«Вони приїхали з Канади на Донбас агітувати за Незалежність України». Анна Паленчук — про фільм «Відстань до Незалежності»

Продюсерка Анна Паленчук не вперше працює з темами, де велика історія відкривається через маловідомі сюжети. Серед її попередніх робіт — «Маріуполіс», «Номери», «Євродонбас», «Малевич», «Єврокривбас», а також документальний фільм In the Rearview, копродюсеркою якого вона була і який увійшов до shortlist премії «Оскар».

Її новий документальний фільм «Відстань до Незалежності» повертає до майже забутої сторінки 1991 року, участі української діаспори Північної Америки в кампанії напередодні референдуму про Незалежність України.

Герої стрічки — група з 80 молодих канадців та американців українського походження, які за кілька місяців до референдуму приїхали в Україну. Вони їздили по всій Україні, зокрема, на Донбас, зустрічалися з шахтарями, студентами та робітниками, роздавали інформаційні матеріали й говорили з людьми про демократію та майбутню незалежну державу.

У вересні фільм вийшов у прокат в Україні, а в листопаді розпочнеться його канадський прокат.

Ми поговорили з Анною Паленчук про те, чому молоді українці з Канади 35 років тому вирушали на Донбас агітувати за Незалежність, яку роль діаспора відіграла у становленні сучасної України та чому ця історія знову звучить актуально сьогодні.

— Розкажи, як виникла ідея проєкту.

— Десь два роки тому на одному заході в Торонто я зустріла пана Тараса Гулу. Він розповів, як у 1991 році опинився в Маріуполі. Мене це зачепило: він приїхав із Канади в Маріуполь 1991 року, а я сама потрапила туди 2015-го. Ця історія не виходила з голови.

Уже тут, у Канаді, я зрозуміла, що в Україні взагалі немає усвідомлення, скільки діаспора зробила та робить для підтримки України. Я почала питати пана Тараса: хто з вами їздив, чи є якісь архіви? Без архівів цю історію не зробити. Через пів року він подзвонив і сказав, що архів, мабуть, є в Бориса Вжесневського. Тоді я ще не розуміла масштабу цієї особистості, того, що він був депутатом парламенту аж чотири рази та є дуже відомою людиною в українській спільноті. Приблизно тоді ж я поговорила з Олею Московою, українською журналісткою, яка вже багато років живе в Торонто. Вона дуже активна, робить багато українських подій і дуже глибоко вивчила історію діаспори. І ми разом із нею почали збирати інформацію саме про цей маловідомий факт із життя української спільноти в Канаді.

— І що ти зрозуміла після цих розмов?

— Що потрібен фільм, який пов’яже діаспору з Україною через новітню історію. Тридцять п’ять років Незалежності України — це той момент, коли можна переосмислити нашу спільну історію. Єдність українців нам дуже зараз потрібна, це наш нематеріальний ресурс для того, щоб далі продовжувати боротися.

— Як вдалося вийти на пана Бориса?

— Пан Тарас написав йому, але відповіді не було багато місяців. Потім він дав мені контакт, і я як будь-яка українка почала писати у WhatsApp. Пан Борис, звісно, моїх повідомлень не бачив. Я дзвонила, додзвонитися було неможливо. Йшли місяці. А потім він сам подзвонив, бо побачив невідомий номер. Він кудись їхав і сказав: «Дайте подивлюся ваші фільми». Я вислала. Він подивився, зрозумів, що я працюю на професійному рівні, і дав мені посилання на ютуб, куди частково виклали його записи 1991 року. Він тоді, у 1991 році, їздив в Україну зі своєю домашньою відеокамерою і все фільмував, фактично для особистого архіву.

Я подивилася і зрозуміла: навіть на цих записах матеріалу вже вистачає на фільм. Потім пан Борис приніс ще близько двадцяти касет, ми оцифровували їх тут, у Торонто. Ми діставали фотографії, з’ясовували, хто був у яких населених пунктах, хто може розказати історію.

— Як з’явився режисер і українська частина команди?

