці луки своїми «з діда-прадіда», не занурюючись у тонкощі юридичних актів, за якими купувалися та мінялися землі.

З іншого боку, адміністрація маєтку в особі прикажчика Тихона переступила будь-які межі закону, захищаючи панську власність шляхом грабунків, катувань і вбивств.

Цей архівний епізод залишається яскравим свідченням того, як на межі козацьких свобод і феодального землеволодіння народжувалися локальні війни, а звичайні суперечки за межу переростали в людські трагедії.