Самвел Карапетян

Карапетян Самвел Саркисович: вірмено-російський бізнесмен і голова партії «Сильна Вірменія»

Карапетян Самвел Саркисович — мільярдер, засновник групи компаній «Ташир», лідер проросійської опозиційної сили в парламенті

Біографія

Самвел Саркисович Карапетян народився 18 серпня 1965 року в селищі Ташир (тоді — Калініно) Лорійської області, Вірменія.

Освіта

У 1986 році Самвел закінчив машинобудівний факультет Єреванського політехнічного інституту. У листопаді 2008 року він захистив докторську дисертацію, присвячену управлінню інвестиційною діяльністю у великих диверсифікованих компаніях. За даними вірменських джерел, на його рахунку понад тридцять опублікованих наукових праць.

Сім'я

Карапетян одружений. У нього троє дітей: донька Тетевік (1990 року народження) і два сини — Саркіс (1992 року народження) і Карен. Усі троє обіймають топпосади в родинному бізнесі — групі «Ташир». Відомо, що Тетевік курує медійні активи компанії, зокрема мережу кінотеатрів «Сінема Стар».

Кар'єра

У 1989 році після вишу Карапетян влаштувався на завод емальованого посуду в рідному Калініно. Тут він спершу обіймав посади старшого технолога, а потім директора. Згодом Самвел викупив завод і перетворив його на кооператив.

На початку дев'яностих він переїхав до Росії. Спочатку Самвел жив і займався бізнесом у Липецьку. У 1997 році Карапетян придбав у Калузі компанію «Калугаглавснаб», яка займалася логістичними послугами, зокрема для «Газпрому».

На базі цього активу в 1999 році Самвел створив будівельно-промислову групу «Ташир». З часом до неї увійшли виробничі, енергетичні, будівельні та торговельні підприємства.

У 2000 році Карапетян заснував благодійний фонд «Ташир», через який фінансував освітні, медичні та інфраструктурні проєкти у Вірменії та в Нагірному Карабаху. Зокрема, у 2013 році він профінансував будівництво республіканської лікарні в Степанакерті.

У 2003 році бізнесмен розпочав експансію на ринок московської нерухомості, а через два роки відкрив на Севастопольському проспекті торговельно-розважальний центр «РІО».

У 2017 році Карапетян очолив футбольний клуб «Арарат Москва», який представляв вірменську діаспору в Росії. Станом на лютий 2025 року його статок оцінювався у 4,5 мільярда доларів, що відповідало 1102-му місцю у світовому рейтингу найбагатших людей.

У 2020 році Самвел сплатив частину застави за звільнення з-під варти експрезидента Вірменії Роберта Кочаряна. По-справжньому у публічну політику Карапетян увійшов у 2025 році, на тлі конфлікту прем'єр-міністра Нікола Пашиняна з Вірменською апостольською церквою.

У червні того року, перебуваючи в Ечміадзіні на поминальній службі за батьком, він заявив в інтерв'ю виданню News.am: «Якщо політики не впораються, то й ми будемо брати участь по-своєму». Ці слова влада розцінила як публічний заклик до захоплення влади. 18 червня Карапетяна заарештували.

Перебуваючи під вартою, у липні 2025 року він оголосив про створення руху «Наш шлях», а в січні 2026 року його прихильники зареєстрували на цій основі партію «Сильна Вірменія».

11 лютого 2026 року Карапетяна обрали головою партії, наступного дня його висунули кандидатом у прем'єр-міністри. Конституція Вірменії вимагає від кандидата в прем'єри безперервного проживання в країні та наявності лише вірменського громадянства протягом останніх чотирьох років. Тому в квітні 2026 року Самвел розпочав процедуру відмови від російського та кіпрського паспортів.

На парламентських виборах у червні 2026 року блок «Сильна Вірменія» набрав 23,29% голосів і посів друге місце слідом за правлячою партією «Громадянський договір». Так Карапетян і його партія стали найбільшою опозиційною силою в Національних зборах.

Скандал

Після арешту в червні 2025 року Карапетяну пред'явили звинувачення одразу за кількома статтями кримінального кодексу: у несплаті податків, відмиванні грошей і публічних закликах до захоплення влади. У жовтні 2025 року обвинувачення доповнили пунктом про відмивання грошей в особливо великому розмірі з використанням службового становища.

У будинку Карапетяна в Єревані пройшов обшук, біля особняка зібралися сотні його прихильників, частину з них поліція затримала. Наприкінці грудня 2025 року суд замінив йому тримання під вартою на домашній арешт під заставу, а в березні 2026 року апеляційний антикорупційний суд Вірменії залишив цей захід без змін.

У МЗС Росії назвали затримання Карапетяна «сумнівним із юридичних підстав», а його захисники й частина опозиції називали справу політично вмотивованою.

Паралельно з кримінальною справою розгорнувся майновий конфлікт навколо компанії «Електричні мережі Вірменії», всі акції якої контролювали офшорні структури Карапетяна.

У 2025 році вірменська влада ухвалила рішення про націоналізацію компанії, посилаючись на виявлені порушення в її роботі. Карапетян оскаржив це рішення в суді й домігся забезпечувальних заходів.

У серпні 2025 року його родина ініціювала інвестиційний арбітражний позов у Стокгольмському арбітражному центрі. У грудні того ж року склад арбітражу зберіг чинність заходів, які зобов'язують Вірменію утриматися від націоналізації. Однак Феміда відхилила нові забезпечувальні вимоги Карапетяна.

У січні 2018 року Мінфін США включив його до так званої «кремлівської доповіді» — списку осіб, близьких до російського керівництва.

У 2022 році Національне агентство з питань запобігання корупції України внесло його до переліку осіб, які фінансово підтримують дії, що підривають територіальну цілісність України. Підставою стали контракти структур «Ташира» з «Газпромом» на суму понад 52 мільярди рублів за 2015–2022 роки.

Того ж 2022 року американський Мінфін запровадив санкції проти мальтійського оператора особистого літака Карапетяна, заблокувавши борт у зв'язку з його використанням для рейсів, пов'язаних із Росією.

Станом на 2025 рік у глобальній базі OpenSanctions Карапетян значиться як «російський олігарх», пов'язаний із підтримкою дій уряду Росії.

У червні 2025 року французька влада конфіскувала віллу Maria Irina на Лазуровому березі вартістю 132 мільйони доларів. Карапетяна звинуватили у відмиванні коштів через схему з кредитом Газпромбанку. Карапетян у відповідь подав позов проти Франції до Міжнародного центру з урегулювання інвестиційних спорів, вимагаючи повернути конфісковане майно.