— У якийсь момент я зрозуміла, що все це треба вести через людину з дуже великим ім’ям в Україні. Ми працювали з Христиною Шкрабар, продюсеркою з «1+1», яка зараз живе в Канаді. Вона, до речі, перша людина, яка взагалі почула про цей проєкт і повірила в нього. І вона каже: «А може, запропонувати Акіму Галімову?». Ми з Акімом одразу заговорили однією мовою, бо єдність українців — те, що турбує і його.

— Ти підняла пласт, який навіть у самій діаспорі вже трохи замилився, бо вони стільки всього зробили, що вже і забули ось про цей «десант із діаспори» в Україну. Як ви далі побудували спільну роботу?

— В Україні все робиться швидко, але в Канаді все набагато повільніше, і ми переживали, чи реально взагалі встигнути до 35-річчя Незалежності: гроші шукалися дуже повільно, люди домовляються повільніше. Наприклад, щоб зустрітися з Борисом Вжесневським і розпитати, чи зберіг він архіви — тільки на це у мене пішло пів року!

Три шари фільму й особиста мотивація

— Як ти сама формулюєш, про що цей фільм?

Перший шар — єдність України. Другий — демократичні цінності, які ці люди привезли в Україну: м’яка сила демократії, змін, свободи слова. А третій шар, за лаштунками, — це історія про активізм. Для мене вона найважливіша. Це про те, коли людина бере і вирішує: я щось зроблю. Іноді людина може встати зранку і подумати, що хоче зробити щось більше за своє життя, за свої щоденні справи, вийти за ці межі. Історії активізму мене надихають.

— У тебе є і власна лінія в цій історії?

— Так. Мій дідусь був професором, ректором у Нархозі, і його розстріляли за антирадянську позицію. Мій тато дізнався про це тільки в 1991 році. Усе моє маленьке життя моя родина була «антисоветчиками», батьки не любили радянську владу, мені навіть принципово не показували радянські мультики та кіно. Батьки до 1991-го збиралися виїжджати: то в Канаду, то в ПАР, то в Штати, але не могли через бабусю, яку роками тягали по КДБ.

День референдуму 1 грудня 1991 року я пам’ятаю дуже добре. Ми прийшли з татом на дільницю, він підняв мене, і я кинула бюлетень. Він був такий натхненний: «Залишаємося в Україні. Ми нікуди не їдемо, ми будемо будувати тут». Тато з кінця вісімдесятих уже займався бізнесом. Моя родина нікуди не поїхала, тому що сталася Незалежність. Для моєї родини це був переломний момент.

Тому зробити цей фільм — для мене дуже персональна мотивація. Момент нашої Незалежності, референдуму, волевиявлення — це один із головних позитивних моментів нашої сучасної історії, без крові та жертв.

— Це те, що ми вже зараз розуміємо ретроспективно.

— Саме так. Мені взагалі дуже цікавий розпад Радянського Союзу, я його досліджую, і хотіла би в майбутньому зробити серіал про розпад Союзу, як Крейг Мейзін зробив «Чорнобиль». Я працюю з архівними матеріалами, досліджую, збираю, і мені цікаво зібрати геополітичний «пазл». Для мене це теж персональна історія, бо я вчилася на політолога.

Герої

— У фільмі є головні герої, і всі вони люди з потужними іменами, з потужних родин як, наприклад, Борис Вжесневський і Стефко Бандера. Є й інші, які залишилися за лаштунками. Як ти обирала героїв?

— Декому я писала, а вони відповідали: «Ой, у мене ці фотографії в локері, я зможу до нього потрапити в жовтні 2027 року». Дехто взагалі не відповідав.

Але ми не обираємо документальних героїв лише тому, що вони є. Ми обираємо їх, бо в них є харизма, бо вони тримають увагу глядача, бо глядач має дивитися інтерв’ю з людиною, яка візуально цікава і від якої йде енергія. Коли я дивлюся на пана Романа Жилу, у мене все всередині починає вібрувати: він енергетична, сильна, харизматична людина. Його дуже любить камера. Це вже професійне поняття — екранний магнетизм. Богдан Сильвестрович Ступка, наприклад, міг стояти в кадрі й мовчати, а ти дивишся і забуваєш своє життя, просто провалюєшся в талант і харизму людини.

