«Дім, який не можна залишити». Анна Яремчук-Бобало, Єлизавета Цілик та Артур Алієв про роботу над фільмом «Камуфляж»

Фільм Микити Гібаленка «Камуфляж», який днями отримав Ґран-прі кінофестивалю «Молодість», розповідає про молодого українця, який переїжджає до Мюнхена в пошуках нового життя. Однак повномасштабне російське вторгнення змушує його по-іншому подивитися на власне минуле, родину та поняття дому. Через історії кількох персонажів стрічка досліджує досвід вимушеної еміграції, складність адаптації та різницю між рішенням залишити країну й необхідністю рятуватися від війни. 

Анна Яремчук-Бобало: «Коли руйнується світ, ти все одно хочеш повернутися у своє ліжечко»

— У вашої героїні Тетяни дуже складна внутрішня трансформація. Вона переживає зміни, мабуть, більше за інших персонажів. Це різниця між сприйняттям реальності людиною, яка свідомо хотіла виїхати, і тією, яка була змушена залишити дім. Як ви працювали над цією роллю?

— Я не біженка в тому сенсі, що живу в Києві, але водночас теж є біженкою, адже я кримчанка. Мій дім окупували ще 2014 року, і відтоді це пекло для мене не закінчується.

Акторство — моя професія. Микита дуже талановитий режисер, він точно формулює завдання і добре розуміє, чого хоче. Я виконувала те, про що він просив. Але, звісно, як і будь-яка акторка, спиралася на власний досвід, на те, що пережила і що бачила в житті.

Моїм головним орієнтиром стала родина. Ми кримчани, і мої батьки були дуже проукраїнськими. Тато помер у 2017 році в Криму, йому було лише шістдесят. Маму ми забрали звідти у 2021-му. Вона також завжди була за Україну. Але, знаєте, російська пропаганда, яка постійно ллється з телеканалів і отруює свідомість, здатна зламати навіть дуже сильних людей. У них усе одно починає зароджуватися сумнів: а раптом щось не так?

Остаточно мама зрозуміла, хто такий цей сусід, саме тоді, коли 24 лютого 2022 року ракети летіли над Києвом. Тому ця роль виявилася для мене надзвичайно близькою.

— Інша складова вашої героїні — досить авторитарні стосунки з дітьми. Як ви налаштовували себе на образ жінки, яка водночас дуже чутлива й дуже владна?

— Акторська професія в цьому сенсі надзвичайно вдячна. Ти постійно тренуєш свої душевні м’язи — можливо, це дивно звучить, але саме так і відбувається. Я закінчила інститут Карпенка-Карого у 2000 році, тобто вже двадцять шість років у професії. За цей час зіграла дуже багато вистав, зокрема моновистав, і найрізноманітніших героїнь. Мені доводилося грати і Гамлета, і леді Капулетті. З цими виставами я об’їздила майже весь світ — була навіть у Шанхаї.

Думаю, ці переходи від одного стану до іншого багато в чому завдячують моєму режисерові Володимиру Степановичу Завольняку, з яким ми давно працюємо. Він допоміг мені розвинути ці можливості. Я вмію перемикатися від абсолютної любові до абсолютного тоталітаризму.

До того ж у мене є донька. Її теж звати Ліза — так само, як акторку, яка грає Женю. Вона вже підліток, а це, як відомо, дуже складний вік. Ти маєш розуміти, коли потрібно бути авторитарною і наполягати на своєму, а коли — відпустити й дати людині свободу.

— Як відбувався кастинг? Коли ви дізналися про фільм?

— Це була дуже цікава історія. На той момент я перебувала в Хусті, де працювала в Закарпатському обласному театрі. Після початку повномасштабної війни нас запросили туди, оскільки в Києві наш невеликий камерний театр не мав можливості працювати.

І раптом мені на пошту приходить лист німецькою мовою. Я навіть не відразу зрозуміла, що це. Відкриваю — там просять записати самопроби. Я не знала, про який фільм ідеться, тому написала своїй агентці Ані Дігусар. Вона порадила спробувати.

Я записала проби, а наступного дня мені зателефонували й повідомили, що зі мною хоче поговорити режисер Микита Гібаленко. Ми поспілкувалися, і він сказав: «Ви саме та Тетяна, яку я шукав. Чи можете завтра приїхати до Мюнхена?»

Я відповіла, що завтра не зможу, бо в мене немає закордонного паспорта, але зможу післязавтра. Тож я полетіла до Києва, зібрала речі, схопила валізу — і одразу на потяг до Мюнхена.

