Іван Марчук

Марчук Іван Степанович: український художник і автор живописної техніки пльонтанізм

Марчук Іван Степанович — єдиний українець, який потрапив до рейтингу ста геніїв сучасності британської газети The Daily Telegraph

Біографія

Іван Степанович Марчук народився 12 травня 1936 року в селі Москалівка Кременецького району Тернопільської області України.

Освіта

Марчук закінчив семирічну школу в рідному селі і в 1951 році вступив до Львівського училища прикладного мистецтва імені Івана Труша на відділення декоративного розпису.

У 1959 році Іван увійшов до підпільного гуртка, який організував його вчитель Звіринський. На зустрічах гуртка обговорювали заборонене радянською цензурою мистецтво, замовчувані сторінки української історії, світову літературу, музику та релігію. Це тривало майже десять років і сформувало його як художника поза радянським каноном.

Після служби в армії Марчук продовжив навчання на кафедрі кераміки Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва, який закінчив у 1965 році. Після захисту диплома він переїхав до Києва.

Сім'я

Батько Марчука, Степан, був відомим на всю округу ткачем. Крім Івана, в сім'ї росли три сестри. У студентські роки Марчук був одружений, але шлюб розпався через три місяці.

27 січня 1977 року в Харкові у нього народилася донька Богдана Півненко. Вона стала скрипалькою і стала Народною артисткою України.

Її мати, Алла Степанівна Півненко (народилася 1941 року) — мистецтвознавець, викладала в Харківському художньо-промисловому інституті. Офіційний шлюб Марчука і Півненко в джерелах не зафіксований. 7 грудня 2006 року у Марчука з'явився онук Богдан Шульга, син Богдани Півненко та її чоловіка, бізнесмена і політика Володимира Шульги.

Кар'єра

З 1965 по 1968 рік Іван працював художником в Інституті надтвердих матеріалів Академії наук України. З 1968 по 1984 рік він робив ілюстрації до радянських журналів «Україна», «Вітчизна» і «Київ» на Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва.

Ця робота годувала його, а паралельно він писав те, що його насправді цікавило. Саме в ці роки Марчук розпочав цикл «Голос моєї душі», який став стрижнем усієї його подальшої творчості і пізніше розрісся новими відгалуженнями-циклами.

Тоді ж Іван винайшов власну техніку письма — пльонтанізм (від діалектного українського слова «пльонтати», тобто плести). Суть техніки в тому, що зображення складається з тисяч найтонших переплетених ліній різного кольору, які дають ефект об'єму і внутрішнього світіння.

Першим у цій манері він написав пейзаж у 1972 році. Марчук не знав, що подібний підхід у 1950-х роках уже застосовував американський художник Марк Тобі. Радянська ізоляція не залишала шансів дізнатися про це.

Темні тони і підкреслено неофіційна манера Марчука дратували радянську владу. КДБ вважав, що його живопис не відповідає канонам соцреалізму, а західноукраїнське походження, українська мова та українські сюжети викликали підозри в націоналізмі.

Спілка художників СРСР відмовлялася приймати його до своїх лав, через що Марчук довгі роки не міг офіційно виставлятися і продавати картини. Перша його персональна виставка в Києві відбулася лише у 1980 році. У 1979 році роботи Марчука показали на виставці українського нонконформізму, яку організувала українська діаспора в Мюнхені, Парижі, Нью-Йорку та Лондоні. На Заході на його картини звернув увагу відомий мистецтвознавець Роланд Пенроуз. До Спілки художників України Марчука прийняли лише в 1988 році.

Того ж 1988 року, втомившись від постійного тиску, Марчук емігрував до Австралії. Потім він рік прожив у Канаді, а з 1990 по 2001 рік — у США.

За кордоном до нього прийшло визнання, якого він був позбавлений на батьківщині: виставки, впізнаваність, зростаючий інтерес колекціонерів. Поштовхом до повернення в Україну стали теракти 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку. Марчук переїхав до Києва і жив там до 2022 року, працюючи в майстерні в центрі міста.

Визнання на батьківщині прийшло разом із визнанням на Заході. У 1996 році Марчуку присвоїли звання заслуженого художника України, у 1997 році він отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка за цикл «Шевченкіана»: 42 картини, написані між 1982 і 1984 роками. У 2002 році Іван отримав звання народного художника України.

У 2006 році Міжнародна академія сучасного мистецтва в Римі прийняла Марчука до «Золотої гільдії» і обрала його почесним членом наукової ради. У жовтні 2007 року британська газета The Daily Telegraph включила Марчука до списку ста нині живих геніїв. Він посів у ньому 72-ге місце і залишився єдиним українцем у цьому рейтингу.

У 2016 році Іван отримав орден Свободи, у 2021 році — відзнаку президента України «Національна легенда України», а у травні 2026 року — орден князя Ярослава Мудрого V ступеня. Марчук — почесний громадянин Києва, Тернополя, Канева і Лановецької громади.

Загалом Марчук написав близько п'яти тисяч робіт і провів понад 150 персональних та близько 50 колективних виставок на п'яти континентах. Свою творчість він поділяє на п'ятнадцять циклів. Одну з його картин подарували українській антарктичній станції «Академік Вернадський». Так його роботи опинилися на всіх континентах планети.

Після початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році Марчук знову виїхав з України. Іван оселився у Відні. За 2022-2025 роки він створив там близько 200 нових робіт.

У лютому 2024 року тут пройшла його найбільша на той момент виставка, на якій представили близько 250 картин. 2 травня 2025 року відкрилася масштабна виставка «Скажи мені правду», на якій показали вже понад 450 полотен.

На початку 2025 року у Відні заснували благодійний фонд Івана Марчука, який займається збереженням і популяризацією його спадщини та планує створення музею. У лютому того ж року виставку Марчука «Епічна реальність» відкрили в Палаццо Канчеллерія в Римі під патронатом посольства України при Святому Престолі, а 12 лютого художника прийняв на приватній аудієнції папа римський Франциск.

У 2016 році, до 80-річчя Марчука, Укрпошта випустила поштову марку з репродукцією його картини «Скажи мені правду». У 2024 році Національний банк України випустив пам'ятні монети, присвячені техніці пльонтанізм.