— Тобто коли ви зібрали матеріал, зробили тридцять інтерв’ю, сюжет сам «вибудувався» і сам визначив, хто головний герой?

— Приблизно так. Ще одне: у документальному фільмі не може бути двадцять героїв. Є певна кількість людей, яку глядач здатен прийняти, і це плюс-мінус дванадцять. Це золотий стандарт документалістики. Тому є інтерв’ю, які не пішли у фільм. Саме тому ми зробили окремий епізод для «Реальної історії». Перша іноземна журналістка в радянській Україні пані Сюзанна Вайц, — неймовірно крута, але вона не вписалася в нашу документальну історію, проте потрапила в сюжет. Ми записали інтерв’ю з нею першою, а потім почали записувати героїв, і виявилося, що вони практично не перетиналися. Якщо немає взаємодії героїв між собою, це не працює.

— Хто з героїв став для тебе несподіванкою? Чи ти була здивована, що онук Бандери — така проста та тепла людина у спілкуванні?

— Пан Стефко, звичайно, прекрасна людина, дуже харизматичний і в житті, і на екрані. Він прекрасно тримається перед камерою та дуже смішно говорить. А якщо відповідати на твоє питання, то несподіванкою став пан Джон Гевко. У нього, по-перше, дуже цікава особиста історія, він американський юрист з українським корінням і Гарвардською освітою. На початку 1990-х він працював виконавчим секретарем Міжнародної дорадчої ради при Верховній Раді. Напередодні голосування 24 серпня 1991 року політичні лідери та радники з лав некомуністичної опозиції підготували низку важливих постанов, які парламент мав обговорити й за сприятливого розвитку подій ухвалити. Проте в них не було копіювального апарата. Цей апарат був у Гевка. Він усю ніч копіював ці документи, о сьомій ранку передав лідеру опозиції — і вже за 6 годин депутати проголосували за Незалежність.

— Коли я дивилася фільм, я думала: ці люди були молодими, звідки в них такі ресурси, щоб приїхати в радянську Україну?

— Борис Вжесневський був одним із головних організаторів. Так, він — спадкоємець Future Bakery, мав ресурси. Але ці гроші можна було витратити на що завгодно, проте канадська молодь поїхала в Україну. Я не аналізувала його політичну кар’єру, знаю тільки той факт, що він 4 рази обирався до парламенту Канади. В чому я точно переконана, что активізм — це часто перший крок до політичної кар’єри. Я впевнена, що сама поїздка в Україну очевидно вплинула на життя кожного з цих вісімдесяти людей і, можливо, на ставлення діаспори до України.

Відкриття

— Які в тебе були персональні відкриття під час роботи над проєктом?

— Ми зробили фільм «Євродонбас», подивися його обов’язково. Це один із найсильніших фільмів, які ми зробили, і він досі має великий вплив. Потім ми розробляли серіал про історію Донбасу, і я побачила цифру: 92 відсотки на Донеччині проголосували за Незалежність. Як так? Я з цим питанням ходила по фахівцях, ставила його історикам. У Криму було 56 відсотків, а на Донеччині — 92.

Згодом з’ясувалося: результати голосування принесли Єльцину, він подивився і спитав: «А Донбас що?» Йому кажуть: 92 відсотки. Він каже: «Окей, незалежна». Тобто нашу незалежність вони перевіряли по Донбасу. Це був найважливіший регіон.

І коли я зрозуміла, що пан Борис зі своїми похідними групами ходив від шахти до шахти, від школи до піонерського табору і просто говорив із людьми, розставляв столик на площі й агітував за демократію — це й було інсайтом. Я сама була на Донбасі. У 2009 році потрапила туди вперше, в Сіверськодонецьк, і в мене був повний культурний шок. Я, киянка з центру міста, побачила дуже бідних, неосвічених людей, депресію, ніби потрапила в радянські часи. Я звідти поїхала і подумала, що ніколи не хочу туди повертатися. Повернулася вже у 2015 році, коли частково Донеччину та Луганщину анексували.