Так почалася наша неймовірна робота. Для мене було справжнім задоволенням, що ми мали можливість репетирувати. На жаль, в українському кіновиробництві такої практики часто бракує, хоча вона надзвичайно важлива. Ти не просто приходиш на майданчик із вивченим удома текстом і відразу починаєш зніматися. У тебе є час разом із режисером, оператором та іншими акторами пошукати рішення, подумати, як сцена працюватиме в просторі, як її можна прожити внутрішньо.

Микита пропонував мені по три різні завдання для однієї сцени. Наприклад, просив зіграти її весело, потім сумно, а потім казав: «А тепер, Аню, роби що хочеш». Коли він говорив «Amazing!», я розуміла, що ми знайшли потрібний напрямок.

Я дуже щаслива, що встигла вскочити в останній вагон цього потяга. Команда вже була майже повністю сформована, але з акторкою, яка мала грати Тетяну, не склалося, і мені пощастило отримати цю роль.

— Є чудова сцена, коли ваша героїня приїжджає до Мюнхена й зауважує, що у квартирі її сина немає жалюзі. Ця репліка була прописана в сценарії?

— Так, це придумав саме Микита. Мене дуже зачепило, що йдеться про такі прості речі — жалюзі, лампу. Я навіть зараз про це говорю, і в мене мурашки по шкірі. Хоча я знімалася в цьому фільмі, ця сцена досі викликає в мене сильні емоції.

Коли руйнується твій світ, коли постійно лунають повітряні тривоги, коли ракети літають над головою, а нещодавно біля мого будинку впали уламки, ти все одно хочеш додому. Так, у Мюнхені добре і спокійно, але я хочу у своє ліжечко.

Я навіть зараз хочу повернутися до свого перукаря, бо знаю, що саме вона зробить мені той колір волосся, який я хочу. Здавалося б, дрібниці. Але саме з них і складається відчуття дому. 

Єлизавета Цілик та Артур Алієв: «На майданчику зникають кордони, і ти почуваєшся як у родині»

— Мені дуже сподобався фільм і ваш акторський ансамбль. Ви вже працювали разом у стрічці «Назавжди-назавжди». Як це — знову грати брата й сестру?

Єлизавета Цілик: Мені здається, я від самого початку відчувала, що ми зможемо це зробити, адже вже мали такий досвід, хоча цього разу персонажі трохи інші. Я вже звикла до Артура, знаю, як він працює і як із ним комунікувати. У нього постійно виникають мільярди ідей, і він уміє не лише генерувати їх, а й чути інших. Тому все склалося дуже добре.

Артур Алієв: Коли ти працюєш із людиною в настільки тісній взаємодії на майданчику, між вами виникає особлива хімія. З часом вона перетворюється на справжні братерські стосунки. Ти знаєш людину вже понад рік, а потім починаєш із нею наступний проєкт, де ви знову граєте брата й сестру.

З’являються довіра одне до одного і впевненість у тому, що можеш пропонувати різні речі, експериментувати й переходити на інший рівень. Почуваєшся як удома, наче зі своєю родиною. Зникають кордони, ти більше не переймаєшся дрібницями, а просто насолоджуєшся процесом.

Навіть під час кастингу, коли був певний перелік акторок, із якими я міг грати, я відчував, що саме з Лізою в нас буде найкращий контакт.

— У «Камуфляжі» ваші стосунки здаються ще чутливішими й тоншими, ніж у «Назавжди-назавжди». Чим відрізнялася робота з режисерками Анною Бурячковою та Микитою Гібаленком?

Артур Алієв: Кожен режисер має власне бачення і свій підхід до роботи. Мені здається, порівнювати їх у цьому випадку цікаво, але непросто. Самі фільми, які ми робили з Аною Бурячковою та Микитою Гібаленком, — це дві різні історії, різні інтенсивності й різні проблеми, над якими ми працювали. Вони по-різному осмислюють життєві та соціальні обставини. До того ж це чоловік і жінка, які мають різне ставлення до творчого процесу. Тому я б не став зводити їхні методи до спільного знаменника. Це два дуже різні досвіди.

Єлизавета Цілик: Я можу пояснити різницю зі свого акторського досвіду. Для мене робота з Анею була досвідом українського кіновиробництва, а з Микитою — європейського. Я дуже чітко відчула цю відмінність: у тому, скільки ми працювали, як саме це відбувалося, з якою інтенсивністю та за якими принципами.

Проєкт Ані був дебютним, і для більшості з нас це також була одна з перших великих ролей. Я точно можу сказати, що вчилася на тому майданчику. Якби не Аня і той досвід, я, мабуть, не почувалася б настільки впевнено під час роботи з Микитою. Я вже краще розуміла, як аналізувати персонажа, працювати з партнерами й комунікувати з командою.

