Фіцо між Москвою і Львовом: що насправді отримала Україна від словацького уряду

Три електровози для «Укрзалізниці», 500 тисяч євро на генератори, домовленості про модернізацію прикордонної інфраструктури та спільна реалізація енергетичних проєктів.

Це результати четвертого спільного засідання урядів України та Словаччини, яке відбулося 5 листопада у Львові за участі прем'єр-міністрів Сергія Корецького та Роберта Фіцо.

Після переговорів український прем'єр подякував словацькому колезі за «прагматичний, результативний діалог у дусі добросусідства», наголосивши, що українсько-словацьке партнерство є динамічним і вигідним для обох народів.

Проте є один нюанс.

Лише десять днів тому словацька урядова делегація на чолі з міністром закордонних справ Юраєм Бланаром перебувала в Москві, де відновила роботу словацько-російської міжурядової комісії з економічного співробітництва, призупинену після повномасштабного російського вторгнення в Україну.

Бланар зустрівся із Сергієм Лавровим, обговорював постачання російської нафти й газу, атомну енергетику та подальший розвиток економічних відносин із Росією.

"Неприйнятно": віцеспікер парламенту Словаччини в інтервʼю росЗМІ виступив проти покриття потреб ЗСУ замороженими активами РФ.

Про цей дуалізм словацької політики ми вже неодноразово писали.

Однак повернімося до результатів львівського засідання.

Словаччина виділить загалом мільйон євро гуманітарної допомоги: 500 тисяч на закупівлю 54 генераторів, які мають надійти в Україну ще до кінця листопада, 300 тисяч — на облаштування укриттів цивільного захисту та 200 тисяч — на медичне обладнання для лікарень.

Фіцо також пообіцяв, що в першому кварталі 2027 року Словаччина передасть Україні обладнання для розмінування.

Братислава вирішила приєднатися до Міжнародної коаліції за повернення українських дітей, незаконно вивезених до Росії.

Більші суми стосуються енергетики.

Уряди домовилися про підготовку рамкової угоди щодо фінансування проєктів відновлення української енергетичної інфраструктури на суму понад 100 млн євро в межах європейського механізму Ukraine Investment Framework.

Також підписали угоду про створення двох гімназій: українсько-англійської у Словаччині та словацько-англійської в Україні.

Відкрити їх планують наступного навчального року.

Фіцо вкотре підтвердив підтримку вступу України до ЄС, і сторони обговорили відкриття двох останніх переговорних кластерів.

Домовилися також провести зустріч у форматі «Вишеградської четвірки» та України.

Важливою темою переговорів стала залізниця.

Словаччина погодилася передати «Укрзалізниці» три електровози, які ще до кінця цього року мають почати працювати на Закарпатті.

У вересні 2026 року Україна завершила електрифікацію 22-кілометрової європейської колії Чоп—Ужгород, відкритої роком раніше.

Це дає змогу розвивати пряме залізничне сполучення Ужгорода зі Словаччиною без необхідності пересадки пасажирів на кордоні.

Вертоліт для ГУР, на який зібрали кошти чехи та словаки, вже доставили в Україну — волонтери.

Цікаво, що сам Фіцо пов'язав залізничні домовленості з проблемами словацької металургії.

Через нестачу локомотивів виникли труднощі з постачанням української залізної руди до металургійного комбінату в Кошицях.

Отже, співробітництво з українською залізницею потрібне не лише Києву, а й словацькій промисловості.

Ще одна домовленість стосується кордону.

Україна та Словаччина підписали лист про наміри щодо модернізації прикордонної інфраструктури та запровадження української електронної черги «єЧерга» на словацькому боці.

Сторони також обговорювали спільний прикордонний контроль, збільшення пропускної спроможності переходів та розвиток автомобільного сполучення.

Варто звернути увагу й на сам формат переговорів.

Це було вже четверте спільне засідання урядів Словаччини та України від початку повномасштабної війни.

Попередні відбулися у Міхаловцях, Ужгороді та Кошицях.

Причому йдеться не про звичайні зустрічі прем'єр-міністрів, а про переговори за участі керівників профільних міністерств.

Це дає змогу вирішувати питання, які часто роками залишаються невирішеними через бюрократію.

Після переговорів у Львові Фіцо повідомив, що словацький уряд ухвалить окрему постанову з конкретними завданнями та термінами їх виконання для відповідних міністерств.