Я тому й зробила «Євродонбас». Я відчуваю персональну провину за те, що не займалася Донбасом, коли треба було. Що я була такою киянкою, яка живе в центрі, й крім свого Києва, ну ще Львова, нікуди не виїжджала. Я жила в цій парадигмі багато років, і через цю провину зробила цілий фільм про європейську спадщину Донеччини і Луганщини.

А ці люди в 1991 році поїхали з Канади, де вже було все, на той Донбас, і вони не боялися. Вони йшли з чистими серцями.

— Таке можна робити тільки у двадцять. У тридцять уже думаєш, що тобі й морду набити можуть і поводишся обережніше.

— Але для мене це величезне натхнення. Величезне відкриття чистих помислів людини. Вони були свідками демократії, вони вірили. Я не уявляю, яку силу і яку віру треба було мати. Саме це і є українська ДНК.

— І ще травма: їхніх батьків вимушено викинули з країни, а ти відчуваєш цілісність, коли можеш повернутися і повернути собі якусь частину. Це історія про повернення гідності.

— Так.

— Що ще стало відкриттям уже під час зйомок?

— Любовна історія пана Романа Жили та його дружини. Видно, як тепло вони ставляться одне до одного. Вони обоє пережили цей досвід у Донецьку 1991 року, і, думаю, він їх так зблизив. Для мене це теж порція натхнення: як можна через стільки років пронести таке ставлення одне до одного і таку любов до України. Вона взагалі українка в четвертому поколінні.

Виробництво

— Як ви будували зйомки? Ти відповідала за частину в Канаді, а Акім усе монтував?

— Ми знімали паралельно: в Україні й у Канаді одночасно, бо ми з’єднувалися і робили спілкування наживо. Це було справді складно сконструювати. Нам довелося купити суперпроєктор і вибудувати сет так, щоб не було видно камер. Гумор був суто виробничий, технічний.

І ще в нас була дуже обмежена кількість годин на зйомку. Тут ми могли зайти на локацію о сьомій, почати зйомку о дев’ятій, а вже о першій мали все закрити. Тобто кілька годин на кожну зйомку, бо в Україні людям треба було повернутися до комендантської години.

— Це важливий факт. Які ще були складнощі, щоб організувати зйомки на дві країни?

— Найбільша складність — поточна ситуація в Україні. Знімальна група конкретно від цього страждала: обстріли, дрони, атаки, ніхто не висипався вночі, а потім вони виходили на дзвінки. Місцями було дуже важко ще й тому, що, розуміючи ситуацію, думаєш: можливо, зараз в Україні взагалі не до фільму про діаспору, який ми тут у Канаді знімаємо.

Ми дуже хотіли, щоб пан Борис зустрівся з Акімом особисто. Але пан Борис не міг поїхати в Україну: це довга дорога і зараз небезпечно. Ми планували зйомку у Варшаві, але вона зірвалася, кілька разів переносилася. Натомість у нас з’явилася Енн Епплбаум. Її записали не у Варшаві, а десь під Гданськом. Акім приїхав до Варшави, а вона каже: «Ой, а я під Гданськом». Він потім пише: «Ані, у мене сьогодні така класна прогулянка — шість годин у машині».

Складнощів було багато, але без них кіновиробництва не буває. Ми їх приймаємо, це просто перевірка, чи можемо витримати.

— Стефка Бандеру знімали у Вінніпезі, він там живе?

— Ми його привозили. Взагалі ми хотіли масштабніше, якщо чесно. Я хотіла поїхати в Америку: там Гевко, само собою, а ще там живе пані Христина Лев, яка була з ними в Донецьку. Ми хотіли її зняти, бо в нас мало жінок, але просто не вистачило грошей поїхати в Америку. Там ще можна було знайти людей, підняти американські архіви, «Ukrainian Weekly». Зробити масштабнішу історію і про американську частину. Не вистачило ні грошей, ні екранного часу. У цьому фільмі є багато того, про що ми лише думали.

