Навіщо Кирієнко їздив у Запорізьку область: Тишкевич розкрив план Кремля

Аналітик пояснює, як Росія через лояльні кадри, труни з фронту і заміну населення формує "не українську" ідентичність і що має відповісти Київ

Білоруський аналітик, експерт Українського інституту майбутнього Ігар Тишкевич вважає, що поїздка Сергія Кирієнка окупованою частиною Запорізької області показала довгострокову політику Кремля: лояльні кадри, "розділення смертю" і заміну населення. Автор пояснює, чому Україна ризикує повторити помилку Донбасу і що варто зробити для дітей, чоловіків і цілих сімей під окупацією. Публікуємо його роздуми.

Що робив Кирієнко в Запорізькій області?

Або про візит управлінця Путіна і політику України

Сергій Кирієнко проїхався окупованими частинами Запорізької області. З одного боку, це можна сприймати як перевірку з боку людини, яка курує кадрову політику Кремля. Але мою увагу привернули кілька фактів, на яких робить акцент російська преса. І вони наочно демонструють специфіку довгострокової політики РФ щодо контролю над окупованими регіонами.

Отже, сама поїздка супроводжувалася зустрічами з "керівниками регіонів". Логічно. Тим паче що окуповані території України стали "кадровим трампліном" для багатьох пташенят Кирієнка. Алгоритм був простий - приїхав, попрацював кілька місяців, поїхав до Москви (або іншого регіону) з підвищенням. І якщо у 2023 році процес починався на умовно "керівному рівні" - так звані "губернатори" або їхні "заступники", то сьогодні робота ведеться у двох напрямах.

1. Призначення аж до міст і управлінь міського господарства. Причому частина призначенців, хоч і є "парашутистами", але приїжджають на строк від року й більше. Перевозять сім’ї. Тобто йдеться про формування досить масової групи управлінців, які за визначенням лояльні до Росії.

2. Відбір місцевих кадрів для проходження навчання (а заразом кадрового сита) в рамках програм АНО "Росія - країна можливостей". Це і "Школа губернаторів", і конкурс "Лідери Росії", і короткострокові стажування в "Майстерні управління „Сенеж"". І конкурс "Команда майбутнього", який сьогодні обкатують у Південній Осетії. Тут мета проста - вибрати потенційно лояльних і продемонструвати можливості особистісного та кадрового зростання. Тобто показати місцевому населенню, що фактор лояльності й певних здібностей може дати можливість прийти в управління регіоном в обхід старих груп впливу і кланів.

Окремим пунктом програми було посмертне нагородження місцевих (саме місцевих) управлінців нижньої ланки. Нагороди "від президента Росії" (ні багато ні мало, а ордени Мужності) передали родичам колишнього керівника радіочастотного центру та колишньої секретарки дільничної виборчої комісії. Чому я на цьому акцентую увагу?

Старий підхід імперій - розділення смертю. Кирієнко продемонстрував "вдячність" Путіна. Можливо, будуть якісь пільги і показова турбота місцевої влади. І створення картинки "Україна вбила, Росія піклується про сім’ї". На прикладі цивільних.

Те саме відбувається з мобілізацією на окупованих територіях. Чоловіків забирають до армії та відправляють на фронт. Завдання не в досягненні військових результатів, а у створенні ситуації, коли на фронті українці стріляють в українців. І отриманні потоку трун на окупованих територіях. З показовою турботою і проявом "вдячності" для частини сімей. Смерть близьких роз’єднує. І родичі, знайомі через деякий час не ставитимуть запитання "як і навіщо він там опинився". А згадуватимуть загиблого добрим словом. Не вірите, що таке можливо? Хм. Приклад ЛДНР найсвіжіший.

Тільки тут вмикаються додаткові механізми, створені рік тому. Наприклад, пільги дітям під час вступу до ВНЗ у РФ. Виплати "гробових", які Росія намагається проводити акуратно і вчасно. Не з любові до громадян (так само як і до громадян України, яких загнали на фронт). А тому що це частина пропаганди і картинки "турботи".

Таким чином РФ має намір створити і зміцнити місцеву ідентичність. Яка не буде "стерильно російською". Але буде вже "не українською". Те, що зробили в Донецькій і Луганській областях. Причому робота в комплексі:

1. Місцеві управлінці: кар’єрне й особистісне зростання в обмін на лояльність.

2. Розділення смертю: труни і похорони є вкрай ефективним механізмом зростання негативу і розділення суспільства. У цьому випадку - створення прірви між місцевими жителями та Україною.

3. Мобілізація і відправлення чоловіків на забій виконує і утилітарну функцію зменшення ризиків. Хай там як, але чоловіки можуть стати основним "силовим" фундаментом можливих протестів, партизанщини, тихого саботажу. А якщо їх немає, для РФ менше проблем із контролем територій.

4. Демонстрація "турботи" і можливостей. Показова опіка над сім’ями, де є загиблі. Яка обов’язково включає трек освіти дітей. Переважно у ВНЗ за межами свого регіону.