Німецький, а загалом європейський досвід я б порадила відчути кожному українському акторові. Це зовсім інше ставлення до команди, актора і самої роботи. Усі дуже професійно виконують свої завдання, але водночас надзвичайно толерантно ставляться одне до одного. Завдяки цьому на майданчику формується приємна атмосфера.

Це справді високий рівень професіоналізму, який я дуже хотіла б бачити і в Україні. Хотілося б, щоб ми перестали гнатися за тим, аби зняти все якомога швидше й будь-якими методами. Не обов’язково морально знищувати одне одного заради хорошого результату.

— А як це проявлялося безпосередньо під час зйомок?

Артур Алієв: У Микити Гібаленка ми могли робити до тридцяти дублів однієї сцени.

Єлизавета Цілик: І кожен дубль був іншим. Це не означало, що ти просто повторюєш одне й те саме. Микита постійно пропонував нові обставини, змінював завдання. Він сам казав, що не знає, куди захоче повести певну сюжетну лінію, тому йому потрібен матеріал, із якого можна буде обирати.

Ти маєш дуже швидко перемикатися. Микита формулює завдання, а професійний актор має так само швидко їх зчитувати й пропонувати те, що потрібно режисерові.

Артур Алієв: А в роботі з Анею Бурячковою було більше ігрового підходу. У нас був великий акторський ансамбль, і ми намагалися налагодити взаємодію через прості ігри, практики та тренінги. Це справді два різні стилі роботи з акторами.

Єлизавета Цілик: І, звісно, у самих фільмах були різні завдання. 

Артур Алієв: «Ти приїжджаєш у невідому країну й починаєш будувати життя з нуля»

— Артуре, хочу зробити комплімент вашій німецькій вимові. Ви знаєте німецьку? Як вам вдалося так добре говорити?

Артур Алієв: Насправді всі німецькі слова, які я знаю, — це ті, що вимовляю у фільмі. Більше німецької я не знаю, хоча володію англійською.

Але ми працювали над німецькомовним проєктом із повністю німецькою командою. Коли протягом тридцяти днів ти постійно перебуваєш серед людей, які розмовляють німецькою, мимоволі насичуєшся цією мовою. Я сам нею не говорив, але постійно чув її навколо.

— Фільм порушує дуже важливу й чутливу для багатьох українців тему — різницю між тими, хто виїхав за власним бажанням, і тими, хто був змушений залишити країну через війну. Це також питання інтеграції. Ваш персонаж Віталік дуже мотивований будувати життя на Заході, зокрема в Німеччині. Чи існує, на вашу думку, така проблема?

Артур Алієв: Виклик еміграції існує завжди. Ти приїжджаєш до абсолютно незнайомої країни, і саме це сталося зі мною. Історія фільму певною мірою розвивається паралельно з моїм життям. Не в конкретних деталях, але в самому досвіді переїзду з України до Німеччини, а згодом до Лондона.

Ти проходиш через певні бар’єри й поступово опиняєшся у своєрідній бульбашці, де навколо тебе вже немає звичних людей. З часом доводиться долати цю відстань і шукати своє місце.

Я виїхав з України за день до початку повномасштабної війни, не розуміючи, що вона ось-ось почнеться. Я не планував емігрувати — просто поїхав подорожувати. Але потім почалася війна, і я залишився за кордоном, намагаючись будувати життя з нуля.

Мені подобаються виклики. Мені цікаво відкривати новий світ і знаходити для себе щось нове.

— Єлизавето, ви також певний час жили за кордоном. Як ви переживали цей досвід?

Єлизавета Цілик: Я теж трохи пожила за кордоном після початку повномасштабної війни. І мені було справді важко. В Україні в мене все виходило: я чогось досягала, це була моя мова, мої люди. Мені було легко й приємно жити тут, працювати й робити щось для своєї країни.

Коли ж ти виїжджаєш за кордон, раптом відчуваєш, що там нікому не потрібен. І водночас тобі самому ніби ніхто не потрібен, бо це не твоя мова, не твоє середовище. Ти не можеш за короткий час досягти того, чого в Україні досягав поступово, фактично від самого народження.

Я трохи пожила, попрацювала, намагалася асимілюватися, але пам’ятаю, як мені було погано. Я плакала майже щодня, тому що відчувала: усе навколо — не моє. Це було дуже важко.

Зрештою я вирішила повернутися в Україну. Зараз живу тут уже четвертий рік і знову радію, що перебуваю у своїй країні. Тут у мене все виходить, тут мої люди й моя мова.

Водночас я вдячна цьому досвіду, адже тепер можу виїжджати за кордон, працювати й подорожувати. Але наразі мені комфортно саме в Україні.