Я хотіла записати інтерв’ю з донькою Малруні, тодішнього прем’єр-міністра Канади, якій у 1989 році відвідував Україну і був дуже вражений бажанням українців будувати власну державу. Канадська журналістка Сюзанна Вайц мені на інтерв’ю порадила записати доньку Малруні, бо вона пам’ятає, що для її тата питання підтримки українців було щось надважливе. Але інтерв’ю з нею вже б не влізло в цю історію.

— Ви почали працювати над сценарієм у 2024 році, а у 2026-му почали знімати?

— Так, підготовка йшла два роки, а зйомки завершилися кілька місяців тому. Не було б архівів, не було б кіно. Я навіть можу показати листування з паном Тарасом, із якого все почалося: «Потрібні архіви. Люди, з ким можна поговорити». Я ж не знала, з ким він їздив.

Український лобізм і глобальна спільнота

— У чому для тебе сіль цієї історії?

— У тому, що ми маємо дуже сильно розбудовувати глобальне українське ком’юніті й підтримувати молодих українських лідерів, які потенційно можуть заходити в парламенти, ставати голосами у своїх країнах. І мені здається, з цієї історії можна вивести принцип українського лобізму.

З одного боку, це була група відчайдушних молодих людей, які, попри все, поперли на Донеччину й Луганщину роздавати листівки і вважали, що це фан. З іншого боку, при Малруні були люди з діаспори, які весь час говорили йому про Україну. Їх немає у фільмі, але насправді вони — ключ до цієї історії. Можливо, це на наступний фільм.

Ще одне велике відкриття — як ця діаспора зберегла Україну в собі. Ми можемо співвіднести себе з третьою хвилею: вони приїхали, вони були переміщені, і вони сказали: «Наші діти будуть українцями тут, у Канаді». Суботня школа, «Пласт». Ці люди так вплинули на своїх дітей, що ми маємо Жилу, Вжесневського, Стефка й усіх інших.

— Мені здається, що травма позбавлення батьківщини змушує діяти. Українці, позбавлені своєї країни, мали діяти, бо дія дає можливість пережити травму. І я вірю, що люди, травмовані війною, не зможуть бути пасивними.

— Ти щойно сказала ключ до того, чому ми не сидимо на місці: травма змушує діяти. Якщо просто сидиш, травма тебе накриває. А уяви, як вона накривала третю хвилю: вони навіть не могли поїхати в Україну. Ми ж можемо, нехай і ракети на голову падатимуть, ми можемо замовляти речі з України.

Небезпека і архіви КДБ

— Наскільки небезпечною була поїздка героїв у 1991 році?

— Небезпека була очевидна. Тоді ще був СРСР, а отже, було КДБ. Вжесневський їздив ще з 1989 року і розповідав, як його переслідувало КДБ. Акім ходив в архіви КДБ постійно, як на роботу. Я кажу: «Акіме, підніми все зі своєю командою, має бути справа на Вжесневського, справа на Жилу, на когось. На кого знайдемо справу, того й візьмемо, щоб через ці архіви розказати, як КДБ працювало проти діаспори». Ми навіть думали зняти колишніх агентів: як вони вербували, як стежили.

— І що виявилося?

— Це для мене теж було відкриття, я цього не знала, бо коли розпадався СРСР, я була маленька і не усвідомлювала. Цього немає у фільмі, але для мене це стало великим осмисленням. Усі архіви КДБ про іноземців в Україні спалили. Прийшла незалежна Україна, КДБ поміняли на СБУ, а люди залишилися ті самі. І ці самі люди, щоб на них не було ніяких історій про те, як вони стежили за іноземцями, коли у 1992 році Україна відкрилася й іноземці почали прилітати, спалили всі архіви. Їх немає, немає навіть дрібниць. Ми сиділи в архівах, шукали. Трохи знайшли лише про Богдана Гаврилишина.

Фото надані авторами стрічки