Але місцева ідентичність без противаг украй небезпечна. Адже хай вона буде "не українська", але вона й "не російська". І ось тут ще одна складова візиту Кирієнка. Процес, про який я писав два роки тому. Зараз він розширюється. Наведу просто цитату: "обговорили залучення фахівців у сфери освіти та охорони здоров’я, зокрема забезпечення їх службовим житлом". У чому суть? Звичайна заміна населення. Причому надсилають молодих фахівців (у федеральному бюджеті є на це окрема стаття і є цільові субвенції місцевим бюджетам). Випускникам ВНЗ дають "підйомні", виділяють житло. І залишають працювати надовго. Причому їхня робота має бути пов’язана з постійним контактом із місцевим населенням - лікарі, вчителі й так далі. Тобто ті, хто "допомагає". Молодь осяде, обзаведеться сім’єю і стане "місцевою". А в очах місцевого населення такі стануть "своїми" вже за пів року - рік. Сюди ж додаються програми виділення землі "ветеранам" і програми переселення з несприятливих регіонів.

А що Україна?

Ми говоримо про мир. І про мир "по лінії зіткнення". Але якщо основна риторика така, то який посил українська держава формує щодо своїх громадян під окупацією? І чи формує? Адже одна справа говорити про завершення війни і можливу деокупацію. А якщо "довготривалий мир" з "гарантіями" і "по лінії зіткнення", то базовий посил в очах місцевого населення змінюється. Він уже звучить так: "ви залишаєтеся під Росією". І тут питання в "наступній пропозиції".

Якщо такої немає, то посил звучить "ви під Росією і живіть тепер із цим".

А яким він може бути? Водночас простим і складним.

Адже самим треба відповісти собі на запитання: залишаємо людей там (зокрема в надії на збереження лояльності Україні)? Якщо залишаємо - тоді є сенс не підтримувати "телемарафон", а витратити ці кошти на програми інформаційної інтервенції в ці регіони. Уже контури політики.

Питання друге: РФ виховуватиме дітей громадянами Росії. І зможе це зробити. Приклад - ті самі ВНЗ. Якщо ми хочемо, щоб діти росли громадянами України, треба думати про їхнє витягування. Як? По-перше, куди. Якщо ВНЗ, то треба пам’ятати, що НМТ діти з окупованих територій уже не складуть. Хоча б тому, що останні 3 роки навчалися за іншими програмами. А це означає, що потрібні механізми прийому (гуртожитки, соціальні працівники) таких дітей і підготовки (викладачі) до НМТ. Або інший механізм оцінювання. Уже контури політики.

Далі ВНЗ, середні спеціальні навчальні заклади. І тут треба розуміти, що таким дітям "батьки сумку їжі в гуртожиток" не зберуть. Грошей не надішлють. Отже, житло, кошти на життя. Не "новорічна тисяча" для всіх. А цільові виплати для майбутніх громадян, щоб вони могли жити на неокупованій території. І, звісно, опіка (викладачі, психологи). Ще одна грань політики.

До речі, діти найкраще "тримають" сім’ї. Зокрема в питаннях ідентичності батьків.

Питання третє: а що з чоловіками? Адже якщо нічого не робити, вони йдуть до російської армії (точніше, їх забирають) і далі "як пощастить". Теж питання. І тут є кілька варіантів реакції.

Пропонувати перейти (переїхати в Україну) і піти до ЗСУ. Варіант. Але не варто забувати про сім’ї, які будуть "у заручниках". Тоді треба думати про програму вивезення цілих сімей. Тисяч сімей. Це житло, робота, можливо, якісь підйомні. Зрештою, якщо вивозимо сім’ї, треба домовлятися з партнерами по ЄС щодо пропуску автомобілів на російських номерах до їхніх країн (для нетямущих - якщо в сім’ї є авто, люди змушені були перереєструвати його для виїзду за межі свого регіону). Хоча б якщо за кермом українці, які їдуть додому. Або вести переговори з Мінськом, щоб на переходах, якими українці повертаються пішки (таких два), відкрити рух автомобілів.

Ще один варіант - пропонувати здаватися в полон. Але тоді треба вирішити питання з відповідальністю за участь у російській армії. Простіше кажучи, визначити критерії та момент, з якого відповідальність настає. І після цього можна вести агітацію "мобілізували - здавайся одразу". Але до неї потрібен механізм, як це забезпечити в реальних умовах. Досить гнучкий, але він має бути. Знову контури політики.

В обох випадках працює логіка "що більше здалися/переїхали, то менше росіяни мобілізували до армії. І то менше буде трун, які роз’єднують і які РФ використовує як пропаганду".

Це лише поверхові штрихи. Ключове в іншому. Росія демонструє вже навіть не розробку, а розвиток довгострокової політики щодо окупованих територій.

Ми маємо негативний приклад Донбасу - коли так і не сформували політику роботи з населенням ЛДНР. І зараз ризикуємо повторити ту саму помилку на прикладі окупованих частин Запорізької та Херсонської областей.

Або таки зможемо поставити собі складні питання, відповісти на них і так виникнуть контури політики.

Джерело