Словацький прем'єр також висловив сподівання, що наступне спільне засідання урядів відбудеться найближчим часом, та підтримав ідею створення спільного словацько-українського бізнес-форуму.

Питання для вирішення.

Однак невирішених питань надалі вистачає.

Останній новий перехід на українсько-словацькому кордоні відкрили ще 2005 року, це Малі Селменці—Вельке Слеменце.

У січні 2026-го на переході Ужгород—Вишнє Нємецьке нарешті запрацював пішохідний коридор.

Чому б тепер не відкрити давно пропоновані переходи Оноківці—Петровце та Уліч—Забрідь? Для початку вистачило б модульних пунктів контролю для пішоходів і велосипедистів.

Словаччина повертається до Росії за газом і нафтою.

Є питання і до маршруту автомагістралі D1.

Раніше її планували провести південніше Ужгорода — через Загор—Сторожницю.

Тепер Словаччина орієнтується на чинний перехід Вишнє Нємецьке—Ужгород, бо Україна не підготувала продовження південного варіанта.

Це означатиме більше транзитного транспорту біля житлових кварталів і проблеми з розширенням північної об'їзної дороги.

Можна спочатку будувати D1 до Собранців, а остаточне місце перетину кордону визначити пізніше, однак це питання треба вирішувати негайно.

На залізниці не варто обмежуватися лінією Чоп—Ужгород.

Саме від вузла Чоп залежить більшість міжнародних пасажирських поїздів на євроколії.

Російський удар або диверсія можуть паралізувати цей напрямок.

Альтернативою стало б відновлення сполучення Ужгорода через Матьовце й Великі Капушани та будівництво євроколії на необхідній ділянці.

Так з'явився б другий вихід до Словаччини, незалежний від Чопа та стійкий до евентуальних російських атак.

Можна також запустити прямі рейси Ужгород—Кошиці—Мушина—Варшава, розвивати маршрути через Словаччину до Чехії та Німеччини, залучити словацькі підприємства до ремонту українських вагонів і локомотивів.

Дунай, суднобудування та українські моряки.

Є ще одна сфера співробітництва, про яку майже не говорили у Львові, — це річкове судноплавство та морське господарство.

Словаччина та Україна мають вихід до Дунаю, але цей потенціал використовується недостатньо.

Через російські атаки значно зросла роль українських дунайських портів Рені, Ізмаїла та Кілії, а також молдовського Джурджулешти.

Водночас Словаччина має порти у Братиславі та Комарно, які могли б активніше працювати з українськими вантажами.

Словаки розчарували Фіцо: вони не хочуть орієнтуватися на Москву.

Ще цікавіші перспективи в суднобудуванні.

Російська агресія фактично паралізувала значну частину української суднобудівної промисловості.

Особлива ситуація склалася в Києві, де раніше будували річкові та й невеликі річково-морські судна, катери і яхти, зокрема на експорт.

Після руйнування Каховської ГЕС доставити готову продукцію Дніпром до Чорного моря стало неможливо.

Однак залишилися підприємства, спеціалісти та досвід.

Чому б частину суднобудівного виробництва не перенести до Словаччини, на Дунай або словацьку ріку Ваг? Українські підприємства могли б продовжувати роботу у співпраці зі словацьким бізнесом, зберігаючи виробничі потужності та робочі місця.

Окрема тема — українські моряки.

Через війну виникли проблеми з проходженням морської практики, професійним навчанням, отриманням і поновленням документів.

Братислава та Жиліна могли б стати центрами підготовки українських моряків, проведення медичних оглядів, професійних курсів і сертифікації за погодженими з Україною процедурами.

У Жилінському університеті можна було б розвивати навчання фахівців не лише річкового, а й морського транспорту.

Для проходження практики варто домовитися з Польщею про використання навчальних і дослідницьких суден Dar Młodzieży та Horyzont.

У довгостроковій перспективі можна також повернутися до ідеї розвитку водного шляху Вагом до Жиліни та майбутнього відновлення судноплавства на Дніпрі.

Це могло б стати окремим словацько-українським проєктом за участю ЄС.

Для Словаччини це нові можливості для портів, промисловості та освіти, для України — можливість зберегти частину суднобудівного потенціалу, який зараз страждає через російську агресію.